Харківський національний університет ім. В.Каразіна

Трифонов Роман Анатолійович

УДК 811.161.2 (091)

Роль мовної дискусії початку ХХ ст. у процесі

формування літературних норм української мови

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків – 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті ім. В.Каразіна Міністерства освіти та науки України.

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук Венєвцева Любов Василівна, доцент кафедри української мови Харківського національного університету ім. В.Каразіна.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук Лисиченко Лідія Андріївна, професор, завідувач кафедри української мови Харківського державного педагогічного університету ім. Г.Сковороди;

кандидат філологічних наук Ткач Людмила Олександрівна, доцент кафедри сучасної української мови Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича.

Провідна установа: Інститут української мови Національної академії наук України, м. Київ.

Захист відбудеться 26 вересня 2000 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.07 у Харківському національному університеті ім. В.Каразіна (61077, м. Харків, пл. Свободи, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Каразіна (61077, м. Харків, пл. Свободи, 4).

Автореферат розісланий 22 серпня 2000 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Муромцев І.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОСЛІДЖЕННЯ

Однією з форм дії суспільства на мову і правопис є нормалізаторська діяльність авторитетних у галузі мовознавства осіб. Вона може виявлятися у формі дискусій навколо мовних питань. Останні вiдiгравали помiтну роль у нормалiзацiї не тiльки української, а й багатьох iнших лiтературних мов, виникаючи в перiод розширення сфер ужитку мови. Відповідно, важливим був і вплив на українську літературну мову тих постатей, які виступали в ролі нормалізаторів чи кодифікаторів (залежно від статусу й етапу розвитку мови). За концепціями Б.Гавранка, В.Журавльова, М.Пилинського, активність таких людей відіграє велику роль в історичному розвитку мови; водночас, як зазначає М.Віденов, суспільство своєрідним чином відразу перебирає на себе контроль над їхньою діяльністю за допомогою громадської думки. А отже, сплеск кодифікаційних процесів може стати каталізатором, який примусить загал осмислити процеси нормалізації та усвідомити їх значущість. Тому вивчення дискусій в історії літературних мов, зокрема української, видається перспективним.

Особливе місце серед інших належить дискусії 1906–1913 рр., учасниками якої були В.Гнатюк, Б.Грінченко, М.Грушевський, Д.Дорошенко, А.Кримський, М.Левицький, І.Нечуй-Левицький, І.Стешенко, М.Сумцов та інші відомі особистості. У ній уперше було послідовно акцентовано увагу на нормах публіцистичного й наукового стилів української мови.

Мовна дискусія стала об’єктом нашого дослідження не лише як один із провідних засобів, завдяки якому особистість здатна впливати на мову. Аналіз джерел дає можливість не тільки встановити певні факти з історії української мови, а й простежити шляхи формування її літературної норми. Дискусія, таким чином, розглядається як комплекс пам’яток, що є унікальним джерелом мовознавчих відомостей, оскільки в ній мовна норма зазначеного етапу виступає не у спробах кодифікації, а в динаміці, у вживанні; водночас вона є не розчиненою в мовному потоці, а виокремленою, сформульованою. Це відрізняє дискусійні матеріали, з одного боку, від словників і граматик, а з другого – від будь-яких текстів відповідної доби. Оскільки дискусія 1906–1913 рр. відбувалась у контексті протиставлення традицій творення літературної мови в Галичині й у Наддніпрянській Україні, вона спроможна дати додатковий матеріал для вивчення питання про діалектну базу сучасної української літературної мови.

Певні аспекти цікавого для нас об’єкта розглянуті в науковій літературі, але дослідження є актуальним з огляду на необхідність повного й комплексного введення в науковий обіг матеріалів дискусії початку ХХ ст., у контексті світових здобутків соціолінгвістики, з висуненням на перший план структурних, а не соціологічно-функціональних аспектів мови, а особливо – з урахуванням потреби в чіткому накресленні “лінгвістичного ландшафту” короткого історичного періоду, доповненому коментарем до тих структурних змін, які відображувались у дискусії.

На нашу думку, роботу актуалізує й той факт, що вона присвячена одному з украй суперечливих і недостатньо вивчених відрізків історичного розвитку української мови – початкові ХХ ст. як періодові формування норм наукового й публіцистичного стилів. Важливо, що в нинішній період так само гостро стоять питання утвердження нормативного в деяких дiлянках лексики, граматики, правопису, що нині маємо справу також із поляризацiєю двох тенденцiй (т.зв. “материкової” й “дiаспорної”). Досвід раніше проведених дискусій має бути врахований у сучасних суперечках мовознавців про традиції нормування літературної мови.

Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами: дисертація виконана в рамках державної теми, розроблюваної кафедрою української мови Харківського національного університету ім. В.Каразіна, “Аналіз системи рівнів української мови XVII – XX століть”.

Мета дисертації – визначити роль науково-публіцистичної дискусії, яка відбувалася на сторінках вітчизняної періодики і книжкових видань у 1906–1913 рр., у процесі внормування української мови, стабілізації її літературних норм; довести вагомість цієї серії мовознавчих виступів передусім для зростання актуальності питань мовної нормалізації й кодифікації; у підсумку – об’єктивно оцінити місце дискусії та її окремих учасників з їхніми позиціями в історії української літературної мови. Для досягнення поставленої мети вважаємо за необхідне розв’язати серію теоретичних і практичних завдань:

q

q

q

q

Об’єктом вивчення є серія мовознавчих публікацій 1906–1913 рр., спрямованих на вироблення єдиної національної мови, об’єднаних нами в дискусію. Роль названої дискусії в процесі історичного розвитку норм української літературної мови становить предмет нашого дослідження.

У дослідженні застосовано такі методи: описовий, синхронного аналізу (для вивчення пам’яток мови й мовознавства одного історичного періоду), порівняльно-історичний (з метою зіставлення норм різних етапів розвитку мови). Для з’ясування часткових питань використовувалась квантитативна (статистична) методика.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше в науковій літературі визначено принцип зарахування мовознавчих пам’яток до єдиного контексту науково-публіцистичної дискусії 1906–1913 рр. навколо норм української літературної мови і на його основі змальовано її загальний вигляд, обґрунтовано хронологічні межі. Матеріали дискусії розглянуто під новим кутом зору – як своєрідний “зріз” стану української мови і її норм на конкретному часовому відтинку, джерело відомостей про літературну норму в українській мові названого періоду. У дисертаційному дослідженні вперше описано і статистично обчислено масив лексичних опозицій, що ґрунтується на двох статтях І.Нечуя-Левицького і репрезентує протистояння “галицької” й “наддніпрянської” лексичних традицій.

Теоретичне й практичне значення проведених у дисертації досліджень виявляється в тому, що їхні результати можуть:

q

q

q

q

q

Результати роботи проходили апробацію на засіданнях науково-методичного семінару кафедри української мови Харківського національного університету, Всеукраїнському науковому семінарі “Феномен текстовості у сучасній культурі” (Львів, 1997), IV Всеукраїнському семінарі творчої молоді “Молодь і дух перемін” (Ірпінь, 1998), регіональній науковій конференції “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених Харківщини” (Харків, 2000), Всеукраїнській науковій конференції “Конструктивізм яко мистецтво переходової доби” (Харків, 1997), Міжнародних наукових конференціях “Проблеми утвердження і функціонування державної мови в Україні” (Київ, 1996), “И ничегоже бысть...” (Львів, 1999), Міжнародній науковій конференції з питань українського правопису й термінології (Київ, 1997), Других Шевельовських викладах (Харків, 1998). За матеріалами дисертаційного дослідження опубліковано 7 наукових праць, перелік яких наводиться наприкінці автореферату.

Структура роботи: дисертація складається зі вступу, трьох розділів і висновків (обсяг основного тексту – 198 стор.). Список використаних джерел складається з 40 позицій, у бібліографії – 139 назв.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступній частині подано загальні засади дослідження, запропоновано принцип добору матеріалу, за яким статті об’єднуються в дискусію не лише хронологічно. Поняття дискусiї передбачає наявнiсть як посилань одних її учасників на статтi iнших, так і свідчень про знайомство авторів попередніх робіт із пізнішими відгуками на них. Цим i характеризуються працi, залученi до розгляду; бiльше того, у певнiй їх частинi формальним приводом для виступу називається iнша стаття з тiєї ж проблеми. Обґрунтовано також хронологічні межі дискусії (1906–1913 рр.), визначені наявністю пам’яток і перебігом суперечок – від статті Б.Грінченка “Тяжким шляхом” (1906) до праць В.Гнатюка й М.Левицького (1913). Ці межі вмотивовані історичними подіями, оскільки дискусія відбувалася переважно на сторінках періодики і стосувалася мови тієї ж періодичної преси, що виходила на всіх українських землях. Заборони ж на українську пресу в Росії були зняті в 1905–1914 рр. Хронологічні межі дискусії корелюють також із прийнятим більшістю дослідників виділенням вищеназваного проміжку в окремий період в історії вітчизняної журналістики. У вступі вказано на актуальність роботи, новизну, теоретичне та практичне значення, розкрито методологію, зроблено інші загальні зауваження.

У першому розділі “З історії вивчення проблеми” здійснено огляд наявної на сьогодні наукової літератури, що стосується теми дисертації. Завдяки студіям І.Огієнка, В.Чапленка, М.Жовтобрюха, О.Муромцевої та інших науковців материкової України й діаспори частина матеріалів дискусії була описана в літературі, але цей опис не можна назвати повним. Згадана проблематика знайшла найглибше опрацювання у роботах Ю.Шевельова, дослідження якого спрямовані на широкі зв’язки мови з екстралінгвістичними явищами. подібні методи й підходи багато в чому знайшли продовження в найновіших дослідженнях, з-поміж яких варто виділити праці В.Статєєвої та Б.Сокола. Цінними також є роботи ряду вчених (І.Грицютенка, О.Гузар, М.Мушинки та ін.), які описують персональні лінгвістичні погляди окремих учасників дискусії, передусім – Б.Грінченка, І.Нечуя-Левицького, В.Гнатюка. Щоправда, спрямованість праць на розгляд однієї особистості не дає можливості для достатньо повного висвітлення контексту.

Отже, науковцями певною мірою описана й вивчена проблема політично-громадського статусу української мови на початку ХХ ст. і відповідний бік дискусій навколо неї. На нашу думку, в поле зору дослідників недостатньо потрапляла нормотворча, а особливо – структурно-мовна проблематика. Загалом “дискусійний” аспект розвитку української мови на початку ХХ ст. є явно недостатньо вивченим. Дискусія, яка дає унікальні відомості як про кодифікацію мовних норм, так і про їхній стан, не описана повністю. Так, жодне дослідження не враховує в її контексті таких цінних пам’яток, як публіцистичні збірки М.Грушевського, рецензійний допис М.Сумцова в газеті “Южный край” тощо. Системний аналіз матеріалів самої дискусії та мовних структурних компонентів, які були в центрі уваги її учасників, таким чином, стає пріоритетним завданням для наступних частин роботи.

Другий розділ “Місце досліджуваних джерел в історії кодифікації норм української мови” окреслює загальну картину мовної дискусії 1906–1913 рр., у ньому проаналізовано залучені до розгляду матеріали, визначено зв’язок між ними, побудовано хронологічну послідовність, розглянуто деякі часткові аспекти предмета дослідження, які є ключовими.

Головним предметом обговорення в дискусії були норми літературної мови. При цьому учасники дискусії сприймали літературну мову як вищу від інших мовних форм систему. За Е.Туманян, національна мова є тим етапом, який висуває на провідне місце в ієрархічній архісистемі літературну форму і дає їй можливість узурпувати за допомогою системи функціональних стилів максимум мовних сфер. Цікавий фрагмент цього етапу можемо побачити в мовній дискусії 1906–1913 рр., коли всі учасники солідаризувалися в потребі єдиної (фактично – літературної) мови. Саме це і було свідченням того, що літературна мова остаточно посіла горішнє місце в ієрархії мовних систем.

У дискусії 1906–1913 рр. пiд лiтературною розумiлася не тiльки мова художнього слова, а й мова нових сфер – науки й публiцистики. Мовці (передусім журналісти й автори науково-популярних праць) опинилися перед новими вимогами. Крім єдності і, відповідно, нормативності, мова вимагала також нових засобів, переважно з лексичної сфери, які, отримавши імпульс від конкретної особистості, по тому обов’язково мають проходити соціалізацію через громадську думку. Вплив особистості на мову (в тому числі й шляхом участі в дискусії) виступав як складова соціалізації мовних засобів.

Вектор громадського впливу Галичини на Наддніпрянську Україну, виразно наявний наприкінці ХІХ ст., після подій 1905 р. отримав доповнення у вигляді зустрічного руху. Можна вiдзначити як загальну тенденцiю протилежнiсть позицiй, якi обстоювали публiцисти з різних частин України. Тому вводимо для опису ситуації в українському мовознавстві початку ХХ ст. поняття “наддніпрянського” і “галицького” дискурсів. Уживаючи термін “дискурс”, маємо на увазі набір текстів у єдності між собою і – головне – з позамовною дійсністю або, за визначенням Н.Арутюнової, мовлення, що розглядається як цілеспрямована соціальна дія. Ядром дискурсу є текст, внутрішньою оболонкою – взаємодія, а зовнішньою – контекст (Н.Фейрклаф). Названі два лінгвістичні дискурси в історії української мови, звичайно, виникли значно раніше, як видно з попередніх мовних дискусій, але у 1906–1913 рр. вони реалізувалися в нових студіях. Утім, приймаючи таку загальну схему, слід пам’ятати, що поділ подрібнюється й ускладнюється багатьма причинами, серед яких – пошук компромісів, суб’єктивно-узуальні чинники.

Першою з’явилася стаття Б.Грінченка “Тяжким шляхом” (газ. “Рада”, 1906 р.). Її слід розглядати як публіцистичний допис з елементами мовного аналізу, опертого на джерельну базу української періодики. Спираючись на приклади конфліктних ситуацій, причиною яких стає мовна оформленість видання, Грінченко підводить до думки про суспільну вагомість кодифікації норм у мові.

Одним із найпомiтнiших явищ у дискусiї була стаття I.Нечуя-Левицького “Сьогочасна часописна мова на Украінi” (тут і далі назви праць і періодичних видань подаємо правописом оригіналу) 1907 р. – комплексна нормалізаційна праця, побудована за опозиційним принципом, з елементами зіставно-протиставного аналізу діалектів української мови і споріднених мов. У ній автор виступив проти “галицької книжної мови” (тобто проти спроб створити літературну мову з пріоритетом південно-західної діалектної бази) і “галицького правопису”, під яким мались на увазі система Євгена Желехівського та її варіації. Через наявність мовного аналізу і художніх творів, і публіцистичних дописів їхні лінгвістичні характеристики в досліджуваній статті з’єднуються в комплекс “часописна мова”. Маємо розлогий пошук вiдповiдi на питання про її нормативність на всiх мовних рiвнях вiд графiчного до синтаксичного.

Можемо без сумнівів ідентифікувати І.Нечуя-Левицького (як з цією статтею, так і з наступною) як одного з представників “наддніпрянського” дискурсу, імовірно, найбільш суб’єктивного серед них. Він пропонує всім часописам користуватися, по-перше, лексичною, фонетичною й граматичною базою наддніпрянських і східноукраїнських говорів (тут виявився суб’єктивізм автора, оскільки він часто обирав із цієї діалектної бази лише те, що відповідало системі мови на його власний. особистий погляд, недооцінюючи решту зразків), по-друге, виключно “кулішівкою” як найкращим правописом. Особливості його позиції, на нашу думку, дозволяють говорити про деякi пуристичнi риси статті “Сьогочасна часописна мова на Украіні”. Мовознавці схильні вважати, що пуристичнi тенденцiї звичайно найбiльш яскраво виявляються в перiод стабiлiзацiї лiтературної мови (Л.Скворцов, В.Ярцева), а отже, маємо справу з закономiрнiстю. Крім того, не слід абсолютизувати мовного пуризму письменника. Попри всі турботи про відповідність мовного явища селянській мові, у його підході можна простежити функціоналістські риси: критерій “ясноти” мови отримав у статтях пріоритет перед її “чистотою”, що свідчить про мотивування нормалізаторської діяльності практичними потребами.

Стаття І.Нечуя-Левицького виявила і вперше в такому об’ємному й докладному висвітленні показала те, що існують серйозні розбіжності в мовній структурі ряду стилів української мови залежно від того, де створюються тексти – в Наддніпрянській Україні чи в Галичині. Крім того, в самій роботі містилося чимало суперечливих міркувань. Тому в пресі з’явилися відгуки на статтю “Сьогочасна часописна мова на Украіні”. І.Франко (“Лїтературно-Науковий Вістник”) і М.Сумцов (“Южный край”) майже одночасно зауважили в І.Нечуя-Левицького ті самі хиби -– неприйняття інтернаціоналізмів і взагалі іншомовної лексики, а також надмірну вузькість діалектної бази. У питанні мовленнєвого узусу, який мав стати базою для літературної мови, М.Сумцов не робить ніяких спеціальних зауважень щодо ролі діалектів. Натомість він наполегливо твердить, що провідну роль повинна відіграти мова україномовної інтелігенції. Це свідчить про те, що українська мова для вченого, безперечно, сягнула стадії літературної.

М.Грушевський у своїх статтях “Про українську мову й українську справу” (1907) солiдаризується з I.Франком у пiдпорядкуваннi мовного розвитку суспiльному, пiдтримуючи концепцiю мови як знаряддя для поширення iдей, просвiти тощо. Він визначав лiтературну мову як етап, до якого спрямований розвиток мови взагалi, але у своїх працях часто негативно розцiнював кодифiкацiйну дiяльнiсть.

Якщо М.Грушевський висловлював позицiю галицьких учених здебiльшого на рiвнi загальних положень, то В.Гнатюк зiбрав чимало фактичного матерiалу. На противагу першому, вiн не заперечував необхiдностi нормалiзаторської дiяльностi, бiльше того, сам брав активну участь у впорядкуванні конкретних мовних i правописних питань. Як бачимо, ставлення до мовних нормалізаційних процесів і до участі в них являло собою основну розбіжність у позиціях представників “галицького” дискурсу, до яких, безперечно, маємо зарахувати і М.Грушевського, і В.Гнатюка. Останній висловив свою позицію у статті “Чи можливе тепер у нас уодностайненє лїтерат[урної] мови й правописи?” (1911), заявивши в ній про необхідність дотримування чітких критеріїв нормативності мовних явищ і сформулювавши ці критерії. У цій же роботі вченого важливе місце займає ідея про те, що найбільш реальним шляхом досягнення мовної єдності українців є загальне національне об'єднання в різних сферах життя. В.Гнатюк узяв участь у дискусії також кількома працями, спрямованими на нормалізацію орфографії – “Як писати заiменик ся при дїєсловах?” (1907), “Чи розрiжняти в нашiй правописи тверде й мягке і” (1913).

Свідченням того, що орфографічні проблеми на той час уже справді визріли й набули значної ваги, є й книжка Б.Грінченка "Три питання нашого правопису" з додатком, написаним А.Кримським. У ній широко використано зв'язки мови з екстралінгвістичною дійсністю, які, проте, слугують аргументами в обґрунтуванні процесів, що відбуваються в орфографічній системі мови. Трьома питаннями, зазначеними в назві, є такі:

·

·

·

Обидва вчені представляли Наддніпрянську Україну і, полемізуючи з В.Гнатюком, захищали традиції, сформовані на її базі (крім поглядів А.Кримського в першому питанні, де він близький до "галицького" дискурсу як прибічник ї після приголосних). Звідси особливості їхньої позиції, яка, проте, не була такою радикальною, як в І.Нечуя-Левицького.

Олена Пчілка виступила в журналі “Рідний край” (1909 р.) з аналізом деяких ненормативних, з її точки зору, мовних засобів, що зустрічалися на сторінках преси. У її поглядах цінним для свого часу є обстоювання поповнення літературної мови з різних джерел, її синтетичного характеру, зумовленого ієрархічно вищим місцем цієї форми існування мови в системі систем. У статті "Наша літературна мова" Олена Пчілка принагідно торкнулася проблем неологізмів, синтаксичних конструкцій та окремих фонетико-морфологічних явищ (послідовність чергування о,е з і, закінчення -ах замість -ам у місцевому відмінку множини іменників).

Робота М.Левицького "Де-що до справи про вкраїнську письменницьку мову" характеризується багаторівневим аналізом мови окремих зразків української періодичної преси ("Рада", "Рідний край") та деяких книжок. Фактично вперше в дискусії зустрічаємо спробу систематизації засобів мови, які стають об'єктом його розгляду. Також М.Левицький приділив виняткову увагу інтерференції – випадкам відхилення від норм, що з'являються в мовленні двомовних носіїв унаслідок їхнього знайомства з двома чи кількома мовами (за Е.Хауґеном). Вона була одним із серйозних наслідків двомовності на українських землях. Більше того, у межах інтерференційних процесів Левицький виокремлює три групи явищ, які відповідають сучасному виділенню таких різновидів інтерференції: лексична ("чужі слова, що замісць їх можна було-б ужити своїх власних"), семантична ("наші слова, уживані у чужому для нас значіннї й формах"), синтаксична ("чужий склад речення, замісць нашого").

М.Грушевський у новому збірнику публіцистичних статей "Про українську мову і українську школу" (1912) знову заперечив свідому кодифікаційну діяльність, навіть щодо правописних норм. На нашу думку, головні відмінності цієї позиції від уже заявлених поглядів І.Нечуя-Левицького, В.Гнатюка та інших лежали у площині, яку У.Вайнрайх називає “ступінь терпимості до інтерференції”. Якщо зважити на те, що мовна ситуація на українських землях на початку ХХ ст. була неоднорідною (це означає, зокрема, – учасники дискусії спостерігали різні форми контакту української мови з іншими), легко пояснити неоднаковість підходів до інтерференції.

Однак, ґрунтуючись на спостереженні за мовою в живому функціонуванні і в контактах з іншими мовами, а також почасти виходячи з власних настанов (як відомо, пуристичного характеру), зумовлених мовним колективом, І.Нечуй-Левицький спрямовує свої зусилля проти лінгвістичної інтерференції й найбільше полемізує саме з М.Грушевським у своїй наступній статті – “Криве дзеркало украінськоі мови” (1912). Стаття багато в чому продовжує тематику праці “Сьогочасна часописна мова на Украіні”, у центрі уваги заливається мова преси. Не змінилися думки автора про діалектну базу літературної мови: письменник найчастіше посилається на мову селян Київщини. Проте в жодному разі не можна твердити, як це робили деякі науковці, нібито Нечуй-Левицький вважав єдиним зразком для української літературної мови свої рідні говори. Справді, найчастіше письменник бере приклади з мови Васильківського, Канівського, Сквирського та інших близьких повітів. Але разом з тим до свого канону мови він беззастережно включає лексичні одиниці, зафіксовані у мовців Харківщини, півдня Волині, з-під Кам’янця-Подільського. Ще ширшою є географія лінгвістичних даних у “Сьогочасній часописній мові на Украіні”, де в посиланнях автора зустрічається більша частина південно-східного діалектного ареалу. Не заперечуємо, що центральне місце для І.Нечуя-Левицького займала все ж говірка південної Київщини, що її роль була перебільшена, а мовні норми – абсолютизовані, однак говорити, про діалектну обмеженість Нечуя лише місцевою говіркою означає перекручувати факти. Автор цілком слушно спирається у своєму мовному аналізі на мову класиків української художньої літератури. Щоправда, при цьому він досить часто ігнорує стильову диференціацію складу мови і не завжди обґрунтовано пропонує механічне перенесення лексичних одиниць з художнього (а інколи – навіть і з розмовного) стилю, приміром, у науковий. І все ж слід відзначити як позитивну саму нормалізаторську діяльність, яку свідомо і з конкретною метою здійснював письменник. Заперечуючи проти поширення “галицької книжної мови”, І.Нечуй-Левицький керувався насамперед двома критеріями: необхідністю вироблення єдиної мови і загальнозрозумілістю тексту. Отже, історико-мовне значення виступів Нечуя-Левицького полягала в захисті прав наддніпрянських говорів. Така позиція. ми впевнені, теж прислужилася мові, бо не дала знівелювати ролі цих говорів як об’єднавчого фактора.

Виступивши під псевдонімом “М.Жученко”, Д.Дорошенко у журналі “Дніпрові Хвилі” (1912-1913) зробив Нечуєві-Левицькому закиди щодо різкості й непримиренності у висловлюваннях, але підтримав його позицію у мовних питаннях. І.Стешенко (“Про українську літературну мову”, 1912) висловив важливу думку про абстрактність поняття “народної мови”, “яка самостійно не животіє”, а реалізується в територіальних діалектах. Цінність цієї тези – у контрастному показі того, що єдиною реальністю натомість є літературна мова, яка може бути недосконалою і неоднорідною, але “вона потрібна, бо вона єдина”. Автор доводив, що саме з цієї причини на сході України і в Києві активно використовується галицький мовний матеріал – бо він значною мірою є єдиним. Загалом роботу І.Стешенка треба зарахувати до найглибших (і з практичного, й особливо з теоретичного боку) мовознавчих розвідок початку ХХ ст. в Україні.

Ще одна відповідь на статтю І.Нечуя-Левицького з’явилася вже у 1913 р. В.Гнатюк опублікував на сторінках газети “Дїло” допис “В справі нашої лїтературної мови”. Учений продовжив розвивати думку про необхідність ширшого залучення елементів мови, розробленої в Галичині, а також власне південно-західних говорів до творення норм загальнонаціональної мови.

М.Левицький, цього разу під псевдонімом “М.Пилипович”, у праці “Де-що про сучасну стадію розвитку української літературної мови” (1913) розвинув свій підхід, значно розгорнутіше показавши наслідки інтерференції в українській мові під впливом українсько-російської двомовності. При цьому він охопив абсолютно всі мовні рівні. І.Нечуй-Левицький схвально відгукнувся на статтю, про що відомо з його листа до М.Лободовського від 25 березня 1913 р. Роботи М.Левицького маємо всі підстави розглядати серед найсерйозніших досліджень процесів українсько-російської міжмовної інтерференції в українській мові початку ХХ ст.

Як можна помітити, участь у дискусії була для мовознавців формою відповідальності за традицію. Слід урахувати, що на етапі стабілізації остання членується на окремі традиції. Для авторитетних у галузі мовознавства осіб кожна зі складових, які потім будуть синтезовані в нормативному різновиді мови, має власне, індивідуальне значення. Суперечливість традицій, їх конфлікт напередодні усталення норми помітно виявились і в аналізованій нами дискусії. Для І.Нечуя-Левицького традиція означала збереження у практично незмінному вигляді народної мови і тому могла бути підкріпленою в його уявленні тільки мовленнєвим досвідом певних груп людей, які не потрапили під сторонні впливи внаслідок, наприклад, відсутності освіти.

Для М.Грушевського мовна традиція сама по собі не відігравала ролі, видатний історик наголошував на відповідальності не за “чистоту” (метафора більшості учасників дискусії) чи внормованість мови, а за її функціонування – не за те, яке мовне явище увійде з традиції в майбутній канон, а за саму традицію україномовності видань. З одного боку, зниження значущості кодифікації призводило до нехай і мимовільного, але все ж руйнування деяких традицій через визнання їх периферійними. Водночас такий погляд став у пригоді у важливій справі виокремлення об’єктивно гальмівних тенденцій, що приходили в обгортці псевдотрадиції. Надмірна абсолютизація письменницьких авторитетів виявлялася на межі століть у вимогах буквального дотримання мови художньої літератури в усіх функціональних стилях. Ідеться, знову ж таки, про потужний струмінь прагнення відповідності традиції, але – і тут маємо справу з парадоксом – через таке прагнення могла не народитися нова традиція – вживання української мови в стилях, нових для неї на той час. На нашу думку, саме через усвідомлення тогочасної ситуації В.Гнатюк у статті “В справі нашої лїтературної мови” виокремив такі лексичні елементи в мові І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка, як русизми, іншомовні слова та діалектна лексика. Цим він прагнув позбавити письменницьку мову (передусім мову класиків) ореолу взірцевості, еталонності, показавши на конкретних прикладах її неоднорідність і строкатий характер тих початкових джерел та елементів, які формують і збагачують мову літераторів. Близькими до такої позиції виглядають і твердження І.Стешенка про строкатість мови як природний її стан, що долається шляхом не “очищення” мови, а узвичаєння. Зі сказаного зрозуміло, що часто мовні дискусії початку ХХ ст. підживлювалися суперечністю, яка полягала у відповідальності провідних фахівців за традиції різного рівня – функціонально-історичну і внутрішньо-структурну.

У формуванні позицій учасників аналізованої дискусії важливу роль відіграла мовна ситуація на українських землях на початку ХХ ст., пов’язана з існуванням дво- і багатомовності. Вибір мови здійснювався за таких суспільних умов, коли українська мова перебувала в залежному становищі. Єдиним шляхом, який міг би сприяти змінам у ситуації двомовності на користь української мови, було нарощування обсягів інформації цією мовою, а воно було прямо пов’язане з питанням про її якість. Таким чином, відбиток умов білінгвізму накладався на систему поглядів чи не кожного учасника дискусії. При цьому дуже цікаво, що значно менше згадок приділено мультилінгвізму – явищу, яке було для тогочасного суспільства аж ніяк не екзотичним, а швидше навпаки – достатньо поширеним серед освічених верств. Досить часто все виглядає так, ніби проблема одночасного функціонування в соціумі кількох мов просто редукувалася до схематизованого білінгвізму – українсько-польського чи українсько-російського. Такий специфічний погляд багатьох учасників дискусії початку ХХ століття можна пояснити подальшим оформленням у їхній свідомості поняття норми, бо воно потребувало максимально чіткого уявлення про існування протилежності – того, що лежить за межами норми, ненормативного.

В останньому підрозділі другого розділу показано, що погляди на мову та її норми, висловлені мовознавцями в 1906–1913 рр., багато в чому були успадковані в 20-х роках ХХ ст. (на матеріалі виступів у той період В.Ганцова, М.Гладкого та інших мовознавців). Це – ще один аргумент на користь неперервності розвитку мови й мовознавства на початку ХХ ст., тривалості традицій унормування літературної мови, свідчення того, що зайвими й недоречними є будь-які штучні різкі кордони між цими періодами. Зокрема, виділено такі риси, успадковані мовознавцями 20-х років:

·

·

·

·

У третьому розділі “Питання мовної норми в науково-публіцистичній дискусії початку ХХ століття” здійснюється спроба визначити ті елементи мовної структури, які викликали найбільші суперечки в той час, виділити їх для дослідження і простежити шляхи формування норми в цих ділянках мови на різних часових відрізках аж до сучасності.

У досліджуваних нами статтях початку ХХ ст., головним спрямуванням яких була нормалізаційна діяльність, можна виділили широкий спектр концепцій мовної норми. Їх крайніми виявами стали пуризм І.Нечуя-Левицького й антинормалізаторство М.Грушевського. Існування цих позицій указує на те, що мовна дискусія 1906-1913 рр. в Україні була виявом багаторівневої, всеохоплюючої нормалізації. Аналіз критеріїв мовної норми, окреслених у дискусійних пам’ятках, свідчить про те, що відходили часи стихійного пошуку норм, суб’єктивного визначення “правильності” або “щирої народності” мовного явища. Навіть під складним і абстрагованим питанням норм літературної мови в перше десятиліття ХХ сторіччя певною мірою існувала теоретична база. У дискусії 1906–1913 рр. з проблем унормування української літературної мови нами виділено чотири типи розуміння норми:

1) Норма як наслідок компромісів між діалектними виявами і роботи з елімінації позасистемних та дублетних елементів (Б.Грінченко, М.Левицький).

2) Норма, в якій обидва вияви нормативності – реально вживані лексеми, словоформи, конструкції та сукупність тенденцій добору мовних засобів – оперті на розмовну мову селянства й однодіалектну основу, з незначним додатком елементів з інших сфер функціонування мови (концепція І.Нечуя-Левицького).

3) Норма як результат відповідності мовного засобу ряду загальних, об’єктивних критеріїв і закономірностей мовної системи (В.Гнатюк).

4) Норма як стихійно (“елементарно”) оформлюване в мові другорядне явище, підпорядковане прагматичним потребам мовного статусу (М.Грушевський, частково І.Франко).

У деяких дискусійних виступах здійснено кваліфіковані й докладні історико-мовні огляди, матеріалом для яких виступала переважно мова художніх творів письменників ХІХ ст., оскільки в науку і публіцистику українська мова тільки починала впроваджуватись і ще не мала історичного досвіду функціонування в цих сферах. Особливістю цих оглядів вважаємо підхід з нормативної точки зору: у досвіді творення загальнонаціональної мови шукалися універсальні критерії нормативності.

Надалі проблемний матеріал, піднятий у дискусії, слід аналізувати окремо на кожному зі структурних рівнів мови – лексичному, граматичному, орфографічному тощо. Значний обсяг матеріалу стосується норм у лексиці, де І.Нечуй-Левицький побудував систему лексичних опозицій за принципом протиставлення нормативного й ненормативного (слова поділено на “галицький” і “наддніпрянський” варіанти, що, як вважає автор, виключають один одного й не можуть одночасно закріпитися в нормативній лексиці). На вперше опрацьованому статистичному матеріалі майже 600 таких опозицій нами показано, що нормування в лексиці складніше, а варіантність більш імовірна, ніж в інших ділянках мови. У 39,5% випадків у сучасній мові без істотних стилістичних розрізнень функціонують обидва слова (відносини – стосунки, рахувати – лічити, помешкання – житло тощо). У 27,5% пар мовною нормою став “галицький” варіант (явище, а не з’явище, пристрасть, а не прилюбність, відокремитись, а не одопрічнитись тощо), а “наддніпрянський” – у 21.9% (дратуватись, а не дражнитись, незабаром, а не небавом, рідня, а не кревність та ін.). Нарешті, ще одну групу (12,1%) становлять такі пари слів, з яких жодне не стало нормативним, оскільки в дискусії був присутній елемент суб’єктивності. (Факт закріплення чи, навпаки, відсутності лексем у науковому й публіцистичному стилях сучасної мови визначався за словниковою базою).

У цих даних привертають увагу кілька моментів. По-перше, досить великою є кількість лексичних варіантів у сучасній українській літературній мові – майже 40% слів, які нині функціонують без обмежень одночасно, на початку ХХ століття сприймалися як варіанти, часто взаємозаперечні. Це свідчить про те, що українська мова активно вбирала в себе лексику різних говорів, а не тільки середньонаддніпрянських, часто залишаючи різні за походженням одиниці в своєму складі як паралельні варіанти. Тому більш виправданими з історичної точки зору виявилися погляди тих мовознавців і публіцистів початку ХХ ст., які наполягали на компромісному розв’язанні лексичних проблем, обстоювали синонімію, що ґрунтувалася б на народних джерелах лексики. По-друге, високим є сумарний відсоток слів, які ввійшли в сучасну мову з західноукраїнських говорів. Як бачимо, серед слів, які І.Нечуй-Левицький вважав “галицькими”, до сучасної літературної мови увійшло дві третини – 66%. Ми свідомі того, що визначення слова як “галицького” у письменника часто мало суб’єктивний характер, але, гадаємо, його обізнаність із говірками української мови дозволяє, зробивши поправку на суб’єктивність, усе ж спертися на його висновки. Нарешті, досить значною була й кількість помилкових слововживань у галицьких виданнях – тільки один І.Нечуй-Левицький слушно, з сучасного погляду, виступав проти майже 200-т лексем, що не стали загальнонародними. А отже, цей факт доводить – нормалізаторська діяльність на початку ХХ ст. справді була необхідною, і спрямована на унормування мови дискусія стала закономірним явищем.

Матеріали дискусії, які стосуються цієї галузі, приводять до висновку, що літературна норма української мови є наддіалектним явищем з гетерогенною основою, як і в більшості літературних мов, що утворювались на просторі зі значними діалектними відмінностями. Величезна кількість “галицьких” за походженням слів, що закріпилися в сучасній літературній мові, змушує визнати надзвичайно велику роль діалектів південно-західного угруповання у поповненні лексики загальнонародної мови. В історико-мовних та лексикологічних дослідженнях не варто, на нашу думку, обминати цього факту.

У питанні функціонування іншомовних слів у дискусії 1906-1913 рр. було здійснено важливий поділ іншомовної лексики на два типи: неусвідомлені запозичення з інших мов, зумовлені недостатньою сформованістю мовних норм, іншомовним оточенням, білінгвізмом та іншими чинниками (переважно полонізми та русизми) і свідомі запозичення, покликані слугувати для позначення в мові нових понять.

Важливо також, що в статтях виділено неологізми, що на той час претендували на закріплення в мовній системі, і серед них чимало таких, що вживаються і в сучасній мові і є її органічною складовою (зміст, вплив, неможливий тощо). На наш погляд, дискусія здійснила свій внесок у закріплення в мові таких неологізмів і їх соціалізацію.

Проблеми фонетики і граматики в дискусії становили досить обмежене коло питань. Але ці питання раз у раз повторювались, бо суперечливі моменти часто зустрічалися в мові. Розв’язання цих питань ускладнювалось також тим, що мовні явища в даному разі не мають чіткої діалектної співвіднесеності. Так, після суперечок щодо нормативності одного з варіантів від/од провідне місце в українській мові посіла форма, більш відповідна системі, підкріплена практикою широкого вживання і навіть своїм певним об’єднавчим характером для різних діалектів. При визначенні критеріїв нормативності відіграли роль також мова провідних письменників, статистична поширеність явища тощо (дискусії навколо варіантів сей/цей). У дискусії 1906–1913 рр., передусім у працях М.Левицького, було висунуто вимогу дотримання фонетичної милозвучності української мови, яка досягалася чергуваннями.

Дискусія відіграла певну роль у впорядкуванні деяких іменникових парадигм (відмінювання іменників середнього роду на [’а] (граф. -я) типу життя, знання); в утвердженні форманта -іш(ий) як основного при творенні вищого ступеня порівняння прикметників і запереченні