ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

ТИМОЩУК ОЛЕКСАНДР ВАЛЕНТИНОВИЧ

УДК 34: 947.7

ОХОРОННИЙ АПАРАТ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

(КВІТЕНЬ – ГРУДЕНЬ 1918 р.):

ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

Спеціальність 12.00.01 –

теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Одеса – 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Університету внутрішніх справ МВС України.

Науковий консультант – доктор юридичних наук, професор

Ярмиш Олександр Назарович,

Університет внутрішніх справ,

перший проректор з наукової роботи.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Кульчицький Володимир Семенович, Львівський національний університет ім. Івана Франка Міністерства освіти і науки України, професор кафедри історії та теорії держави і права

доктор юридичних наук, професор Мулукаєв Роланд Сергійович, Академія управління Міністерства внутрішніх справ Російської Федерації, професор кафедри державно-правових дисциплін

доктор історичних наук, професор Сідак Володимир Степанович, Національна академія Служби безпеки України, ректор

Провідна установа:

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України, відділ історико-політологічних досліджень держави і права, м. Київ

Захист відбудеться “ 29 ” _грудня_ 2000 р. о _10_ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.086.01 Одеської національної юридичної академії за адресою: 65009, м. Одеса, вул. Піонерська, 2.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Одеської національної юридичної академії за адресою: 65009, м. Одеса, вул. Піонерська, 2.

Автореферат розісланий “_28_” _листопада_ 2000 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Чанишева Г.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проголошений у нашій Конституції стратегічний курс країни на формування громадянського суспільства, побудову соціальної, демократичної, правової держави схвально сприймається майже всім спектром її політичних сил і соціальних прошарків. Але ж запропоновані шляхи досягнення українським соціумом проголошених конституційних віх ще не знайшли не лише одностайності, а й значного превалювання тієї чи іншої точки зору. Така ситуація не може сприяти успішному розвитку держави. Історичні факти переконують, що демократично-парламентські методи здійснення докорінних реформ у так звані “перехідні періоди” не мали вагомих позитивних результатів — для цього була необхідна чітка та сильна вертикаль виконавчої влади. Протягом століть під час соціальної напруженості в суспільстві за республіканської форми правління завжди використовувалися ті ж саме “ліки” — концентрація владних повноважень у руках щонайменшої кількості посадових осіб. При всій умовності порівнянь згадаємо еллінський інститут автократора чи римський — диктатора, англійський протекторат Олівера Кромвеля, зрештою американський “новий курс” президента Франкліна Рузвельта. На порозі третього тисячоліття продовжуються дискусії про доцільність використання у кризових ситуаціях авторитарних методів правління. Науковці по-різному встановлюють межі авторитарних і тоталітарних державно-політичних режимів Піночета у Чилі, Ро Де У в Південній Кореї, Сухарто в Індонезії, Туджмана в Хорватії. Українська історія в особі генерала П. Скоропадського теж слугувала подібним прикладом. Вже на той час ним було проголошено політичний курс на побудову “правової держави”. Однак форму Української Держави так і не вдалося привести у відповідність до змісту, яким нині людство намагається визначити правову державність. Гетьманат як форма правління, федерація з небільшовицькою Росією як державний устрій, авторитаризм як політичний режим виявилися в підсумку нежиттєздатними. Протиставлення громадянського суспільства і національної ідеї в Україні, на геополітичних вимірах якої завжди відбивався дихотомічний цивілізаційний злам “захід—схід”, набуло особливої гостроти.

Чи можливо запобігти такому? Які чинники мають стати консолідуючим ґрунтом для суспільної злагоди сьогодні? Певною мірою відповіді на ці питання може дати вивчення тогочасного досвіду державотворення. Тому для вітчизняної історико-правової науки набуває актуальності проблема висвітлення особливостей утворення і функціонування гетьманської державної охоронної системи. Важливість і нагальність таких наукових пошуків визначається необхідністю вдосконалення шляхів вирішення охоронних завдань сучасної держави, які викладені в Концепції (основах державної політики) національної безпеки України, ухваленій постановою Верховної Ради 16 січня 1997 р.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації визначається завданнями комплексної цільової програми “Актуальні проблеми історії Українського національного державотворення”. Роботу виконано відповідно до “Головних напрямків наукових досліджень Університету внутрішніх справ на 1996-2000 рр.”, щорічних планів наукової діяльності Кримського факультету, узгоджених з “Пріоритетними напрямками фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів та наукових установ МВС України на період 1995 – 2000 рр.”.

Мета і задачі дослідження. У світлі положень Концепції національної безпеки України варто пояснити і логіку вибору назви дисертації. Підкреслимо, що в цьому документі до сфери національної безпеки залучено три головні об’єкти: “громадянин – його права і свободи; суспільство – його духовні та матеріальні цінності; держава – її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність кордонів”. Якщо об’єктом наших наукових пошуків є Українська Держава 1918 р., то предмет дослідження, як більш вузьке за змістом поняття – це її охоронний апарат. Таким чином, об’єкт та предмет безпосередньо визначили відповідний термін для назви роботи – “Охоронний апарат Української Держави”. Його вживання саме в такій формі вважається доцільним, оскільки це, по-перше, уможливлює розгляд всіх органів, що за функціональним призначенням покликані захищати, наразі й примусовими засобами, недоторканність суспільних відносин, які складаються, зокрема, під впливом держави і права; по-друге, таке означення дозволяє запобігти упереджених підходів щодо оцінок гетьманських силових структур як “репресивних" і "каральних”, так і “правоохоронних” або “правозахисних”. На погляд дисертанта, смислове навантаження, яке мають використовувати науковці при виборі того чи іншого терміна повинно залежати насамперед від урахування засобів здійснення функцій з охорони державної і громадської безпеки. Тобто слід брати до уваги правомірність і адекватність застосування відповідними органами покарання до правопорушників при забезпеченні дотримання членами суспільства діючих у державі законів. У зв’язку з цим мета дослідження полягає у висвітленні історико-правових аспектів функціонування в гетьманській державі 1918 р. поліції, армії, внутрішніх і прикордонних військ, національної гвардії, розвідки, служби безпеки, митної служби, податкової поліції, лісової охорони, суду, прокуратури, тюрем, добровольчих охоронних формувань для встановлення їхньої ролі і місця в процесах українського національного державотворення того часу.

Специфіка мети роботи, зумовлена вивченням системи органів, які створювалися і діяли в хронологічних межах надзвичайно політизованого проміжку часу, викликала необхідність застосування різноманітних методів дослідження. Вони ґрунтувалися передусім на головних засадах діалектичної гносеології й евристики, що створило дисертанту умови для визначення наукових висновків, незалежних від політичних симпатій та ідеологічних замовлень сучасних владних чи опозиційних верств. Кожен з методів зокрема і всі вони в сукупності дозволили вирішувати конкретні завдання дослідження. При встановленні нормативно-правових засад організаційного устрою, особливостей комплектування особовим складом, матеріального забезпечення та головних напрямів службової діяльності основними були загальнофілософські методи системно-структурного і формально-логічного аналізу і синтезу, індукції та дедукції, а допоміжними – спеціальні методи: соціологічний та статистичний, що наповнили наукові висновки необхідними цифровими характеристиками. У свою чергу при вирішенні таких завдань дослідження, як з’ясування історичних передумов приходу до влади генерала П. Скоропадського, сутності його охоронної концепції і правомірності нормотворчої діяльності в охоронній галузі, змісту взаємодії з військовим контингентом союзників із Центральних держав у намаганні встановлення правопорядку в країні, форм контррозвідувальної і оперативно-розшукової роботи належних охоронних підрозділів, причин невідповідності охоронних планів реальній дійсності на перший план висувалися спеціальні методи дослідження: конкретно-історичний та порівняльно-правовий. Це допомагало певною мірою абстрагуватися від ідеологічних нашарувань, що нині накопичилися в історіографічних здобутках із зазначеної тематики, зосередитися насамперед на таких довічних категоріях людської моралі як “добро” і “зло”, зважати на суспільну необхідність органів безпосереднього примусу, принаймні на певному проміжку людської цивілізації, і саме через таку призму аналізувати історичні факти, що викривають діяльність гетьманського охоронного апарату. Толерантність у розв’язанні завдань дисертації вважається дисертанту правильною, оскільки дозволяє вітчизняній науці не обминати увагою здобутки практичного досвіду державотворення як позитивного, так і негативного, в галузі, де помилки урядовців коштували найдорогоціннішого – людського життя.

Теоретичною основою роботи стали положення концептуального характеру в галузях теорії та історії держави і права, що стосуються теми дисертації і викладені у працях відомих українських юристів О.М. Джужи, Л.О. Зайцева, О.Л. Копиленка, О.М. Мироненка, Л.Л. Потарикіної, А.Й. Рогожина, В.О. Румянцева, В.С. Сідака, О.Н. Ярмиша, а також їхніх російських колег Ю.І. Авдєєва, П.А. Зайончковського, В.Н. Струннікова. Спираючись на наукові висновки цих вчених, дисертант визначив наступну теоретичну спрямованість роботи. У системі державного апарату завжди існують органи, що виконують функції охорони суспільного порядку та громадської безпеки, як його похідної. Зміст суспільного порядку визначається суспільними відносинами, які виникають у результаті дотримання і виконання державними органами, громадськими організаціями і окремими особами всіх соціальних норм, що складаються під впливом права, моралі, традицій, звичаїв, релігії. Громадська безпека є таким станом суспільних відносин, коли попереджені чи усунені шкідливі для життя, здоров’я, волі, честі особистості або майна юридичних та фізичних осіб наслідки, що можуть бути заподіяні через дії людей штучним або природним джерелом підвищеної небезпеки. Тому в широкому смислі слова всі органи, покликані за визначеними державою функціями вирішувати завдання, пов’язані з захистом суспільного порядку, можна вважати охоронними. У своїй діяльності охоронні органи для виконання владних приписів держави можуть вживати примусових заходів до юридичних та фізичних осіб, оскільки, з огляду на соціальну неоднорідність суспільства, воля особистості не завжди збігається з волею публічної влади. Серед них виокремлюють органи безпосереднього примусу (поліція, збройні сили, служба державної безпеки, суди, установи виконання покарань), які мають для цього відповідні матеріальні засоби. Обсяг повноважень цих органів і методи здійснення їх функцій щільно взаємопов’язані з політичним режимом держави. Як складові елементи, що характеризують тип державно-політичного режиму, вони безпосередньо визначають форми встановлення відповідного йому правопорядку. В свою чергу і зміст правопорядку, тобто такого стану суспільного життя, який утворюється в результаті непохитного дотримання суспільством норм права, також залежить від державно-політичного режиму, що їх встановлює. Отже головним критерієм суспільної корисності змісту правопорядку має бути лише правовий закон, тобто такий, що найбільше відповідає правовим принципам, ґрунтується на загальнолюдських цінностях і втілює волю якомога найширшого соціального спектра.

У періоди найбільшої соціальної напруженості, так званих “надзвичайних обставин”, коли внаслідок військових дій, масових політичних бешкетів, сплеску кримінальної злочинності виникає загроза загальнолюдським цінностям, діяльність органів безпосереднього примусу активізується. Це проявляється у формах збройного придушення опору державній владі, а також поширення судових і позасудових покарань до порушників законів. Наслідком таких дій, що розпочинаються, як правило, на підставі оголошення вищої влади про обмеження конституційних прав і свобод особистості, може стати порушення вимог законності. Найбільш підлеглі цьому негативному явищу органи безпосереднього примусу, що входять в систему державної виконавчої влади: поліція, служба державної безпеки, збройні сили. В числі форм виконання своїх функцій вони мають такі, що найменш врегульовані правом, і таким чином вже потенційно створюють ґрунт для неправомірних дій. Стосовно поліції - це оперативно-розшукова, а служби безпеки – розвідувальна та контррозвідувальна діяльність, як форми прихованого, конспіративного примусу. Але найменш пов’язані правовими нормами в здійсненні функцій безпосереднього примусу збройні сили. Збройні дії, як найгостріша форма політичної боротьби, передбачають військове придушення противника і таким чином відкривають шлях для масових безконтрольних з боку адміністративних і судових органів покарань, тобто репресій. Певну самостійність у механізмі безпосереднього примусу зберігають лише суди, функціонування яких навіть у державах, де судова влада не має конституційної незалежності, пов’язано з необхідністю дотримання краєкутних положень закону і правової процедури. Проте в системі судового апарату за відповідного державно-політичного режиму можуть діяти надзвичайні, спеціальні, особливі судові органи, які здійснюють свої функції за спрощеною процесуальною схемою, що перетворює і судову владу на безпосереднє знаряддя репресивних покарань.

Історіографічну базу дослідження доцільно умовно поділити на два масиви: по-перше, це загальноісторичні та історико-правові праці, які містять концептуальні визначення щодо гетьманської державності в Україні 1918 р.; по-друге, це спеціальні роботи, предмет дослідження яких межує з дисертаційним. Аналіз літератури, віднесеної до першого масиву, проводять майже всі науковці, розглядаючи цей історичний період у дисертаціях чи монографічних публікаціях. Традиційно поза увагою авторів не залишаються праці В. Винниченка, Т. Гунчака, Д. Дорошенка, С. Доленги, В. Липинського, І. Мазепи, Р. Млиновецького, І. Нагаєвського, Н. Полонської-Василенко, О. Субтельного, П. Христюка, М. Шаповала, С. Шелухіна. Сучасні історіографічні огляди різняться за ступенем докладності, а автори цих екзильних творів в них характеризуються або як апологети гетьманату, або як його опоненти. Їм також властива сталість у визначенні радянських шаблонів щодо гетьмана як “маріонетки німецького імперіалізму”. Але очевидно, що в 90-ті роки в оцінках гетьманату П. Скоропадського також не завжди дотримуються напівтонів. Відверті симпатії до гетьманської моделі держави лунали серед більшості доповідей на міжнародних наукових конференціях, проведених у 1993 і 1998 рр. у Києві з нагоди ювілейних річниць з дня народження П. Скоропадського і проголошення Української Держави 1918 р. Позитивну оцінку державної діяльності гетьмана дають дослідники М.С. Держалюк, Ю.В. Павленко і Ю.О. Храмов. Прихильники гетьмана П. Скоропадського з’явилося серед здобувачів (Г.І. Гаврилюк, В.С. Клименко-Мудрий, С.Є. Мякота, Ф.М. Проданюк), які захистили дисертації з історичної тематики в останні роки. Натомість професор О.М. Мироненко гетьманат П.Скоропадського оцінює вкрай негативно. Схожі визначення щодо Української Держави має професор В.Ф. Солдатенко, який у своїй фундаментальній “Українській революції” безапеляційно стверджує, що “вагомих аргументів на користь режиму знайти неможливо, якщо керуватися науковою методологією, високофахово її застосовувати і в результаті одержувати аргументовані, виважені, об’єктивні, а не кон’юнктурні оцінки і висновки”.

Разом з тим зростають і лави учених, які стоять на так званих “центристських” позиціях щодо Української Держави 1918 р. Примітно, що вони поповнюються як загальними істориками, так і істориками права. До перших належать вітчизняні професори В.Ф. Верстюк, П.І. Гарчев, С.В. Кульчицький, О.П. Реєнт, Ф.Г. Турченко, канадський історик В. Верига, американський - В. Дмитришин, російський - В. Федюк. Серед інших варто назвати дослідницю Ж. Дзейко, професора О.Л. Копиленка, доктора юридичних наук В.О. Румянцева. Наприклад, останній у своїй дисертації зауважує, що у 1918 р. “існування парламентської республіки з фактичною децентралізацією влади об’єктивно вело б до загибелі української державності взагалі. І тільки міцна виконавча влада на чолі з гетьманом, який би мав широкі повноваження, мала історичний шанс зберегти українську державність і уникнути жахливих наслідків російської революції”. Отже огляд літератури, що висвітлює загальні державні та правові засади гетьманату П. Скоропадського, доводить як певні наукові здобутки у вивченні цього періоду української історії, так і відсутність одностайності в концептуальних підходах до нього вітчизняної історичної та історико-правової науки.

Характеризуючи другий масив історіографії проблеми, визначений дисертантом як “спеціальна література”, слід вказати, що її список є раритетним. Серед праць, використаних у роботі над дисертацією, переважна більшість незнайома широкому читачеві через заборону у радянському часі і просторі взагалі об’єктивно досліджувати тему так званих “антирадянських державних установ” в Україні 1917—1921 рр. Ті ж репринтні видання екзильної літератури і нові дослідження, які побачили світ за останнє десятиріччя, мають невеликі наклади і не в змозі повністю задовольнити попит здебільшого неосвіченої в цій галузі вітчизняної аудиторії. Після розмежування радянської та української еміграційної історіографії чи не головною темою для обох таборів стало осмислення кожним зі своїх ідеологічних позицій результатів українських визвольних змагань. Тому з радянського боку гетьманські силові структури привертали увагу у зв’язку з висвітленням теми боротьби за владу Рад на Україні. Серед відповідної літератури з емігрантського табору маємо також видання, що підсумовують досвід боротьби за владу в 1918 р. і таким чином дають деякі характеристики організації і діяльності гетьманського охоронного апарату. Отже аналіз літератури 20-х – 80-х рр. свідчить, що окремого напряму в дослідженні зазначеної проблеми не існувало, наукові пошуки мали фрагментарний і безсистемний характер.

Нові можливості для дослідників з’явилися внаслідок розвалу СРСР, коли виникла необхідність у висвітленні історії національних силових структур 1917-1921 рр. у зв’язку з їх створенням у незалежній Україні та з’явилася можливість для вивчення великого комплексу архівних документів, на ознайомлення з якими за радянських часів для науковців існувало табу. У поле зору дослідників з початку 90-х рр. регулярно почали потрапляти, передусім, проблеми національного військового будівництва періоду визвольних змагань, у тому числі й гетьманату П. Скоропадського.  Найменш висвітленою тут поки що залишається історія спеціальних військових підрозділів. У цій галузі – лише перші наукові розвідки  дослідників Л. Бородича, В. Горєлова, С. Єсюніна, О. Тимощука. Примітним є те, що за часів незалежної України виникають й інші наукові школи, які вивчають історію національних силових структур, чільне місце в наукових розробках яких займає період гетьманату П. Скоропадського. Так, під проводом ректора Національної академії Служби безпеки України професора В.С. Сідака започатковано школу з дослідження історії національних спецслужб. Під проводом першого проректора Університету внутрішніх справ професора О.Н. Ярмиша - з вивчення історії національних правоохоронних органів. Із створенням в Україні окремого закладу освіти з підготовки фахівців для митних підрозділів – Академії митної служби України тут було започатковано відповідну наукову історичну школу під проводом проректора академії доктора політичних наук Й.Л. Рисіча. Але поки що в періоді гетьманату вітчизняна історіографія робить лише перші кроки. Майже повністю поза увагою дослідників ще залишаються лісоохоронні органи гетьманату. Натомість відносно науково вивченим вітчизняними істориками права на сьогодні є апарат юстиції Української Держави. Найбільше пильності у цій галузі було зосереджено на судовій системі гетьманату, висвітленню якої присвячені праці відомих фахівців-юристів О.М. Мироненка, О.Л. Копиленка, П.П. Михайленка, дослідників Ю.Є. Вовка, О. Загорецької, О.В. Тимощука. Менш дослідженими залишаються на сьогодні органи прокуратури, установи Міністерства юстиції, пенітенціарна система гетьманату. Таким чином, аналіз наявного історіографічного комплексу із зазначеної тематики засвідчує потребу його подальшого розширення на підставі опублікованих і нововиявлених архівних документів офіційного діловодства, спогадів сучасників тих подій, публіцистики.

Ці три основні групи матеріалів складають джерельну й, зокрема, нормативну базу дослідження. Найбільша частина використаних джерел належить до першої групи. Тому доцільно офіційно-документальні матеріали розподілити на окремі підгрупи. Насамперед це найдоступніші для дослідження видані документи нормативного характеру. Крім безпосередньо нормативних актів, дисертант залучає сюди й офіційне листування, що передувало їх прийняттю, а також тлумачило вже прийняті акти. Особливе місце серед документальних публікацій займає “Звід Законів Російської імперії”, шістнадцятитомне видання якого увібрало в себе майже всі фундаментальні нормативні чинники російського царату. З огляду на сприймання гетьманом Української Держави загальних підвалин російського законодавства для регламентації правових відносин у всіх галузях суспільного життя країни, це видання склало левову частку нормативної бази дисертації. До історико-правового аналізу органів гетьманського охоронного апарату широко залучалися відповідні положення і статті Установ міністерств, Загальних установ губернських, Статуту лісового, Статуту митного, Статуту про акцизні збори, Уложення про покарання кримінальні та виправні, Кримінального уложення, Статуту кримінального судочинства, Зводу установ і статутів про утримання під вартою, Статуту про засланців. Деякі з нормативних актів Тимчасового уряду і гетьмана потрапили до збірників, виданих у 1917-1918 рр., що разом із тоді ж окремо виданими статутами, дозволили з’ясовувати роль армії і козацтва в охоронній системі гетьманату. Але серед збірників документів, якими користувався дисертант, найбільше радянських видань. Це зрозуміло, оскільки тривалий час саме КПРС, точніше її керівна верхівка, була монополістом вирішення, що друкувати про події “революції і громадянської війни “для масового народного “травлення” з тієї великої документальної спадщини, яка залишилася на території, де перемогла радянська влада. Незважаючи на певну тенденційність радянських документальних збірників, які, безперечно, виконували ідеологічне замовлення вождістської ланки СРСР, нині ми маємо можливість розглядати їх зовсім з інших позицій. Їхні укладачі, які формували документи в певній послідовності для акцентування уваги читачів виключно на негативних рисах ворогів радянської влади, зі щаблів сьогодення насправді виконали протилежну роль. Із публікацій, які з’явилися за часи незалежної України, важливого значення для дисертації мали документи, що висвітлюють процес створення органів державної безпеки і боротьби з кримінальною злочинністю до гетьманату та за його часів. Отже видана нормативна спадщина гетьмана і його владних попередників не є насиченою.

Певною мірою це компенсується наявністю матеріалів тогочасної преси, які виокремлено в другу підгрупу офіційно-документальних джерел нормативного характеру. Насамперед це “Державний вісник”– офіційний орган гетьманської влади, в якому мали публікуватися всі нормативно-правові акти – від законів до наказів урядових міністрів. Серед інших газет, інформацію з яких використано в роботі, слід вказати на “Вісник Ради Народних Міністрів”, де публікувалися офіційні акти Центральної Ради, та “Армію” – газету тогочасного Міністерства військових справ.

Проте більшу частину нормативної і взагалі джерельної бази дослідження складає третя підгрупа офіційно-документальних джерел – архівні матеріали, серед яких виявлено чимало гетьманських нормативних актів, які до цього часу не знаходили висвітлення ні в документальних збірках, ні в науковій літературі. Основну кількість документів за темою дисертації містять фонди Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Законодавчий процес в Українській Державі передбачав перед затвердженням закону гетьманом обов’язкове його ухвалення урядом. Тому в фонді “Рада Міністрів Української Держави” дисертантом знайдено майже всі закони стосовно охоронної галузі, прийняті за часів гетьманату, а також листи державних установ, що передували прийняттю законів. Надзвичайно важливими виявилися постанови Ради Міністрів, накази та обіжні листи прем’єра й окремих міністрів, журнальні записи і протоколи урядових засідань, чернетки пропозицій міністрів з реформування системи державного управління. Із фондів окремих міністерств (“Земельних справ”; “Військових справ”; “Судових справ”; “Фінансів”; “Шляхів”; “Закордонних справ”) залучено відомчі накази, інструкції міністрів та їхніх товаришів своїм підлеглим щодо порядку урядової діяльності, штатні розписи міністерських підрозділів і місцевих установ, фінансово-звітні документи, норми матеріального забезпечення службовців і встановлення пільг їхнім окремим категоріям, інструкції про характер відносин українських урядовців з німецько-австрійською владою. Найґрунтовніше дисертант опрацював справи фонду “Міністерство внутрішніх справ Української Держави”. Серед використаних матеріалів – циркулярне листування департаменту Державної варти з міністром внутрішніх справ, губернськими старостами і міськими отаманами, підлеглими підрозділами варти; кошториси витрат на оперативну та господарчу роботу; інструкції та положення про службу; документи з обліку особового складу; звіти секретної агентури, вкоріненої в політичні організації, доповіді інформаторів карно-розшукових органів у злочинному світі, зведення філерського спостереження. Велике значення для роботи мали й інші фонди ЦДАВО України: “Головне управління Генерального штабу Української Держави”, “Освідомчий відділ при Полтавському губернському старості”, “Особистий фонд Сергія Павловича Шелухіна”. Джерелом інформації для роботи послугували й документи Центрального державного історичного архіву України у м. Києві. У фондах “Прокурор Київської судової палати” та “Прокурор Одеської судової палати” знаходяться матеріали прокурорських перевірок діяльності вартових органів і тюремних установ Української Держави, апеляційні розгляди судових проваджень у перших інстанціях, подання судових слідчих до прокурорів про розслідування кримінальних справ за участю службовців Державної варти. У фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України (“Колекція документів з історії Комуністичної партії України”, “Комісія з історії громадянської війни при ЦК КП(б)У”) містяться таємні доповіді агентів освідомчих відділів Державної варти, зведення начальника особливого відділу Штабу гетьмана, доповіді більшовиків про відрядження на Україну для підпільної роботи проти гетьманської влади, звіти про виступи селян проти вартових, спогади німецьких офіцерів про участь у хлібозаготівлях та інші матеріали. Побічно в дисертації використані й деякі фонди місцевих архівів: Державного архіву при Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, державних архівів Київської та Харківської областей. Таким чином, у дисертації залучено документи понад 20 фондів чотирьох центральних і трьох місцевих державних архівів, що дозволило розв’язати численні запитання при вирішенні завдань дослідження.

Характеризуючи другу з визначених груп джерел дисертації – мемуарну літературу, слід зазначити насамперед велику роль для нащадків спогадів самого П. Скоропадського, які у 1995 р. видано в повному обсязі. Серед мемуарної літератури, яка містить інформацію стосовно охоронної системи гетьманату, спогади гетьманського міністра закордонних справ Д. Дорошенка, посла Української Держави у Відні В. Липинського і соратника П. Скоропадського по берлінській еміграції професора З. Кузелі; “білого” генерала А. Денікіна та адвоката А. Гольденвейзера; “червоного” командувача В. Антонова-Овсієнка та керівників більшовицького підпілля на території Української Держави; відомого анархо-комуніста Н. Махна та начальника його штабу В. Білаша; діяча української “Просвіти” Н. Григоріїва і німецького польового офіцера Ганса Типтура. Попри всю фрагментарність висвітлення в них питань стосовно охоронного апарату Української Держави, вони мають непересічні відомості, які дозволили заповнити ті прогалини в інформаційному просторі дисертації, що залишалися через відсутність відповідних документів.

Останню з визначених груп джерел складає публіцистика. За гетьманату число періодичних видань в Україні зросло. Велика їх кількість збереглася і знаходиться у фондах провідних національних бібліотек. У дисертаційному дослідженні як публіцистичні матеріали використовувалися газетні статті. На шпальтах вже вказаних “Державного вісника” й “Армії”, крім нормативних чинників і правозастосовчих актів друкувалися повідомлення з інформацією про “хліборобські” з’їзди, козацькі збори, порядок денний урядових засідань, рад (колегій) міністрів Української Держави, інтерв’ю з цивільними та військовими посадовими особами. Дисертантом було переглянуто й низку публікацій за 1918 р. суспільно-політичних та літературних газет м. Києва – “Новини дня”, “Останні новини", м. Харкова – “Русская жизнь”, м. Одеси – “Одесские новости”, що містили цінну інформацію про стан кримінальної злочинності та окремі оперативно-розшукові акції Державної варти. Таким чином, масив використаних джерел дозволив дисертанту розв’язати переважну більшість проблем стосовно організаційно-правових і матеріальних характеристик предмета дослідження.

Разом з тим, слід зазначити, що, на жаль, ще залишаються питання, на які неможливо дати однозначної відповіді, спираючись лише на перелічені в дисертації джерела. Дисертант усвідомлює фундаментальність службової діяльності гетьманського охоронного апарату, проте був змушений при розгляді цих питань обмежитися лише визначенням її основних напрямів стосовно функціонального призначення кожного підрозділу як одного з елементів охоронної системи гетьманату. Причини нестачі джерел із зазначеної тематики зрозумілі. Вони мають як об’єктивний, так і суб’єктивний характер. По-перше, це короткий час існування Української Держави, за який охоронні органи не встигли підвести документальні підсумки своєї діяльності, залишити у відомчих архівах відповідну статистичну звітність. По-друге, це політика масових репресій владного комуністичного режиму в СРСР, що торкнулася співробітників державних установ усіх нерадянських урядів, які існували в Україні у 1917—1921 рр. Тому значну кількість справ, які можуть пролити світло на діяльність охоронних органів гетьманату, на сьогодні поховано в архівах ФСБ Російської Федерації. Велика частка документів зі справами репресованих службовців варти, гетьманського Штабу та інших охоронних установ знаходиться й в архіві СБУ, а відтак може стати джерелом для подальших досліджень в окресленій дисертацією галузі.

Наукова новизна одержаних результатів. Ґрунтуючись на новому документальному матеріалі, який раніше не вводився до наукового обігу, дисертант здійснив спробу дати перше спеціальне історико-правове висвітлення організації і діяльності гетьманського охоронного апарату Української Держави 1918 р. При цьому автор уперше дослідив: а) історичні передумови та організаційно-правові засади створення охоронного апарату гетьманату П. Скоропадського; б) організаційно-штатну структуру та особливості комплектування й матеріального забезпечення центральних і місцевих підрозділів охоронної системі гетьманату; в) основні напрями, форми і засоби діяльності охоронних органів Української Держави та її німецько-австрійських союзників. У роботі охарактеризовані історичні портрети деяких керівників гетьманських силових структур – міністрів: внутрішніх справ – І. Кістяківського, шляхів – Б. Бутенка, юстиції – О. Романова; директорів міністерських департаментів: Державної варти – П. Аккермана, Митних зборів – П. Андріїва; командира Окремого корпусу кордонної охорони В. Савеліїва, деяких губернських старост, міських отаманів. Окремі проблеми дисертації взагалі висвітлюються вперше в історико-правовій літературі: особливості взаємодії Державної варти та німецько-австрійських частин у відновленні приватної власності; організаційно-правові засади діяльності підрозділів митної служби, кордонної і фінансової охорони, лісової і тюремної сторожі, залізнично-технічних військ; правовий статус добровольчих формувань; питання розмежування української та німецько-австрійської юрисдикції.

На захист виносяться такі положення та підсумки наукового дослідження:

1. Прихід до влади генерала П. Скоропадського 29 квітня 1918 р. був відповідним етапом визвольних змагань в Україні, спробою консервативно-поміркованих політичних сил, які спирались на військовий контингент Центральних держав, припинити розвиток анархо-кримінальних тенденцій у суспільному житті країни, виниклих за наслідками російської революції. Однією з причин усунення з політичної арени Центральної Ради стала відсутність системи ефективного державного управління.

2. Гетьманська охоронна концепція передбачала створення розгалуженого охоронного апарату, основними елементами якого були органи, притаманні тогочасному рівню розвитку світової державності: поліція, армія, внутрішні, прикордонні, залізнично-технічні війська, митна служба, податкова адміністрація, розвідка, служба безпеки, національна гвардія, цивільні та військові суди, прокуратура, пенітенціарні заклади, лісова сторожа, добровольчі охоронні формування.

3. Організаційно-правовими засадами утворення і діяльності більшості структурних елементів охоронної системи гетьманату П. Скоропадського стали російські імперські нормативно-правові акти, окремі положення яких були адаптовані до використання в умовах зменшеності державної території, розбудови національної державності України.

4. Основне місце в гетьманській охоронній системі займала Державна варта МВС, яка за функціональним призначенням складалася з органів шести різновидів: загальних, залізничних, карно-розшукових, освідомчих, кордонних, розвідувальних, що загалом налічували приблизно 60 тис. осіб. Система побудови вартових органів мала чітку організацію з центральною і місцевою підлеглістю, вони виконували всебічні функції із захисту державного ладу і громадської безпеки. Для розроблення штатної структури Державної варти використовувалася організація поліцейських підрозділів Російської імперії, розвинута з урахуванням національних умов і особливостей часу.

5. Кадрова робота центрального і місцевих органів Державної варти ґрунтувалася на загальних принципах гетьманської урядової політики в галузі державної службі. Завдяки широкому залученню до керівних посад кваліфікованих спеціалістів зі старого поліцейського апарату в стислий строк було створено органи варти, цілком спроможні виконувати покладені на них службові завдання відповідно функціональному призначенню підрозділів.

6. Незважаючи на налагодження державного фінансування вартових потреб, уряд гетьмана не зміг створити дійову систему забезпечення Державної варти. Суттєві недоліки в матеріальному постачанні та озброєнні вартових підрозділів були пов’язані з міжвідомчими неузгодженнями, викликаними визначенням державного курсу України на побудову власної армії.

7. Форми і засоби, що застосувалися при здійснені функцій Державної варти Української Держави, не мали виключно репресивного спрямування і здебільшого не виходили за межі, визначені чинним на той час законодавством.

8. Військова концепція гетьмана П. Скоропадського не передбачала постійного залучення армії до наведення порядку в межах країни. В умовах налагодження громадської безпеки і тенденції до усталеності правового життя в державі, чим визначився початок осені 1918 р., відбувалося розмежування діяльності поліцейських і військових сил в охоронній галузі згідно з їхнім функціональним призначенням. Але з початком виведення союзних військ із території України і антигетьманським повстанням Директорії гетьман знову був змушений оголосити про вжиття надзвичайних заходів із застосуванням військ.

9. Серед військових інституцій, що залучалися до охоронної діяльності, слід розглядати установи військової розвідки й юстиції центрального апарату Міністерства військових справ; штаби корпусів та дивізій з комендантськими сотнями і військово-судовими органами при них, розташовані в губернських та деяких повітових містах; Сердюцьку дивізію, полк Січових Стрільців, українські з’єднання, які знаходилися під контролем німецького і австрійського командування (Запорізька і Перша козацько-стрілецька дивізії); а також військово-охоронні підрозділи та установи центральної і місцевої гетьманської адміністрації.

10. За короткий термін в Український Державі було створено власну систему органів економічної безпеки. Переважна більшість їхніх службовців сумлінно виконували свої обов’язки. Проте складні зовнішньополітичні умови, в яких відбувалося українське державне відродження, анархічні тенденції в середовищі союзних військ негативно впливали на ефективність службової діяльності охоронних установ Міністерства фінансів гетьманського уряду.

11. Незважаючи на особливу нормативну регламентацію, значні урядові діяння в галузі охорони залізниць, залучення до цієї справи збройних підрозділів різних відомств, залізнична охоронна система Української Держави виявилася неефективною. Більшість особового складу залізнично-технічних військ виступила проти гетьмана П. Скоропадського.

12. Лісова адміністрація і сторожа за гетьманату П. Скоропадського відновила свою охоронну діяльність на рівні не нижчому ніж у Російській імперії і цілком виконувала покладенні на неї службові завдання. Специфіка функціонального призначення лісової сторожі, як і органів економічної безпеки, позбавила ці охоронні органи участі в безпосередньому придушенні політичних опонентів гетьманського режиму, що дозволило їм відіграти значну роль у збереженні національного скарбу України.

13. Гетьманське реформування системи юстиції в Українській Державі полягало в пристосуванні відповідного царського апарату до зменшеності загальної території його юрисдикції. Воно не торкалося загальних принципів російського судоустрою і судочинства, визначених у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., перебудови тюремного апарату за зразком колишньої Російської імперії і суттєво не покращило умови утримання в’язнів, що суперечило проголошеним принципам побудови Української Держави як правової. Навпаки, відновлення російської імперської моделі функціонування тюремних інституцій робило тюремний режим жорсткішим порівняно з часом Тимчасового уряду і Центральної Ради.

14. Всі добровольчі формування, які створювалися гетьманом в Україні для охорони її державної безпеки і громадського порядку, мали діяти під контролем державної влади. Їхній кістяк становили добровольці лише за покликом. Козацька старшина, командний склад “хліборобських загонів” і міських дружин забезпечувалися державою і фактично знаходилися на військовій чи поліцейський службі. Решта добровольців, як з числа козаків, так і осіб не козацького походження залучалися до охоронної діяльності за надзвичайних обставин.

15. Окупація України з метою її пригноблення і знищення самостійної державності не входила в стратегічні плани Центральних держав. Її сенс полягав у забезпеченні матеріальних потреб своїх армій у світовій війні, що викликало в окремих випадках неадекватні за використанням сили засоби і форми придушення опору місцевого населення. Але їхній “каральний млин” не набув таких обертів, як за часів попереднього і майбутнього більшовицького панування в Україні.

16. Прорахунки гетьманських урядових кабінетів, пов’язані з відсутністю виважених компромісних домовленостей з опозиційними силами, слабкість гетьманського ідеологічного апарату склали ґрунт для плідності демагогічної соціалістично-націоналістичної і комуністично-шовіністичної агітації, яка розколола українське суспільство і штовхнула кримінальні верстви, частково селянство до масових бешкетів, які зруйнували державні надбання гетьманату.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали та висновки дисертації можуть бути використані в процесі подальшого дослідження історико-правових проблем України. Вони стали основою для підготовки автором двох навчальних посібників, що залучені до навчально-методичного забезпечення спецкурсів з історії органів внутрішніх справ (Університет внутрішніх справ) і митних підрозділів (Академія митної служби України). Основні положення дисертації доцільно застосовувати в навчальному процесі при викладанні курсу історії держави і права України та спецкурсів у всіх навчальних закладах підлеглості МО, МВС, СБУ, у просвітницькій та краєзнавчій діяльності. Матеріал дисертації може використовуватися фахівцями відповідних міністерств для врахування історичних уроків у процесі реформування адміністративного апарату.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації оприлюднені в доповідях дисертанта на ІV Міжнародному конгресі україністів (Одеса, серпень 1999 р.), ІІ Міжнародній науковій конференції “Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року” (Київ, травень 1998 р.), Міжнародній науковій конференції “Державно-правові проблеми Північного Причорномор’я: історія та сучасність” (Сімферополь – Алушта, травень 1999 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Митна справа в Україні: сучасні проблеми та шляхи вдосконалення” (Дніпропетровськ, жовтень 1999 р.), Міжнародній науковій конференції “Західно–Українська Народна Республіка: до 80-річчя утворення” (Львів – Івано-Франківськ, жовтень 1998 р.), Науково-теоретичній конференції “Політична і військова діяльність Нестора Махна” (Запоріжжя – Гуляйполе, листопад 1998 р.), І Звітній науково-практичній конференції професорсько-викладацького та курсантського складу Кримського факультету Університету внутрішніх справ (Сімферополь, травень 1999 р.).

Публікації. Зміст дисертації викладено в монографії загальним обсягом 26,97 обліково-видавничих аркушів.; трьох брошурах, 20 статтях у наукових фахових виданнях України та зарубіжних країн з юридичних наук, семи – в наукових журналах.

Структура та обсяг дисертації. Структура дисертації складається з вступу, семи розділів (перший, п’ятий і шостий мають по три підрозділи, другий і третій – по чотири, останній розділ не має підрозділів), підсумків дослідження, списку використаних джерел та літератури, додатків. Повний обсяг дисертації - 436 сторінок рукописного тексту, список джерел та літератури - 28 сторінок (382 найменування), додатки – 9 сторінок (9 таблиць).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Першій розділ – “Історичні передумови і організаційно-правові засади створення гетьманського охоронного апарату”. Логіка розподілу матеріалу за підрозділами в першому розділі дисертації передбачала порівняти охоронні надбання гетьмана з його владними попередниками; висвітлити недосконалість державних охоронних систем, передуючих гетьманату, і як наслідок — зміну форми державного правління в Україні; визначити специфіку загальних нормативно-правових засад побудови охоронного