ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

ТА ІСТОРІЇ НАУКИ ІМ.Г.М.ДОБРОВА

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

САЙКО Олег Вікторович

УДК 59. (091)

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКА ДОСЛІДНА СПРАВА НА

ПОЛТАВЩИНІ НАПРИКІНЦІ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

07.00.07 – Історія науки і техніки

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2000

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Інституті землеробства Української академії аграрних наук у 1996-2000 рр.

Науковий керівник: кандидат сільськогосподарських наук, професор

ВЕРГУНОВ ВІКТОР АНАТОЛІЙОВИЧ,

Інститут землеробства УААН,

завідувач відділу інформаційного та консультаційного забезпечення агропромислового виробництва

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

САВЧУК ВАРФОЛОМІЙ СТЕПАНОВИЧ

Дніпропетровський державний університет,

професор кафедри фізики;

доктор історичних наук, доцент

МИХАЙЛЮК ВІТАЛІЙ ПАВЛОВИЧ

Луганський державний аграрний університет,

професор кафедри українознавства.

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, м. Київ

Захист відбудеться “ 9 ” листопада 2000 р. о 12 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.189.01 при Центрі досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України за адресою: 01032, Київ, бульвар Т. Шевченка, 60.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці ЦДПІН НАН України

Автореферат розіслано “ 9 ” жовтня 2000 року.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради,

кандидат економічних наук Лобанова Л.С.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У всі періоди історії України аграрне питання в різних його аспектах було і є проблемою, позначеною актуальністю й складністю з огляду на зміст, характер і значення для подальшого розвитку суспільства.

Різноманітність підходів до цієї багатогранної проблеми й сьогодні відкриває перед дослідниками необмежене поле наукового пошуку. Однією з актуальних тем – з погляду наукового й практично-повчального – є діяльність мережі сільськогосподарських дослідних установ різних регіонів, які досить успішно функціонували в другій половині XIX – на початку XX ст. Результати діяльності більшості науково-дослідних установ стали надбанням вітчизняної сільсько-господарської науки. Проте деякі з них з певних причин були незаслужено забуті, хоча результати їх наукових пошуків заслуговують на увагу і в сучасних умовах.

Подальший розвиток сільського господарства, інтенсифікація землеробства, підвищення продуктивності культурних агроценозів можливі лише за умови використання набутого досвіду в цій галузі. Історичний досвід дає можливість запобігти повторенню помилок минулого і передбачити наслідки реформування в сучасних умовах.

Слід відзначити, що окремих праць, присвячених комплексному вивченню діяльності мережі сільськогосподарських дослідних установ Полтавщини другої половини XIX – початку XX ст. ще немає. Брак узагальнюючих висновків та недостатнє висвітлення цієї проблеми не дає змоги в повному обсязі використати історичний досвід в умовах сучасного реформування сільського господарства. Наше дослідження, а відтак представлена робота є спробою ліквідувати цю прогалину.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є історичне дослідження передумов виникнення, особливостей, динаміки розвитку, форм і значення діяльності сільськогосподарських дослідних установ Полтавщини другої половини XIX – початку XX ст.

З огляду на це в дисертації поставлені такі основні завдання:

1. На основі вивчення документальних матеріалів дати загальну характеристику соціально-економічних чинників, що сприяли виник-ненню мережі сільськогосподарських дослідних установ Полтавщини другої половини XIX – початку XX ст.

2. Показати вплив економічної політики царського уряду на процес розвитку сільськогосподарської дослідної справи в Україні.

3. Дати якнайповнішу характеристику діяльності дослідних установ Полтавщини, а саме: прослідкувати етапи формування, визначити наукову тематику дослідів, штат працівників, джерела фінансування.

4. Проаналізувати вплив на розвиток мережі дослідних установ земств, сільськогосподарських товариств та окремих осіб.

5.

Об’єкт дослідження. Об’єктом даного дослідження є сільськогоспо-дарські дослідні установи Полтавщини згаданого періоду. Це пов’язано передусім з тим, що Полтавщина на той час була одним з провідних центрів сільськогосподарського виробництва Російської імперії.

Предмет дослідження – історія становлення сільськогосподарської дослідної справи та формування мережі дослідних установи Полтавщини кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Стан наукової розробки проблеми. Наукові дослідження з розвитку сільськогосподарської дослідної справи не були систематичними. Вивчення становлення та функціонування мережі дослідних установ Полтавщини як необхідної умови подальшого розвитку сільського господарства досі не було предметом досліджень, хоча окремими авторами певною мірою висвітлювалися деякі питання.

У переважній більшості публікацій XIX – початку XX ст. характеризується стан сільського господарства у певний період розвитку суспільства. Поряд з цим висвітлювалися й деякі питання, що згодом увійшли до наукових програм діяльності дослідних установ.

Аналіз літератури показав, що більшість дослідників звертали увагу на історію та еволюцію селянських господарств1 Крохалев Ф.С. О системах земледелия.-М.: Сельхозгиз, 1960. -432 с.; Ковальченко И.Д. Динамика уровня земледельческого производства России в первой половине ХІХ в. //История СССР. -1959. -№1. -С.162-178; Лещенко Н.И. Изменение в аграрных отношениях на Украине в результате проведения реформы 1861 г. //Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. -Таллин, 1959. -С.196; Минарик Л.П. Об уровне развития капиталистического земледелия в крупном помещичьем хозяйстве Европейской России конца ХІХ - начала ХХ в. //Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. -Кишинев, 1966. -С.184-197; Мельник Л.Г., Гуржий А.И., Демченко М.В. История Украины: Курс лекций. Кн.1.-К.: Либідь, 1991. - 571 с., характеризували соціально-економічне становище селянства, вивчали системи земле-робства2 Ермолов А.С. Всенародная агрономия. -М.: Русская книга, 1996. -512 с.; Ермолов А.С. Организация полевого хозяйства. Системы земледелия и севообороты. -4-е изд., доп. -СПб.: Изд. А.Ф.Девриена, 1901. -597 с.; Советов А.В. Избранные сочинения.-М.: Сельхозгиз, 1950, с.337-339; Вильямс В.Р. Избранные сочинения. –Т.1. Работы по почвоведению (1898-1931). –М.: Изд. АН СССР, 1950. – 790 с.; Прянишников Д.Н. Избранные сочинения: В 3-х т. –М.: Сельхозиздат, 1963. –Т.2: Частное земледелие (Растения полевой культуры). – 712 с.; Прянишников Д.Н. Об удобрении полей и севооборотах: Избр.статьи. –М.: Сельхозиздат, 1962. – 253 с. та питання спеціалізації сільськогосподарського виробництва як України в цілому, так і Полтавщини зокрема.

Окремі аспекти розвитку сільського господарства та дослідної справи знайшли відображення в працях багатьох відомих вчених Павлов М.Г. О главных системах сельского хозяйства с принаровлением к России. –М., 1822. –С.19-37.. У кінці XIX ст. виходили й капітальні праці з питань наукового землеробства Стебут И.А. Избранные сочинения. -Т.2. Вопросы земледелия, растениеводства и сельскохо-зяйственного образования. -М.: Сельхозгиз, 1957. - 613 с.. В цей період докладно вивчалася діяльність іноземних дослідних установ Бегишев В.Н. Сельскохозяйственное опытное дело на полуострове Аляске: Перевод-извлечение из ежегодных отчетов опытных станций на Аляске за 1897-1912 гг. /Под ред. Н.К.Недокучаева. –Петроград: Изд. ГУЗ и З.Департамента земледелия, 1914. –С.1-162; Болсунов І. Сільськогосподарська досвідна справа у Франції //Вісник с.-г. науки та досвідної справи. -1928. –Т.5. -№.5. –С.139-144; Меркер М.Г. Американское сельское хозяйство, сельскохозяйственные опытные станции и учебные заведения /Пер.с нем. –Одесса: “Славянская” типогр. Н.Хрисочелос, 1896. – 77 с.; Франкфурт С. Работы Ротамстедской станции //Сельское хозяйство и лесоводство. -1898. -№1. –С.183-202..

Безперечно, привертають увагу проекти організації дослідних станцій і полів у різних регіонах країни66 Винер В.В. Опытное дело в России. Сборник лекций, читанных на курсах для агрономов в 1909 г. при Обществе взаимопомощи агрономов. – М., 1910. –с.1-117; Винер В.В. Сельскохозяйственное опытное дело. –М., 1922. –С.93. та нормативні законодавчі публікації, що прямо чи опосередковано впливали на розвиток дослідної справи в Україні Збірник важливіших постанов по сільському господарству за 1939-1941 рр. –К.-Х., 1941. – 412 с.; Объяснительная записка к смете Департамента Земледелия на 1914 г. -М., 1914. С.XL.; Узаконения и распоряжения о Крестьянском поземельном банке. -СПб., 1884. -С.11..

Вивчення великої кількості історико-економічних праць показало, що основна частина публікацій з дослідної справи стосується діяльності російських дослідних установ Адамов Н.П. Отчеты опытной сельскохозяйственной станции “Заполье” Петербургской губ. Лужского уезда. Годы I-II. –СПб, 1892. –С.3-21; Бараков П.Ф. Отчеты о действиях испытательной сельско-хозяйственной станции в им.Богодухове (1889-1891 гг.). –СПб., 1893. –С.5-24; Богдан В.С. Отчет Валуйской сельскохозяйственной опытной станции. Год I-II (1895-1896 гг.). –СПб: Тип. В.Киргибаума, 1900. – 126 с.; Будрин П.В. Данные по культуре сельскохозяйственных растений на опытной ферме в Новой Александрии за 1881-1898 гг. –Вып. 1-2. –Варшава: Тип. Варшавск. учебн. округа, 1899. – 312 с.; Гаппих К.К. Отчет молочно-хозяйственного отделения Юрьевской бактериологической станции за 1910 г. –Юрьев, 1911. – 154 с.; Гримм О.А. и др. Из практики Никольского рыбоводческого завода. –Вып. 1-2. –СПб.: Тип. В.Демакова, 1881-1882. –С.41+14..

Серед дослідних установ Полтавщини найбільшу увагу дослідників привертала Полтавська сільськогосподарська дослідна станція (раніше поле) Фурдуев В. Очерк возникновения и организации опытных сельскохозяйственных учреждений и проект устройства опытного поля при Полтавском Сельскохозяйственном обществе. -Полтава: Тип. И.А.Дохмана, 1882.- 55 с.. Розрізнені дані стосовно інших дослідних установ Полтавщини зустрічаються у звітах та архівних матеріалах початку ХХ ст. Вербецкий К.Л. Драбовское районное опытное поле Полтавского Губернского Земства. Краткий отчет за 1910-1912 гг.- Полтава, 1913.- 8с.; Кулжинский С.П. Отчет по Роменскому опытному полю и контрольной семенной станции Роменского Общества Сельских Хозяев за 1910 год. - Ромны: Тип. Р.Г.Дельберг, 1911. - 52 с.; Овсянников Б.А. Свод работ по 1911 год включительно четырех опытных полей Полтавской губернии: Золотоношского, Андреевского, Роменского и Прилукского /Под ред. С.Ф.Третьякова. –Полтава, 1914. – 128 с.; Скандраков С.В. Константиноградское районное опытное поле Полтавского Губернского земства. Краткий очерк организации и деятельности опытного поля (1910-1917 гг.). - Константиноград: Тип. М.В.Геккера, 1917. - 19 с.

Таким чином, незважаючи на те, що чимало авторів у своїх роботах торкаються питань, пов’язаних з дослідними полями Полтавщини, в цілому діяльність мережі сільськогосподарських дослід-них установ на початку ХХ ст. не висвітлено. Досі немає жодної узагальнюючої праці з цієї проблеми. Це й зрозуміло, бо автори названих та ряду інших робіт не ставили перед собою подібного завдання.

Джерельна база роботи. Використані під час написання дисертації джерела можна умовно поділити на дві категорії: 1) опубліковані статистичні матеріали; 2) документи, що зберігаються в архівосховищах країни та за її межами. Деякі виявлені документи і матеріали вперше вводяться до наукового обігу. Значну групу джерел становлять періодичні видання досліджуваного періоду. Широко використані офіційні статистичні матеріали, земські звіти, наукові звіти дослідних станцій, публікації в тогочасній пресі тощо.

Методологічна та теоретична основа. В основу дисертації покладено сучасне розуміння наукового історизму як методологічного принципу наукового пізнання та економічного аналізу відповідних суспільних явищ. Враховано і досвід останніх років, набутий вітчизняною історичною наукою в реалізації цього принципу, досягнення єдності емпіричного та критичного в аналізі господарських процесів в аграрному секторі України, у визначенні ступеня їх наукової обгрунтованості.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є першим в історико-економічній та сільськогосподарській науці системним дослідженням, в якому розглянуто питання, пов’язані з організацією й діяльністю мережі сільськогосподарських дослідних установ Полтавщини другої половини XIX – початку XX ст. Вперше запропоновано періодизацію розвитку мережі дослідних установ Полтавщини; з’ясовано значення наукових досліджень сільськогос-подарських станцій і полів та їх вплив на ефективність сільського-сподарського виробництва.

Дисертація є першою комплексною розробкою історії дослідних установ Полтавщини другої половини XIX – початку XX ст.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості заповнити прогалину в сільськогосподарській науці щодо характе-ристики і оцінки рівня розвитку дослідних установ Полтавщини в другій половині XIX – на початку XX ст.; у відкритті перспектив подальшого вивчення цієї і суміжних з нею проблем; у популяризації наукових знань про вітчизняний досвід сільськогосподарських дослідних установ на прикладі Полтавщини, використанні їх під час вивчення студентами окремих тем курсів "Сільське господарство", "Землеробство", "Історія сільськогосподарської науки", "Історія України".

Крім того, результати досліджень можуть бути враховані в сучасних умовах у процесі реформування агропромислового комплексу на відповідних ринкових засадах.

Матеріали дисертації використовуються в освітньому процесі – при розробці навчальної програми і методологічних рекомендацій “Основи сільського господарства”, які використовуються у Полтавському державному педагогічному університеті ім.В.Г.Короленка та Пол-тавській аграрній академії.

Особистий внесок здобувача. Автором проведене теоретичне дослідження історичного досвіду організації і функціонування мережі дослідних установ Полтавщини другої половини XIX – початку XX ст., здійснено аналіз і узагальнення літератури за темою дисертації та одержаних результатів. Дольова участь дисертанта в проведеному дослідженні та публікаціях становить 80%.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації були викладені і обговорювалися на Всеукраїнському науково-практичному семінарі (Чабани, 1999), Міжнародній науково-практичній конференції “Землеробство XXI століття – проблеми та шляхи вирішення” (Чабани, 1999), XYIII Міжнародному київському симпозіумі з науковознавства та науково-технічного прогнозування “Наука і використання наукових знань в країнах з перехідною економікою” (Київ, 2000), на засіданнях відділу інформаційного і консультативного забезпечення (Чабани, 1996-2000) та методичної комісії Інституту землеробства УААН з питань землеробства і рослинництва (1996-2000).

Публікації. За матеріалами досліджень, представлених в дисертації, опубліковано 11 наукових друкованих праць.

Структура роботи. Дисертація складається із вступу, огляду літератури, трьох розділів, висновків, пропозицій виробництву, списку використаної літератури, який нараховує 265 джерел.

Дисертаційна робота викладена на 169 сторінках машинописного тексту, матеріал досліджень представлено в 15 таблицях.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтована актуальність теми, визначені хронологічні та територіальні рамки дослідження, викладені мета та завдання роботи, її наукова новизна і практичне значення.

У першому розділі “ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ДОСЛІДНОЇ СПРАВИ: СВІТОВИЙ КОНТЕКСТ” автор звертає увагу на передумови зародження та становлення дослідної справи в Україні.

Дослідна справа виникла з потреб господарства, виробництва і має свою історію. Тривалим, часто неусвідомленим досвідом людина пізнавала корисність обробітку землі, пару, зрошення та удобрення, приручала тварин, створювала нові породи тварин і сорти рослин.

Наукова агрономія зароджувалася у XVIII-XIX ст., базуючись на досягненнях загального природознавства, експериментальному пізнанні рослин, законах їх живлення та вивченні грунтів, на яких зростають рослини.

Позитивний вплив на розвиток дослідної справи в Україні мав досвід іноземних держав у цій галузі. Першу агрономічну дослідну станцію у 1835 р. заснував у своєму Бехельбронському маєткові французький хімік і фізіолог Ж.-Б.Буссенго. Більшість дослідних установ Франції була власністю департаментів, які виділяли кошти на їх заснування і утримання. Всесвітньо відомою стала Ротамстедська сільськогосподарська дослідна станція, заснована 1843 р. англійськими агрохіміками Д.-Б.Лоозом та Д.-Г.Гільбертом.

У Німеччині перша дослідна станція організована 1852 р. в Меккерні поблизу Лейпціга саксонським сільськогосподарським това-риством на його ж кошти. Характерною рисою німецьких станцій була цілковита свобода у виборі предметів дослідження; спрямування їх наукової діяльності залежало від директора станції.

Перші сільськогосподарські дослідні установи в Бельгії були створені 1872 р., в Іспанії – 1875 р.

В Америці 1849 р. Нью-йоркське сільськогосподарське товариство відкрило в Альбані хімічну лабораторію для проведення аналізів грунтів, добрив тощо, а 1875 р. за ініціативою групи професорів у штаті Коннектикут засновано першу сільськогосподарську станцію, успішні роботи якої сприяли створенню подібних установ і в інших регіонах. В американському міністерстві землеробства існував навіть особливий “відділ дослідних станцій”, який відав всіма станціями і контролював витрату коштів.

Із скасуванням у Росії кріпосного права перед її сільським господарством відкрилися можливості для розвитку на шляху великого капіталістичного виробництва, із застосуванням складних машин, мінеральних добрив, сортового насіння тощо.

Не раціональне використання землі вже у ХVIIІ ст. помітно посилило вплив посух на рівень урожайності угідь, а отже, і на продуктивність тваринництва, особливо у степових районах України. У ХVIIІ ст. було зареєстровано 34, а в ХІХ ст. – 40 посушливих років, що спричинило тяжкі наслідки насамперед на селі. Велике капіталістичне сільське господарство виявилося неспроможним усунути ці біди й вести землеробство з перспективою відтворення родючості й зростання продуктивності полів. Погляди мислячих людей, в тому числі й частини поміщиків, звернулися до науки. Це сприяло зростанню чисельності та кваліфікації вітчизняних наукових кадрів, в тому числі і в галузі сільського господарства. За короткий період у науку прийшли такі видатні вчені, як Д.І.Менделєєв, І.І.Мечніков, В.В.Докучаєв, І.В.Мічурін, М.В.Ритов, В.В.Пашкевич та інші, які, за словами К.А.Тімірязєва, за якихось 15 років вивели російську науку на одне з перших місць у світі.

Велике значення для сільськогосподарської науки і практики мала увага до природознавства, а відтак і його розвиток у ХІХ ст. у вищих навчальних закладах. Як відомо, початок вивченню грунтів у Росії поклав М.В.Ломоносов. Пізніше грунтами займався О.М.Радіщев та інші вчені, проте сучасна наука про грунти – грунтознавство – заснована В.В.Докучаєвим. Дослідження в галузі мікробіології Л.С.Ценковського, а потім С.М.Виноградського, В.Л.Омелянського та інших вітчизняних вчених мали основне значення для розвитку грунтової мікробіології, правильного розуміння процесів, що відбуваються в грунті, та грунтового живлення рослин. На основі досягнень фундаментальних наук у ХІХ ст. набули значного розвитку синтетичні аграрні дослідження на дослідних полях та станціях.

З 1867 по 1869 рр. за рішенням Вільного економічного товариства проводилися колективні досліди з обробітку грунту та удобрення в різних грунтово-кліматичних зонах, у них брали участь Д.І.Менделєєв, К.А.Тімірязєв та Г.Г.Густавсон.

Професор П.В.Будрін організував досліди з вивчення сівозмін та систем удобрення в них, вивчав вплив мінеральних добрив на родючість грунту і урожайність сільськогосподарських культур. Першим в Росії П.В.Будрін розпочав вивчення ефективності зеленого добрива та використання люпина як зеленого добрива. Його заслужено вважають піонером розробки в Росії сидеральної системи землеробства.

Прикладів успішного втілення досягнень дослідної справи у практику сільського господарства в ХІХ ст. було небагато. Показовими у цьому відношенні стали роботи відомого вченого і практика-агронома О.О.Ізмаїльського – віце-президента Полтавського сільськогоспо-дарського товариства (з 1883 р.), ініціатора організації Полтавського дослідного поля. Він розробляв методи боротьби з посухою, розкрив значення антропогенного фактора у висушуванні степів та накреслив шляхи підвищення врожайності сільськогосподарських культур – глибокий обробіток грунту, снігозатримання, заліснення ярів, полеза-хисні лісосмуги тощо.

Працюючи управителем маєтку князя Кочубея “Дячкове” в Полтавській губернії О.О.Ізмаїльський впровадив у господарство цього землевласника полезахисні лісосмуги, протиерозійні лісові насадження на схилах та ставки в гирлах балок і ярів, раціональне землевпорядження, багатопільні сівозміни з чистими парами та багаторічними злаково-бобовими травами, сортові посіви зернових та інших культур, глибоку оранку та інші агрокультурні заходи. Він перетворив це господарство на зразкове за урожайністю та прибутковістю. Багато що із впровадженого О.О.Ізмаїльським в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. збереглося до теперішнього часу, позитивно впливаючи на продуктивність польового господарства на землях Диканьського району Полтавської області.

В Росії на кінець XIX ст. панувала парова зернова система землеробства, з трипільною сівозміною та застосуванням перегною, яка переважала в Західній Європі ще до початку століття. Щоб перейти до інших систем господарювання, ввести в культуру нові перспективні рослини, застосувати більш досконалі агротехнічні прийоми, потрібно було використати західноєвропейський досвід, тобто поряд з іншими заходами створити мережу сільськогосподарських дослідних установ.

Перша російська дослідна установа (якщо не брати до уваги створених раніше дослідних казенних ферм, де проводилися різні сільськогосподарські досліди і спостереження) організована 1830 р. в Горках (Білорусія) при Горигорецькому рільничому інституті.

Пізніше, засновано контрольну дослідну станцію при Ризькому політехнічному училищі (1864), станцію для випробування насіння при Імператорському Ботанічному садові в Петербурзі (1877), дослідні поля при Петровській Академії (1877), у казенному маєтку “Петергоф” (поблизу Риги), наданому Ризькому політехнічному училищу для організації зразкової ферми (1879), та при Новоалександрійському інституті сільського господарства та лісівництва (1879). Згодом від-криваються дослідні поля й станції, засновані земствами, сільсько-господарськими товариствами й приватними особами.

Надзвичайно велику роль у розвиткові сільськогосподарської дослідної справи в Росії та Україні в останній чверті XIX ст. відіграло Харківське сільськогосподарське товариство та його активний член – професор Харківського університету А.Є.Зайкевич (1842-1931).

За період 1881-1902 рр. А.Є.Зайкевич заснував 37 дослідних полів, які функціонували протягом 88 дослідних років. Найбільш тривалий час діяло Морочанське дослідне поле – 12 років, потім Новотаволжанське – 10 років, Тростянецьке та Білоколодязьне – по 6 років, інші – по одному року. Їх діяльність вплинула і на заснування Полтавського, Дереб-чинського та інших дослідних полів.

Зміни в економіці країни сприяли розвиткові підприємництва, відкривали можливості зростання прибутків, змушували поліпшувати й вдосконалювати сільськогосподарську техніку, шукати нові прогресивні форми господарювання. Цей період став епохою великої зацікавленості в подальшому розвиткові сільського господарства, відтак епохою становлення сільськогосподарської промисловості.

У другому розділі “ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА РОСІЇ У СПРАВІ ОРГАНІЗАЦІЇ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ДОСЛІДНИХ УСТА-НОВ” визначено основні типи дослідних установ, що існували на початку ХХ ст. в Російській імперії (відповідно в Україні), їх функції, завдання, програми і методи дослідження, облаштування, персонал, джерела фінансування; обгрунтовано необхідність пов’язувати засну-вання дослідних установ з природно-історичними районами, на території яких могли бути використані їх напрацювання; висвітлено заходи держави, громадських установ і земств, спрямовані на розвиток дослідництва.

Традиційно склалося, що добробут населення України (в розгля-дуваний нами період – складової Російської імперії) тісно пов’язаний із сільським господарством. Причина того – передусім в рівні родючості грунтів, завдяки чому віддавна Україна не тільки задовольняла власні потреби в продовольстві, а й постачала продукти сільського госпо-дарства країнам-імпортерам.

Проте в жодній цивілізованій державі землеробство не перебувало в цілковитій залежності від природних умов, як у Росії, до того ж умов різноманітних і часто непередбачуваних настільки, що раціональне для одного району зовсім неприйнятне в іншому або може бути використане лише за зміни умов, обставин тощо. Посередницькою ланкою між агрономією та сільськогосподарською практикою, що повязувала б їх і вказувала шляхи втілення наукових здобутків у різноманітні сфери практики, стали сільськогосподарські дослідні установи.

У досліджуваний період існувало кілька типів дослідних установ, що взаємно доповнювали одна одну: дослідні станції (загальні, спеціальні, 1-го та 2-го розряду, контрольні), дослідні поля і господарства (іноді їх називали зразковими хуторами або дослідними фермами), показові, або демонстраційні поля і ділянки, колективні досліди, або мережа дослідних ділянок. Для розповсюдження корисної інформації, пропагування сільськогосподарських знань серед населення при дослідних установах проводилися публічні бесіди, створювалися систематичні курси з різних галузей сільського господарства відповідно до програм, затверджених міністром землеробства.

На 1902 р. в Україні працювало чимало дослідних установ. У Полтавській губернії функціонували дослідні поля: Полтавське (1885), Лохвицьке (1890), Золотоніське (1898).

В історії вітчизняної сільськогосподарської дослідної думки незвичайним пожвавленням вирізнявся 1919 рік. Цьому сприяли: нарада представників дослідної справи (12-14 листопада 1918 р., Москва), нарада щодо розвитку сільськогосподарських районів Росії (28-29 січня 1919 р., Москва), енергійна робота Бюро всеросійських з’їздів з дослідної справи.

Висунутий на згаданих нарадах обласний підхід замінив принцип погубернського і повітового розвитку й організації сільськогос-подарських дослідних установ. Якщо раніше основою організації дослідних установ було поняття про угіддя (болотяне дослідне поле, лучна дослідна ділянка), то з 1919 р., крім цього, лейтмотивом діяльності деяких дослідних установ стає рослина, що має для населення району значення промислової. На цьому тлі й у нових виробничих умовах поставало питання про створення установ широкого плану – обласних. Районна дослідна станція вирішувала питання районного сільського господарства, обласна ж, як науковий центр, об’єднувала в собі всі наукові дисципліни, пов’язані з агрономією, мала достатні засоби для всебічного аналізу сільськогосподарських явищ і враховувала місцеві практичні інтереси. Відповідно до цього в області мав бути єдиний дослідний центр, що регулював би дослідницьку роботу в таких тісно пов’язаних між собою і взаємозалежних галузях сільського господарства, як тваринництво, луківництво, лісівництво, рослинництво, садівництво, овочівництво, меліоративна справа.

Основними вадами дослідної справи Росії досліджуваного нами періоду були: нестача коштів, неузгодженість діяльності різних дослідних установ, навіть в межах одного грунтово-кліматичного району, застосування різних прийомів і методів досліджень одного й того самого явища. Причиною незадовільного стану дослідних установ слід вважати також новизну цієї справи, недостатнє усвідомлення суспільством важливості дослідних установ у справі технічного прогресу сільського господарства, неналежне ставлення уряду до інтересів цієї галузі.

На початку ХХ ст. Департаментом землеробства було запропоновано проект порайонного вивчення сільського господарства (розроблений агрономом В.В.Вінером). У Європейській Росії (разом з Кавказом) виділялося 27 сільськогосподарських районів за природно-історичними ознаками. У кожному з них, крім дослідних станцій, передбачених урядовим проектом, належало заснувати мережу дослідних установ для всебічного вивчення питань сільського господарства і розробки технічних прийомів підвищення продуктивності рільництва. Усі витрати на заснування й утримання районних та обласних дослідних станцій (ці станції мали обслуговувати великі райони в кілька губерній) уряд планував взяти на себе. Проте сільськогосподарська комісія Державної Думи, надаючи величезного значення узгодженості діяльності обласних дослідних станцій з місцевими потребами і вважаючи за необхідне якомога ширшу участь у цій справі місцевих сил, вирішила передати обласні станції в руки місцевих організацій, головним чином земств, із залученням місцевих коштів. Були встановлені субсидії таких установ в розмірі 75% загальних витрат. Час появи земських установ (1867) збігається з проведенням за ініціативою Вільного Економічного товариства серії дослідів з мінеральними добривами під керівництвом проф.Д.І.Менделєєва.

У 1881 р. Харківське сільськогосподарське товариство організувало мережу дослідних ділянок під керівництвом проф. А.Є.Зайкевича, а в 1885 р. Полтавським сільськогосподарським това-риством створено Полтавське дослідне поле (нині станція). Протягом наступних п’яти років (1886-1890) також за ініціативою і на кошти громадських організацій засновано 6 дослідних установ, в тому числі перше земське дослідне поле – Херсонське, реорганізоване в 1910 р. в дослідну станцію. Впродовж наступного п’ятиріччя виникли 24 дослідні установи.

Водночас із збільшенням кількості дослідних установ поступово зростали й асигнування земств (з 202 тис. крб. у 1898 р. до 1216 тис. крб. у 1910 р.) та Департаменту землеробства (з 549,8 тис. крб. у 1906 р. до 4587,7 тис. крб. у 1914 р.) на дослідну справу. Завдяки такій спрямованості політики Департаменту землеробства, на початку ХХ ст. спостерігався надзвичайно швидкий розвиток місцевих, переважно земських дослідних установ. У багатьох губерніях на 1914 р. були розроблені, а в деяких близькі до завершення мережі дослідних полів і станцій, зокрема, в Київській, Катеринославській, Полтавській, Харківській, Херсонській та ін.

Увагу до дослідної справи особливо привернула Всеросійська нарада з дослідної справи 1908 р., після якої країною прокотилася хвиля обласних та місцевих нарад. Це сприяло розробці і прийняттю планів організації мережі дослідних установ, об’єднаних великими науковими центрами у вигляді обласних дослідних станцій.

2 червня 1912 р. набрав чинності закон, яким заохочувався принцип союзного об’єднання земств кількох губерній для здійснення спільними зусиллями починань, непосильних земствам окремих губерній.

Передбачалося влаштовувати районні дослідні поля за взаємною згодою губернських земств сусідніх губерній, що знизило б непродуктивні витрати коштів. Із сфери дослідної справи цей принцип поширювався й на інші напрями роботи земств, наприклад, на об’єднання їх зусиль задля видання книжок, виготовлення навчальних та наочних посібників тощо.

Таким чином, дослідна справа стала одним із напрямів роботи земств. Її розвиток сприяв грунтовим, геологічним, ботанічним та іншим дослідженням там, де їх раніше не проводили. Результати досліджень широко використовувалися в інших галузях земського господарства, оскільки усі культурні починання потребували знання місцевих умов. Саме вивченню місцевих умов у найширшому розумінні покликана служити вся дослідна справа.

У третьому розділі “ФОРМУВАННЯ МЕРЕЖІ СІЛЬСЬКОГОС-ПОДАРСЬКИХ ДОСЛІДНИХ УСТАНОВ ПОЛТАВЩИНИ В КІНЦІ XIX - НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.” автор розглядає передумови та особливості становлення дослідної справи у регіоні дослідження. Безперечним є те, що створення Полтавського сільськогосподарського товариства стало передумовою відкриття дослідного поля.

Через брак матеріальних коштів питання організації дослідної установи вирішувалося впродовж 16 років. Лише 28 жовтня (10 листопада) 1884 р. Полтавське сільськогосподарське товариство за сприяння губернського земства обрало першу раду дослідного поля, поклавши цим початок його існуванню.

Зусиллями директорів Б.П.Черепахіна, В.М.Дякова, Ю.Ю.Соко-ловського, С.Ф.Трет’якова, В.І.Сазанова з року в рік збільшувався обсяг дослідницько-виробничої роботи. З 1910 р. Полтавське дослідне поле діє як сільськогосподарська дослідна станція зі статусом центральної установи цілої мережі дослідних полів.

Відкриття інших дослідних установ в Полтавській губернії не зустрічало перешкод, оскільки Полтавське дослідне поле своєю роботою довело доцільність таких закладів.

На 1907 р. у досліджуваному регіоні діяли: Лохвицька дослідна тютюнова плантація (1890), Золотоніське (1898), Андріївське (1902), Роменське (1905) та Прилуцьке (1907) дослідні поля. Всі вони (крім Лохвицького й Роменського) створені на невеликі кошти, розміщувалися на незначних земельних ділянках та ще при сільськогосподарських школах. Роботи їх тяжіли до перевірки застосування результатів дослідів Полтавського поля в умовах певного району. Все нагальнішою ставала потреба в розміщенні дослідних полів на території губернії високо-ефективною мережею, відповідно до грунтових, кліматичних і госпо-дарських районів губернії.

Лише в 1907 р. губернські земські збори ухвалили проект організації “мережі районних дослідних установ губернського земства”, який набув чинності з 1908 р. На підставі кліматологічних даних і даних грунтово-геологічної експедиції проф.В.В.Докучаєва проектом мережі дослідних полів територія губернії була поділена на райони залежно від переважаючого типу грунту і зволоження атмосферними опадами.

Таким чином, мережу дослідних полів Полтавської губернії за проектом 1908 р. повинні були утворити: 1) Андріївське (а ліпше Костянтиноградське або Карлівське) дослідне поле – для степової частини губернії; 2) Полтавське – для середньої смуги з лесовим суглинком; 3) Миргородське – для середньої чорноземної смуги; 4) Лохвицьке (а краще Гадяцьке) – для північно-західної чорноземної частини губернії; 5) Драбівське – для південно-західної чорноземної частини губернії; 6) Хорольське (Оболонь) або Золотоніське – для долинного чорнозему; 7) дослідні ділянки для вивчення пісків і заплавних грунтів.

Крім зазначених закладів, Полтавське губернське земство заснувало Роменське (1905), Прилуцьке (1907), Костянтиноградське (1911), Гадяцьке (1911) та Підставське (1916) дослідні поля, а також Красноградську сільськогосподарську дослідну станцію (1910). З 1912 р. почали діяти Костянтиноградська та Лохвицька контрольні насінницькі станції. На жаль, відомостей про останні три дослідні установи нами в архівах не знайдено.

За архівними даними на 1913 р. у Полтавській губернії налічувалося 13 дослідних установ (з них лише 8 входили до мережі). Вони належали: 6 – губернському земству, 1 – повітовому земству, 6 – сільськогосподарським товариствам.

З 1936 р., внаслідок адміністративно-територіального поділу, змінилися межі районів Полтавщини та назви адміністративно-територіальних одиниць. Частина дослідних установ припинила своє існування, частина перейшла до території інших областей, деякі існують і сьогодні, хоча дещо видозмінені.

Отже, на території Полтавщини простежуються чотири етапи послідовного розвитку сільськогосподарської дослідної справи: 1865-1884 рр. – підготовчий, протягом якого вирішувалося питання організації першої дослідної установи – Полтавського дослідного поля; 1885-1909 рр. – відкриття повітових дослідних полів та формування мережі дослідних установ згідно з проектом 1908 р.; 1910-1936 рр. – діяльність мережі дослідних полів Полтавської губернії з чільною центральною установою – Полтавською сільськогоспо-дарською дослідною станцією; 1936-2000 рр. – створення сучасної мережі дослідних установ Полтавської області.

На сьогоднішній день у досліджуваному регіоні діє створений у 1998 р. Центр наукового забезпечення агропромислового вироб-ництва Полтавської області, очолюваний Полтавською обласною державною сільськогосподарською дослідною станцією. До складу Центру входить також Інститут свинарства УААН, Полтавський державний сільськогосподарський інститут (нині Полтавська аграрна академія), філіал Інституту бджільництва, філіал Інституту вете-ринарної медицини, Дослідна станція лікарських рослин УААН, Веселоподільська дослідно-селекційна станція, Устимівська дослідна станція рослинництва УААН. Для апробації та комплексного експериментального впровадження завершених наукових розробок Центром визначені базові формування: 4 дослідних господарства (“Степне” Полтавського району; “9-те Січня” Хорольського району; “Вирішальний” Лохвицького району; ім.Декабристів Миргородського району); приватне підприємство “Агроекологія”; кооператив “Батьківщина” Котелевського району; приватна агрофірма “Манже-лія” Глобинського району; фермерське господарство “Фаворит”.

Функціонує дорадчий, керівний орган Центру – науково-технічна Рада, до складу якої входить 23 особи, серед них – керівники, провідні вчені наукових установ, організацій Центру, керівники та спеціалісти обласних органів управління АПК.

ВИСНОВКИ

1. Становлення сільськогосподарської дослідної справи в Україні, як і в інших країнах світу, почалося у другій половині ХІХ ст.

2. З організацією сільськогосподарських дослідних установ була знайдена відповідна вимогам практики форма вирішення актуальних завдань біологічної та сільськогосподарської науки. Саме це сприяло росту їх чисельності, обсягів дослідження та фінансових витрат на утримання.

3. До початку ХХ ст. на території нинішньої України вже існувала розгалужена мережа дослідних установ декількох типів: дослідні станції, дослідні поля, дослідні господарства (ферми) та показові або демонстраційні поля і господарства.

4. Значну роль у справі організації сільськогосподарських дослідних установ відігравали земства та наукові товариства сільськогосподарського профілю.

5. На терені Полтавщини, де процес формування мережі дослідних установ відбувався найбільш інтенсивно, виразно простежуються чотири етапи його послідовного розвитку(1865-1884, 1885-1909, 1910-1936, 1936-2000).

6. Передові позиції аграріїв Полтавщини в справі інтенсифікації землеробства у розглядуваний період підтверджує той факт, що саме їм належала ініціатива порайонного вивчення сільського господарства країни.

Основний зміст дисертації викладено у таких публікаціях:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8. Вергунов В. А., Коваленко Н. П., Сайко О. В. До питання розвитку сільськогосподарської дослідної справи в Україні в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. // Національний університет “Києво-Могилянська академія”. Наукові записки. - Історія. - Т. 14. - К.: КП ВД “Педагогіка”, 1999. - С. 88-92.

9.

10.

11.

АНОТАЦІЯ

САЙКО О.В. Сільськогосподарська дослідна справа на Полтавщині наприкінці ХІХ –початку ХХ століття: -Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.07 – Історія науки і техніки. Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім.Г.М.Доброва НАН України. –К., 2000.

У дисертації відображено розвиток сільськогосподарської дослідної справи на Полтавщині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Проведено історично-науковий аналіз етапів формування мережі дослідних установ; визначено вплив земств, громадських організацій та окремих осіб на її розвиток. Охарактеризовано діяльність дослідних установ Полтавщини; визначено наукову тематику досліджень, джерела фінансування.

Ключові слова: сільське господарство, дослідна справа, мережа, земства, тематика досліджень, джерела фінансування.

АННОТАЦИЯ

САЙКО О.В. Сельскохозяйственное опытное дело на Полтавщине конца ХІХ – начала ХХ века: -Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.07 – История науки и техники. Центр исследований научно-технического потенциала и истории науки им.Г.М.Доброва НАН Украины. –К., 2000.

В диссертации отражено развитие сельскохозяйственного опытного дела на Полтавщине в конце ХІХ – начале ХХ вв.

Проведен историко-научный анализ этапов формирования сети опытных учреждений; показано влияние земств, общественных организаций и частных лиц на ее развитие. Охарактеризована деятельность опытных учреждений Полтавщины; определена научная тематика исследований, источники финансирования.

В историческом