Донецький національний університет

Самойлов Олексій Володимирович

УДК 82.0

Автор Та герой як суб’єкти поетичного буття

Спеціальність 10.01.06 — теорія літератури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Донецьк — 2000

На правах рукопису

Робота виконана в Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Федоров Володимир Вікторович,

завідувач кафедри російської літе-

ратури Донецького національного

університету.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Тюпа Валерій Ігоревич,

завідувач кафедри теоретичної та

історичної поетики Російського

державного гуманітарного універ-

ситету (м. Москва);

кандидат філологічних наук, доцент

кафедри теорії літератури і

художньої культури Донецького

національного університету

Корабльов Олександр Олександрович

Провідна установа: Дрогобицький державний педагогіч-

ний університет ім. І. Я. Франка.

Захист відбудеться 20 грудня 2000 р. о 11.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.04. із захисту дисертацій Донецького національного університету за адресою: 83055, м.Донецьк, вул. Університетська, 24, конференц-зал.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Донецького національного університету за адресою: 83055, м.Донецьк, вул.Університетська, 24.

Автореферат розісланий 17 листопада 2000 р.

Вчений секретар

спеціалізованої ради Сенів М. Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Реферована робота передбачає розгляд понять, які включені у досить тривалу історико-літературну та літературознавчу традицію. До того ж якщо терміни “герой” та “поетичне буття” (поетичний світ, естетична діяльність, внутрішній світ художнього твору, акт художньої творчості) займають стосовно терміна “автор” привілейоване становище, бо мають більш чи менш виявлений характер як для самого письменника, так і для спеціально стурбованого читача – літературознавця, не говорячи вже про читача, не заклопотаного теоретичними узагальненнями, то поняття “автор” традиційно не має чітко окресленого предмета. Є лише непрямі докази присутності автора у створюваному ним поетичному світі.

Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена тим, що у сучасній науковій свідомості міцно закріпилися два фундаментальних поняття: “автор” та “образ автора”. Перше широко застосовувалось М.М.Бахтіним, друге В.В. Виноградовим. Ці поняття, що перебувають в опозиції один до одного, в той же час є корелятивною парою. Характерно, що як М.М.Бахтін, так і В.В.Виноградов не змогли дати завершеного пояснення цим поняттям, хоча вони є центральними в категоріальному апараті цих дослідників. Тому ця проблема не лише не втратила своєї актуальності, але й суттєво розширилась за рахунок нових досліджень, які торкаються цих питань. Вони сьогодні є ледь чи не центральними проблемами літературознавства. До того ж у працях С.Г.Бочарова, Б.О.Кормана, Ю.М.Лотмана, Б.А.Успенського, В.Л.Смілянської, М.П.Кодака, Г.Грабо-вича та ін. явно відчувається сукупний вплив двох концепцій.

В.В. Виноградов писав про образ автора в пушкінській “Піковій дамі”, що у сферу цієї зображуваної дійсності вміщується і сам суб’єкт оповіді “образ автора”. Він є формою складних і суперечливих співвідношень між авторською інтенцією, між фантазуючою особистістю письменника та ликами персонажів. У розумінні всіх відтінків цієї багатозначної та багатоликої структури образу автора – ключ до композиції цілого, до єдності художньо-оповідної системи Пушкіна… образ суб’єкта так само невловимий, суперечливий та загадковий, як і сама дійсність розповіді… структура суб’єкта рухома… у своєму співвідношенні до сфер свідомості… персонажів… позбавлена точно окресленої “суб’єктивності”.

Д.С.Лихачов зазначав, що складність експлікації “образу автора”, з якою зіткнувся В.В.Виноградов, зокрема, у “Піковій дамі”, обумовлена насамперед більшою мірою індивідуалізації “образу автора” в літературі XIX ст., який уже майже втратив свої жанрові амплуа: проповідника, літописця, автора елегії, автора оди і т.ін. Низький ступінь індивідуалізації, що до якоїсь міри зберігався до XIX ст., дозволяє легко виділити “жанрові образи авторів”.

Спробуємо прослідкувати сучасне вживання поняття В.В.Вино-градова. Ю.В.Манн, розглядаючи завдання, висунуте 20 років тому В.В.Виноградовим, прослідкувати зміну образу автора “в різних літературних течіях”, писав, що в цілому автор в “Євгенії Онєгіні” ще більше різноликий, ніж у “Руслані та Людмилі”, і він ще більш мінливий, рухливий, невловимий, ніж у ранній пушкінській поемі, в художньому тексті (під час експлікації “образу автора” – О.С.) все має бути перевірене на конкретних співвідношеннях автора та його персонажів.

Останнього імперативу дотримується Ю.В.Манн у статті “Автор і розповідь”. Дослідник робить висновок про те, що в творах Пушкіна, Достоєвського, Толстого, Чехова та ін. експлікація образу автора надзвичайно нелегка.

У всій літературі, що порушує проблему “образу автора”, центральною є тема “співвідношення автора і його персонажів”. Або співвідношення зображувального авторського начала з зображуваним персонажним рівнем. До того ж складність виділення “образу автора” пояснюється тим, що в створюваному ним світі є лише непрямі докази його присутності. І це дуже важливий момент розгляду літератури з питання “образу автора”.

Так, С.С.Аверінцев чітко розмежовує поняття “автор-біографічний” та “автор, який входить до художнього цілого (автор – творець”). Тому ототожнюванню цих двох суб’єктів заважають позаособистісні імпульси”, які сприймає “автор-біографічний” під час творчого акту. Але природа цих імпульсів ученим ніяк не пояснюється.

І.Б.Роднянська атрибутує “образ автора” таким чином: а) це “голос”, який нікому конкретно не належить, дослідниця вказує на його приналежність автору – творцеві, який стоїть поза текстом; б) автор – творець – це якась ніким не сприйнята “всезнаюча” та “всюдисуща” субстанція”. Все це схиляє нас до ототожнення автора – творця з якоюсь метафізичною, потойбічною, незрозумілою сутністю, що є лише слідом своєї присутності, але сама перед нами не показується.

Б.О.Корман вважає, що автор, як носій концепції твору, безпосередньо в нього не входить: він завжди опосередкований суб’єктивно та сюжетно. Реальний біографічний автор (письменник) створює за допомогою уявлення, відбору та переробки життєвого матеріалу автора як носія концепції твору. Інобуттям такого автора є весь художній феномен.

Дещо подібне в трактуванні “образу автора” можна знайти в статті Н.К.Бонецької “Образ автора” як естетична категорія”, в якій зазначається, що світ художнього твору – це суворий августинівський світ, де насправді все наперед визначено, де герой позбавлений волі і спочатку, вже в момент свого “народження”, приречений, зокрема, і на злочин, в ім’я здійснення авторського задуму. Так як термінологія, якою оперує дослідниця, носить виразний теологічний характер, то цілком справедливо ми можемо зауважити, що автор у цьому визначенні уподібнюється всюдисущому, всезнаючому та безтілесному Богу.

Підбиваючи підсумки нашого короткого екскурсу, ми можемо створити збірний “образ автора”, що широко використовується як теоретичне поняття в сучасній практиці літературознавства. Таким чином, автор: всюдисущий, всезнаючий, безтілесний щодо художнього твору, творцем і деміургом якого він проголошується його дослідниками; вони оголосили про принципово нескінченний характер своїх пошуків щодо образу автора”, оскільки будь-який смисл, добутий із символічно репрезентуючого його художнього твору, йому (“образу автора”) не відповідає, а, отже спричиняє до одержання нового смислу. Автор, будучи творінням кінцевої людської істоти, автора біографічного, не ототожнюється зі своїм творцем. Це є однією з головних суперечностей у такому визначенні “образу автора”. Останній має явно твірне походження, що не заважає його ототожнювати з Богом, процес пізнання якого воістину безмежний.

Зв’язок роботи з науковими темами. Дисертаційне дослідження має зв’язок з науковою темою кафедри російської літератури Донецького національного університету “Російська література: історія і сучасність”(I-8120257).

Предмет дослідження: закономірності процесу уяви автора в словесній творчості.

Мета дослідження. Основна мета поданого до захисту дослідження полягає в літературознавчій специфікації загальнофілософського поняття про уяву.

Мета, предмет і гіпотеза визначили необхідність постановки і вирішення таких завдань дослідження.

1. Виведення (виключення) предмета дослідження - закономірностей процесу уяви автора - з кола природничо-наукових, у тому числі психологічних аналогій.

2. Переосмислення у вказаній перспективі категоріального статусу учасників події уявлення - автора, персонажа і читача.

Включення людини у сферу дії кореляції “я-інший” не дозволяє мислити про неї як про суб’єкт завершення події власної уяви. Але саме це завершення - одна з головних ознак досконалого художнього твору. Це змушує мислити завершення художнього твору як відсутність події уяви, що дозволяє відхилитися від багатьох аспектів розгляду процесу уяви, наприклад, психологічного та ін.

Методологічну основу роботи складає філософська парадигма, яка так чи інакше включає в себе уяву про об’єктивність ідеального.

Зрозуміло, що перелік імен тут може бути досить авторитетним. Зазначимо лише, що безпосередньо методологічну допомогу дисертант знайшов у працях І. Канта. Окрім іншого, це пояснюється зацікавленістю філософа духовними утвореннями, які за своїми характеристиками досить близькі до естетичного об’єкта.

Серйозним, у богатьох випадках визначальним, виявився вплив фундаментальних праць М.М.Бахтіна, а також В.В.Федорова, який розвинув деякі ідеї М.М.Бахтіна у власній концепції “поетичного світу”. Особливості художнього тексту, які дозволяють виявити теоретичний інструментарій, запропонований М.М.Бахтіним та його послідовниками, стимулюють при безпосередньому наближенні визначену - інколи суттєву - переоцінку деяких складників цього ж інструментарію. Зокрема, в дисертації наявне досить значне, з нашої точки зору, розходження з поглядами М.М.Бахтіна на статус автора.

Методи дослідження: метод системно-цілісного аналізу, метод порівняльного дослідження. Ці методи знаходяться в тісному взаємозв’язку.

Наукова новизна і теоретичне значення дослідження полягає у тому, що в роботі по-новому розкривається змістова специфіка понять “автор”, “герой”, “поетична уява”, реконструюється процес завершення літературного твору та його динаміка як співвідношення активності всіх суб’єктів поетичного буття.

Практичне значення роботи полягає в можливості розробки та впровадження спецкурсу за відповідною проблематикою на старших курсах філологічних факультетів університетів. Положення, обгрунтовані в дисертації, зможуть, з нашого погляду, подати суттєву теоретичну й методичну допомогу викладачам вузів під час вивчення форм авторського буття в курсі теорії літератури.

Апробація роботи. Результати дослідження апробовані на науковій конференції молодих учених “Мова, література, культура: традиції та інновації” в рамках Міжнародної конференції студентів та аспірантів із фундаментальних наук “Ломоносов-96” (Москва, 1996р.), Міжнародній науковій конференції “Спадщина М.М.Бахтіна та проблеми розвитку діалогічного мислення в сучасній культурі” (Донецьк, 1996р.), у літній школі “Комунікативні стратегії культури” (Новосибірськ, 1998р.), Міжнародній науковій конференції “О.С.Пушкін: філологічні та культурологічні проблеми вивчення” (Донецьк, 1998р.), на розширеному засіданні кафедри теорії літератури і художньої культури Донецького національного університету, на засіданні кафедри теоретичної та історичної поетики Російського державного гуманітарного університету (м.Москва).

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.Обсяг дисертації складає 170 cторінки основного тексту.Список використаної літератури складається із 200 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, визначаються мета, предмет, основні завдання дослідження, розкривається наукова новизна та практичне значення роботи.

Перший розділ дисертації “Автор, втілений в образ” складається з трьох підрозділів, у яких розглядаються опорні поняття дисертації.

В першому підрозділі “Ліричний герой в події уявлення” на матеріалі віршів М.Ю.Лермонтова “Сон” (В полдневный жар в долине Дагестана...”), “Ніч 1”, “Смерть” (“Ласкаемый цветущими мечтами...”) обгрунтовується нагальна необхідність заміни терміна “ліричний герой” терміном “автор, втілений в образ” (рос. “во-образившийся автор”). Підсумки аналізу двох лермонтовських віршів (“Ніч1”, “Смерть”), що стали фоном для аналізу “Сну”, можуть бути узагальнені так. І в “Ночі 1”, і в “Смерті” наявні два абсолютно незалежні один від одного ліричних герої, які нічого не знають про існування один одного. Тому і “Ніч1”, і “Смерть” містять у собі два зовсім незалежних одне від одного вірші, в кожному з яких свій ліричний герой. Один ліричний герой - душа померлої людини, другий ліричний герой - людина, яка бачила сон про мандри своєї душі після власної смерті. В авторській свідомості обидва ліричних герої - це єдине ціле. Промовляючи від імені “безтілесного духу”, автор мимоволі наділяє його рефлексами, властивими живій людині. Якщо дотримуватися авторської логіки, то такий єдиний ліричний герой наділений можливістю бачити себе збоку, одночасно перебуваючи у тому місці, на яке він сам і дивиться.

Аналіз лермонтовського шедевру (“Сну”) виявляє в цьому вірші два моменти: 1) “сновидіння в кубі”; 2) “дзеркальна” композиція, тобто приналежність першої та останньої строфи “не одній, а різним свідомостям”. Виходить, що “Сон” не міг бути написаний однією людиною. Але, на відміну від “Ночі 1” та “Смерті”,автору вдається уникнути об’єднання двох різних свідомостей в єдине ціле, не роздвоївшись. Це відбувається через те, що Лермонтову вдається уявитися (рос. во-образиться), втілитися серед героїв свого твору, стати одним із них та від його імені вести свою оповідь. У нашій термінології ми будемо називати такого автора автором, втіленим в образ (рос. вообразившимся), що майже рівноцінне ліричному героєві. “Майже” означає те, що уява, втілення (рос. во-ображение, воплощение) спричиняє необхідність появи (получения) нового тіла - тіла героя. Факт уяви (рос. во-ображения) ставить під сумнів безумовну тілесність людини, яка поєднує в собі позиції “я” та “іншого”.

Підсумовуючи аналіз віршів Лермонтова, можна сказати, що безумовна тілесність автора, втіленого в образ (рос. во-образившегося) в “Ночі1” та “Смерті”, не дозволяє відбутися правильному акту уяви (рос. во-ображения). “Я” автора, втіленого в образ, ( у вірші “Сон” долає свою безумовну тілесність, ставши автором. Завдяки цьому відбувся правильний акт уяви (рос. во-ображения), що дозволяє вважати “Сон” шедевром російської літератури.

Другий підрозділ - “Активність суб’єктів уявлення” містить аналіз вірша Лермонтова “Они любили друг друга так долго и нежно”, який цікавий, у першу чергу, співвідношенням авторської та персонажної активності. Загальновідомо, що цей вірш Лермонтов написав як вільний переклад вірша Гейне “Sie liebten sich beide, doch keiner...”, який перетворився в нього в оригінальний вірш. Вірш Гейне служитиме фоном під час аналізу лермонтовського шедевра. Так, Гейне говорить про смерть героїв метафорично. Герої продовжують жити. У Лермонтова смерть персонажів буквальна. Необхідно пам’ятати, що автор, втілений в образ (рос. во-образившийся), завжди перебуває в одному хронотопі з тими, про кого він розповідає. У цьому випадку це означає, що суб’єкт оповіді разом із героями свого оповідання переміщується з “життя до смерті” в “життя після смерті”. Активність персонажів, які заперечують своє кохання, спрямована на зміну, подолання “життя до смерті” в “життя після смерті”, “життя в коханні” в “життя без кохання”. Заперечення причинно-наслідкових обставин контексту готує його перетворення. Автор, втілений в образ (рос. во-образившийся), виявляється втягненим активністю персонажів у процес переходу із контексту в контекст, потрапляючи в ті ж ситуації, що й вони. Але якщо персонажі в “житті після смерті” не впізнають один одного, то автор, втілений в образ (рос. во-образившийся), впізнав колишніх закоханих, об’єднує “дві речі несумісні” - два контексти - в єдиний образ, відкидаючи кореляцію “життя до смерті” - смерть - “життя після смерті”, порушуючи незворотність такого переходу й перевищуючи біологічний рівень. Суб’єкт оповіді своєю активністю перетворює біологічний рівень життя, одночасно перетворюючи себе, стаючи автором - творцем (термін М.М.Бахтіна).

Третій підрозділ - “Атрибути уяви” (рос. во-ображения). У цьому параграфі розглядається повість М.В.Гоголя “Коляска”, яка видається надзвичайно цікавою з погляду позиції, яку займає автор, втілений в образ (рос. во-образившийся), стосовно персонажів.

Якщо на початку повісті автору, втіленому в образ (рос.во-образившемуся), явно необхідно було, окрім свого слова, яке означало (атрибутувало) містечко Б, слово городничого, тобто зображувальне слово потребувало слова зображуваного (городничий, що означав містечко Б та його мешканців), то в кінці повісті суб’єкт оповіді вже цього не потребує. Його зображуюче слово показує читачеві не те, як зображує “дорідних тварин” городничий (зображення зображення), а саме зображує, показуючи нам коляску для верхових коней. Слово автора, втіленого в образ (рос. во-обрзившегося), долає свою обмеженість, стаючи словом автора, автора-творця.

Тобто автор, втілений в образ (рос. во-образившийся), позначає свою присутність у світі персонажів саме цим світом. Щоб стати автором-творцем, він повинен побачити сам себе без посередництва світу персонажів, тобто припинити уявлятися (рос. во-ображаться). Тим самим він вийде за межі цього світу, зайнявши щодо нього “позажиттєву, позаприйнятну” позицію. У повісті “Коляска” це йому вдається, тому що генерал наприкінці оповіді бачить Чертокуцького, який вже не аристократ, але ще й не верховий кінь, названий Піфагором Піфагоровичем. А Чертокуцький бачить вже не генерала, а те, що він теж не може назвати. Ситуація аналогічна тій, у якій автор, втілений в образ (рос.во-образившийся), не може означити сам своє існування, назвавши “дорідних тварин” свиньми, а мусить скористатися допомогою городничого, який називає “дорідних тварин” французами, щоб уявитися (рос. во-образиться).

Таким чином, генерал бачить те, що ще не має назви (Чертокуцького), та навпаки. Обидва вони бачать те, чого не можуть назвати. Їх бачення не зумовлене в даному випадку знанням. Вони бачать самих себе без допомоги іншого, тобто і вони, і суб’єкт оповіді перестали уявлятися (рос. во-ображаться), потрапили в місце перед актом уяви, де можна побачити самого себе без сторонньої допомоги. Це неможливо зробити, коли акт уяви почався, але можна зробити, коли він ще не починався, коли хтось ще не уявив себе людиною. В кінці повісті персонажі та автор, втілений в образ, (рос. во-образившийся) потрапили саме в таке місце, де їх ще ніхто не уявив (рос. во-образил); саме тому автор, втілений в образ (рос. во-образившийся), і зумів зайняти “позажиттєву, позаприйнятну позицію.

Другий розділ “Рівні уяви” дисертації складається з трьох підрозділів.

Перший із них - “Композиційний аспект події уяви” - присвячений аналізу композиційно-жанрової своєрідності роману “Майстер і Маргарита”, який створюється головним чином за рахунок взаємодії “єршалаїмських” та “московських” глав. Ця взаємодія чітко простежується під час розмови Воланда, Берліоза та Бездомного про існування Ієшуа Га-Ноцрі. Як виявилось, глава “Понтій Пілат” є лише однією з реплік вищеназваної розмови і складовою частиною ритуалу “диявола”, що буквально збігається з частиною роману Майстра. Нехай у розмові на Патріарших репліка “Сатани” “Понтій Пилат” - найдовша, але не більше того. Вона легко вписується в коло таких самих реплік, існування яких не зменшується через те, що інколи наявна лише їх титулатура.

Навпаки, багато в чому завдяки їх появі в розмові на Патріарших виникла і ця репліка Воланда. Але нічого виняткового в її появі немає.

Дивує інше: як лінія “Сатани” заміщує собою лінію Ієшуа. Це заміщення містить у собі перша глава роману Булгакова. У другій та третій главах роману відбувається остаточне витіснення лінією “Сатани” лінії Ієшуа. І так триває майже до кінця роману “Майстер і Маргарита”. Але лінія Га-Ноцрі не зникає, іноді вона яскраво себе виявляє, наприклад, у главі “Казнь”. Слід сказати, що лінія Га-Ноцрі наявна як в “єршалаїмських”, так і “московських” главах. Обидві оповідні лінії (Воланда і Ієшуа) взаємодіють, взаємовідображають одна одну.

Отже, тепер можна говорити про те, що “Майстер і Маргарита” не лише “роман Майстра” і “роман про Майстра”, але й “розповідь “Сатани” про Ієшуа Га-Ноцрі”, що буквально збігається з частиною роману Майстра, і “роман про “Сатану”, “поема Бездомного про Іісуса Христа” і “роман про Бездомного”, “думка Берліоза про Христа”, “думка про Берліоза”, “шосте доведення Канта” і “роман про Канта” і т.ін. Відокремивши та визначивши специфіку всіх цих висловлювань на композиційному рівні, необхідно - для кращого розуміння задуму Булгакова - провести аналіз архітектонічного рівня “Майстра і Маргарити”.

У другому підрозділі “Межа події уяви” увага автора дослідження зосереджена на архітектонічних структурах, що втілюються композиційно - жанровою своєрідністю роману Булгакова.

Треба мати на увазі, що Воланд не в змозі творити милосердні вчинки, тобто діяти в просторі, де є милосердя. Його там просто немає і бути не може. Будь-яке виявлення милосердя виключає з простору, де воно звершується, “Сатану” та його оточення. Їм у ньому просто не вижити. “Звичайні люди” можуть переходити з милосердного в немилосердний простір, не помічаючи цього. У них немає критерію, який дозволяв би класифікувати власні вчинки як добрі або злі. Один і той же вчинок, незалежно від того, усвідомлений він чи ні, може здаватися людині милосердним, але насправді таким може не бути, і навпаки. Так, прохання жінки простити Бенгальського могло викликати жах під час споглядання такої страшної сцени, але сам факт виникнення жаху (неприйняття немилосердного вчинку) свідчать про те, що це жах милосердя, а не навпаки. Емоційна реакція (неусвідомлений вчинок) у цьому випадку творить акт милосердя. У “Сатани” ж його рефлексія, спрямована на розпізнавання добра і зла, уявна. Він обмежений і цілком вміщений у простір немилосердного вчинку, де є все, що було. Він просто не може діяти інакше. Якщо людина творить добро і зло, частіше за все не усвідомлюючи цього, то перед Воландом така дилема не постає. Він злий за своєю природою, яка тим самим його обмежила. Подолання своєї природи (здійснення милосердного вчинку) рівнозначне загибелі “Сатани”, перетворенню його в суб’єкта, що творить добро.

Таким чином, можна вивести закон появи “Сатани”. Він з’являється в тих точках, де заперечується милосердя (де вимагають доведення існування Іісуса Христа). Тому він з’являється під час розмови Берліоза і Бездомного. У Канта він з’явився з тієї ж самої причини. Кант, заперечивши всі п’ять доведень “буття Божого”, тим самим створив місце, в якому проблема “буття Божого” постала як ніколи гостро. Довести “буття Боже” - значить спорудити власний доказ, що стане корелятом невіри. Невіра, яка потребує власного доведення, щоб стати вірою. Виходить, що будь-яке доведення - це результат відсутності віри; коли не потребують доведення, тоді немає невіри. У цьому “Сатана” абсолютно правий. Коли ж вимагають доведень, тоді не вірять. “Сатана” і не в змозі довести існування Іісуса, тому що останній цього не потребує. Іісус не може змусити повірити в себе силою. “Сатана” ж намагається змусити всіх повірити в своє існування силою, тобто навести докази свого існування, і робить це протягом всіх глав роману Булгакова. Тому п’ять доведень “буття Божого” і шосте доведення Канта (спроби силою довести “буття Боже”) увійшли в один ряд з сьомим доведенням Воланда.

У третьому підрозділі “Завершення події уяви” розглядається позиція автора, втіленого в образ (суб’єкт зображення).

Закономірним і природним завершенням будь-якого літературного твору має бути зайняття автором, втіленим в образ, позажиттєвої позиції автора-творця, вихід автора, втіленого в образ, за межі зображувального та зображуваного хронотопів. Написання кожного літературного твору передбачає розв’язання саме цього надзавдання. Коли це вдається, тоді на світ з’являється черговий шедевр словесної творчості, який втілив у собі досвід зайняття суб’єктом зображення позиції, в якій не треба нічого зображувати (рос. во-ображать). Тобто, щоб розв’язати всі конфлікти “героїв своєї розповіді”, суб’єкт зображення має припинити уявлятися (рос. во-ображаться), зайняти позицію позазнаходження, стати автором - творцем.

Але тільки завдяки суб’єкту зображення втіленому в світі героїв, читач сприймає сюжет, що перед ним розгортається і фабулу літературного твору.

Яскраво простежується позиція суб’єкта зображення в п’ятій главі “Майстра і Маргарити” – “Было дело в Грибоедове”. Перетворенню ресторана в пекло, про яке розповідав автор, втілений в образ, не повірили “культурні люди”. Пекло знову стало рестораном, а “спокусник-містик” (суб’єкт зображення) – “культурною людиною”. Автор, втілений в образ, не повіривши самому собі, злякавшись своєї безпідставної віри, сприяв у цьому випадку проникненню в його розповідь нечистої сили: привид - Бездомний. Привид з’явився в просторі, створеному тими, хто вимагав доведення його існування. В просторі, де доведення існування нечистої сили не потребують, її немає. У цьому просторі в її існування просто вірять, тому їй ніде розгорнутись. Довівши самому собі, що його розповідь-правда, автор, втілений в образ передсвідчився в існуванні нечистої сили, але не повірив у неї. Суб’єкту зображення не вдалося цього разу зайняти позицію “позазнаходження”, тому що для цього слід було відмовитися від самого себе, “розвинутої і культурної людини”, що не вірить ні в Бога, ні в чорта. Момент невіри - це місце для появи нечистої сили.

Але зникнення “Сатани” з Москви свідчить про те, що автору, втіленому в образ, вдалося повірити в Бога і в диявола. Цим пояснюється виникнення простору віри, що не потребує доведення - Воскресіння Христового. Пілат, що дав згоду на страту Ієшуа, став неіснуючим, став Пілатом, який ніколи нічого подібного не робив. Майстер, що закінчує свій роман таким чином, робить нереальним і сам факт написання ним роману, припиняючи доводити своє існування як історика. Неіснуючими стали як сам роман, так і всі події, з ним пов’язані (Воланд і ін.). Автор, втілений в образ, зіткнувся з тим, що предмет його розповіді, яким він означував (доводив) навколишній світ і себе в цьому світі, раптом зникає. Він стає автором - творцем, який перестав уявлятися (рос. во-ображаться), зайнявши позицію позазнаходження.

У висновках до цієї роботи, де ми намагались розкрити своєрідність форм буття автора і героя як суб’єктів уяви, можна зробити такі узагальнюючі висновки.

Традиційне літературознавче тлумачення категорії “автор” ставить розглянуте поняття поза межами сфери дії кореляції “я - інший”, яка є універсальною для всіх видів людської життєдіяльності. По суті, проголошується “алібі в бутті” (термін М.М.Бахтіна) автора. Головний атрибут авторського алібі - його безтілесність та всюдисутність. Не помічаючи всеосяжного втілення, передбаченого в процесі уяви, де найбільш яскраво виявляється неминучість наслідування закономірностей кореляції “я-інший”, традиційний підхід до поняття “автор” не в змозі знищити зазор(“алібі в бутті”), що виникає між “автором-біографічним” автором-людиною та безтілесним, всюдисущим і всезнаючим “автором”, що є об’єктом особливої уваги досліджень. Стає актуальним уведення в літературознавчу практику факту “не-алібі в бутті” автора. Втілюючись, “автор-біографічний /автор-людина” займає позицію “я” в уявлюваному ним світі, щодо якого уявлюваний світ займає позицію “іншого”, і навпаки. Такий підхід дозволить, укорінивши автора, втіленого в образ, в уявлюваному ним бутті, перенести теоретичні акценти в сферу дії кореляції “я-інший”.

Принципово важливим наслідком переносу теоретичних акцентів зі сфери “алібі в бутті” в сферу “не-алібі в бутті” автора повинна стати переоцінка статусу інших суб’єктів поетичного буття героя і читача. Традиційний підхід означає поняття “автор”, “герой”, “читач” як ієрархічно упорядкований ряд оповідних інстанцій, що характеризується надлишком або недостатністю знання /бачення. Автор посідає найвище місце в цій ієрархії, що характеризується авторським “алібі” в бутті”. Він завжди перебуває, як якась субстанція, перед створюваним ним світом, наділяючи його власними законами, продукуючи продукт. Виходячи зі сфери дії кореляції “я-інший”, яка означає факт повної тілесної в-тіленості автора, героя, читача, обгрунтовується неможливість злиття позицій “я” та “іншого”, тому що це потребує поєднання двох різних суб’єктів у щось єдине. Остання обставина неможлива з тієї причини, що саме для в-тіленої людини кореляція “я-інший” є універсальною і необхідною, тому що “інший” потрібний “я” для усвідомлення останнім самого себе, і навпаки. Відстань між “я” та “іншим” нездоланна, тому що це вимагає роз-в-тілення суб’єкта уяви (рос. во-ображения), створює йому “алібі в бутті”. Сама людина ніколи не зможе без допомоги посередників побачити те, у що вона втілилася. Це може побачити лише “інший”.

Просування у просторі поетичного буття з точки зору традиційних підходів - здійснюється лише одним суб’єктом – автором. Такий автор має щодо до поетичного буття безперечне алібі, бо він не обмежений тілесною формою і, внаслідок цього володіє всезнанням та всюдисутністю. Позиція героя обмежена в поетичному бутті рамками його тілесної форми, будучи творінням роз-в-тіленого автора, який “віє там, де хоче”.

Як наслідок, моделюється ситуація, в якій можна побачити себе збоку очима “іншого”, а потім побачити цього “іншого”, скориставшись власними органами зору, тобто можна думати за героя та одночасно бачити його збоку. Описана ситуація не враховує одноприродності суб’єктів поетичного буття, в якому всі вони втілені. Жоден із суб’єктів - автор, герой, читач - не має алібі в просторі своєї дії поступу просторі поетичного буття. Всі місця у всесвіті зайняті “іншими”, стосовно яких “я” займає своє, ніким окрім себе, незамінне місце. Єдиний можливий варіант - це, коли “я” бачить “іншого” “з його зовнішньо вираженою реакцією” на себе, залишаючись при цьому в своєму тілі. Тому завершення, створення “цілого” поетичного буття (“цілого” автора, героя, читача) не має джерела або пояснення в жодному з можливих контекстів поетичного буття. “Ціле” останнього принципово позазнаходжуване / позажиттєве по відношенню до вчинків суб’єктів поетичного буття.

Суперечність, яка виникає при традиційному приписуванні автору можливості завершення і створення “цілого” поетичного буття полягає в тому, що сам автор залишається принципово незавершеним, тому що він не входить у простір, який завершується. Але позиція автора, будучи постійно мінливою, виключає саму можливість створення ним “цілого” поетичного буття. Таким чином, створення “цілого” поетичного буття передбачає водночас з цим створення “цілого” самого автора. Це означає вихід зі сфери естетичного, цілком включеного в кореляцію “я - інший”, тобто, добровільну відмову від продовження акту уявлення (рос. во-ображения), здатного в суттєвій формі явити через судження про “прекрасне” предмет цього судження і в той же час здатного в чуттєвій формі явити через судження про “високе” предмет цього судження. Якщо предмет судження про “прекрасне” займає позицію “іншого”, пояснюваного судженням із позиції “я”, повністю вписуючись у кореляцію “я - інший”, то предмет судження про “піднесене” і саме судження про нього одне і те ж, що порушує закономірності кореляції “я - інший”. Не маючи ніяких наявних доказів існування предмета судження про “піднесене”, можна повірити в його існування, тим самим вийти за межі кореляції “я - інший”, віднісши предмет “піднесеного” до предметів віри, що існують поза кореляцією “я - інший”. Це дозволяє говорити про архітектоніку віри, як про надархітектоніку, що містить в собі архітектоніку естетичного об’єкта (кореляції “я - інший”) і дозволяє автору, зберігаючи свою тілесну обмеженість, завершувати поетичне буття: створювати “ціле” героя і “ціле” автора. Тобто автор, втілений в образ стає автором - творцем, що займає позажиттєву /позазнаходжувану позицію щодо хронотопів зображуваного і зображувального світів, а не з’являється відразу як автор-творець, минаючи стадію автора, введеного в образ.

Основні положення дисертаційного дослідження викладені в таких ПУБЛІКАЦІЯХ:

1.

2.

3. “

4.

5.

6.

АНОТАЦІЯ

Самойлов О.В. Автор і герой як суб’єкти поетичного буття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.06 - теорія літератури - Донецький національний університет, Донецьк, 2000.

Дисертація присвячена теоретичному висвітленню суперечності, що виникає при традиційному приписуванні автору можливості завершення і створення “цілого” поетичного буття, яке полягає в тому, що сам автор залишається принципово незавершеним, тому що він не входить у простір, що завершується . Але позиція автора, будучи постійно мінливою, виключає саму можливість створення ним “цілого” поетичного буття. Таким чином, створення “цілого” поетичного буття передбачає водночас з цим створення “цілого” самого автора. Це означає вихід зі сфери естетичного, цілком включеного в кореляцію “я - інший”, тобто, добровільну відмову від продовження акту уявлення (рос. во-ображения), здатного в суттєвій формі явити через судження про “прекрасне” предмет цього судження і в той же час здатного в чуттєвій формі явити через судження про “високе” предмет цього судження. Якщо предмет судження про “прекрасне” займає позицію “іншого”, пояснюваного судженням з позиції “я”, повністю вписуючись у кореляцію “я - інший”, то предмет судження про “піднесене” і саме судження про нього одне і те ж, що порушує закономірності кореляції “я - інший”. Не маючи ніяких наявних доказів існування предмета судження про “піднесене”, можна повірити в його існування, тим самим вийти за межі кореляції “я - інший”, віднести предмет “піднесеного” до предметів віри, що існують поза кореляцією “я - інший”. Це дозволяє говорити про архітектоніку віри, як про надархітектоніку, що містить у собі архітектоніку естетичного об’єкта (кореляції “я - інший”) і дозволяє автору, зберігаючи свою тілесну обмеженість, завершувати поетичне буття: створювати “ціле” героя і “ціле” автора. Тобто автор, втілений в образ, стає автором - творцем, що займає позажиттєву /позазнаходжувану позицію щодо хронотопів зображуваного і зображувального світів, а не з’являється відразу як автор-творець, минаючи стадію автора, втіленого в образ.

Ключові слова: автор, втілений в образ, автор, герой, ціле автора, ціле героя, поетичне буття, уява, а також архітектоніка і композиція, як вони визначені М.М.Бахтіним у його статті “Проблема содержания, материала и формы в словесном художественном творчестве”, предмет прекрасного, предмет піднесеного, архітектоніка віри.

АННОТАЦИЯ

Самойлов А.В. Автор и герой как субъект поэтического бытия. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.1.06 - теория литературы. - Донецкий национальный университет, Донецк, 2000.

Диссертация посвящена теоретическому прояснению противоречия, возникающего при традиционном приписывании автору возможности завершения и создания “целого” поэтического бытия, состоящего в том, что сам автор остается принципиально незавершенным, так как он не входит в завершаемое пространство. Но позиция автора, будучи постоянно изменчивой, исключает саму возможность создания им “целого” поэтического бытия. Таким образом, создание “целого” поэтического бытия предполагает одновременно с этим создание “целого” самого автора. Что означает выход из сферы эстетического, целиком включенную в корреляцию “я - другой”, то есть добровольный отказ от продолжения акта во-ображения, способного в чувственной форме явить посредством суждения о “прекрасном” предмет этого суждения и в то же время неспособного в чувственной форме явить посредством суждения о “возвышенном” предмет этого суждения. Если предмет суждения о “прекрасном занимает позицию “другого”, объясняемого суждением с позиции “я”, полностью вписываясь в корреляцию “я - другой”, то предмет суждения о “возвышенном” и само суждение о нем – одно и то же, что нарушает закономерности корреляции “я - другой”. Не имея никаких видимых доказательств существования предмета суждения о “возвышенном”, можно поверить в его существование, тем самым выйти за пределы корреляции “я - другой”, отнеся предмет “возвышенного” к предметам веры, которые существуют вне корреляции “я - другой”. Это позволяет говорить об архитектонике веры, как о сверхархитектонике, включающей в себя архитектонику эстетического объекта (корреляции “я - другой”), позволяющей автору, сохраняя свою телесную ограниченность, завершать поэтическое бытие : создавать “целое” героя и “целое” автора. То есть во-образившийся автор становится автором-творцом, занимающим внежизненную/вненаходимую позицию относительно хронотопов изображаемого и изображающего миров, а не появляется сразу, как автор-творец, минуя стадию во-образившегося автора.

Ключевые слова: во-образившийся автор, автор, герой, целое автора, целое героя, поэтическое бытие, воображение, а также архитектоника и композиция, как они употребляются М. М. Бахтиным в его статье “Проблема содержания, материала и формы в словесном художественном творчестве”, предмет прекрасного, предмет возвышенного, архитектоника веры.

ANNOTATION

Samoylov A.V. An author a character as partners of poetic reality. - Manuscript.

Thesis for a candidate degree by 10.01.06 theory of literature.- Donetsk National University, Donetsk, 2000

The thesis is devoted to theoretical solution of a traditional contradiction. The contradiction appears when one attributes to an author capability to complete create the “whole” poetic reality. An author by himself is uncompleted in principle because he is out of his work. An author’s position being constantly changeable excludes the very possibility of creating the “whole” poetic reality. So creating of the “whole” poetic reality means