ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Волова Лія Олександрівна

УДК 141.5 + 141.7 + 291 (477)

ДІАЛЕКТИКА ТРАДИЦІЙ І НОВАТОРСТВА

У РОЗВИТКУ МІЖКОНФЕСІЙНИХ ВІДНОСИН

НА ЕТАПІ СТАНОВЛЕННЯ СУВЕРЕННОЇ УКРАЇНИ

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

ДИСЕРТАЦІЇ НА ЗДОБУТТЯ НАУКОВОГО СТУПЕНЯ

КАНДИДАТА ФІЛОСОФСЬКИХ НАУК

Запоріжжя - 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Запорізького державного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор
Воловик Віталій Іванович -
Запорізький державний університет,
кафедра філософії, професор

Офіційні опоненти - доктор філософських наук, професор
Лукашевич Микола Павлович -
Інститут вищої освіти Академії
педагогічних наук України (м.Київ),
головний науковий співробітник

кандидат філософських наук
Гольченко Володимир Миколайович -
Запорізький обласний інститут
післядипломної педагогічної освіти,
кафедра суспільно-гуманітарних
дисциплін, доцент

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет Мініс-терства освіти і науки України, кафедра філософії.

Захист відбудеться “8” грудня 2000 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.01 в Запорізькому державному університеті Міністерства освіти України (адреса: 69600, м.Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 5, ауд. 327).

З дисертацією можна ознайомитись в науковій бібліотеці Запорізького державного університету за адресою: 69600, м.Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 2.

Автореферат розісланий “30” жовтня 2000 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Тимченко С.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження діалектики традицій і новаторства в розвитку міжконфесійних відносин, необхідність соціально-філософського аналізу даної проблеми, визначення детермінант оптимізації міжконфесійних відносин обумовлена кількома обставинами.

На межі XX-XXI століть Україна переживає справжній релігійний ренесанс. В умовах кризи комуністичної ідеології для багатьох пострадянських громадян релігійний світогляд став доступною альтернативою. Крім того, в деяких республіках колишнього СРСР релігія виступила в ролі етнозберігаючої сили. Не в меншій мірі заявив про себе і негативний бік бурхливого сплеску релігійності. Міжконфесійні конфлікти, що стали невід’ємною рисою нашого часу, посилюють соціальну напругу в суспільстві і виконують відверто деструктивну функцію на відповідальному етапі реформування соціально-економічної структури держави. В Україні це, перш за все, стосується міжправославних і православно-греко-католицьких відносин. За даних обставин пошук шляхів досягнення міжконфесійної згоди став надзвичайно актуальним. Всі ці явища потребують глибокого соціально-філософського аналізу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до комплексної цільової програми № 0194 У043134 “Вдосконалення змісту та методики викладання філософських дисциплин у вузі як фактор формування свідомості молодого спеціаліста незалежної України”.

Стан наукової розробки проблеми. Автор робить спробу визначити детермінанти оптимізації розвитку міжконфесійних відносин на етапі становлення суверенної України. Проте здійснення цього завдання ускладнюється недосконалістю методологічного апарата, необхідного для такого дослідження.

Якщо категорія традиції не обійдена увагою вітчизняного суспільствознавства, то про категорію новаторства цього стверджувати не можна. Дисертант розвиває підходи до визначення понять “традиція” і “новаторство”, розроблені в працях В.Воловика, М.Кагана, Н.Мельникової, Е.Баллера, А.Афанас’євої, П.Штомпки, О.Гофмана.

Поняття міжконфесійних відносин автор виводить із співставлення його з категорією суспільних відносин, яка розробляється в історії людської думки з часів Арістотеля, а терміни “конфесія”, “релігійна громада”, “парафія”, “релігійне об”єднання” розглядаються з опорою на роботи М.Вебера, Е.Дюркгейма, М.Леске, Г.Редлова, Г.Штилера, В.Бондаренка, О.Меня, В.Беха.

Знайомлячись із роботами, пов’язаними з вивченням історії релігій, можна нерідко спостерігати в них однобоку зосередженість або на етнографічному, або на типізуючому, історико-логічному підході до предмета дослідження.

Цінний матеріал для даного дослідження у ракурсі синхронії містять роботи М.Грушевського, М.Костомарова, Д.Яворницького, І.Крип’якевича, П.Толочка, В.Довженка, І.Огієнка, Д.Чижевського, В.Петрова, Б.Михайлова, В.Даниленка, В.Шевчука, В.Литвинова, С.Токарєва, І.Кривельова, І.Григулевича, А.Жуковського, М.Тихомирова, І.Ястребова, Р.Орлова, І.Фроянова, Г.Прошина, Д.Фрезера, С.Роуза й інших вітчизняних та зарубіжних вчених. У контексті проблем даної дисертації евристичну перспективу мають глибокі діахронічні дослідження як зарубіжних авторів – Г.Гегеля, Л.Фейербаха, К.Маркса, Ф.Енгельса, А.Дж.Тойнбі, М.Вебера, К.Юнга, В.Томберга, К.Ясперса, Д.Дьюі, Ю.Хабермаса, П.Чемберлена, до цього ж ряду можна віднести й П.Сорокіна, так і українських та російських суспільствознавців ХХ століття – Є.Маланюка, С.Кримського, М.Рибачука, М.Мариновича, В.Воронкової, Д.Угринович, Ю.Бромлея, К.Момджяна, В.Кемерова, А.Назаретяна, Л.Гумільова, Д.Пивоварова, А.Ахієзера, І.Касавіна, В.Федотової, Є.Рашковського, О.Здравомислова та інших.

Окремі аспекти розвитку міжконфесійних відносин безпосередньо в умовах України знайшли відображення в публікаціях В.Ульяновского, Б.Гудзяка, С.Сенік, Б.Боцюрківа, С.Грабовського, М.І.Кірюшка, С.Здіорука, В.Єленського, В.Жадька, П.Рабіновича, О.Кудлай, О.Забужко, О.Хомчук, В.Горського, М.Брайчевського, П.Панченка, Г.Півторака та багатьох інших.

У цілому ж аналіз літератури з даної проблематики свідчить, що, незважаючи на досягнення, зроблені окремими авторами в дослідженні деяких аспектів, феномен міжконфесійних відносин ще не підлягав системному соціально-філософському аналізу саме в ракурсі взаємозв’язку традицій і новаторства в процесі їх розвитку .

Мета дисертаційного дослідження полягає в здійсненні соціально-філософського аналізу феномену міжконфесійних відносин в контексті потреб суверенної України на основі виявлення загальних закономірностей взаємозв’язку традицій і новаторства в історичному процесі розвитку цього виду суспільних відносин.

Виходячи з поставленої мети, у дисертації вирішуються такі наукові завдання: *

розкрити зміст поняття “міжконфесійні відносини” як соціально-філософської категорії;*

дослідити процес розвитку міжконфесійних відносин як динамічну взаємодію традиційних та новаторських форм діяльності суб’єктів цих відносин; *

схарактеризувати основні закономірності процесу розвитку міжконфесійних відносин;*

вивчити особливості основного суб’єкта міжконфесійних відносин - конфесії як специфічного соціального організму, визначити його місце в суспільстві;*

виявити конкретні типи традицій міжконфесійних відносин, послідовність їх виникнення в історії, закономірності трансформації в новаторські форми, способи і методи взаємовідносин, а також визначити їх активність на сучасному етапі;*

класифікувати детермінанти оптимізації розвитку міжконфесійних відносин на етапі становлення суверенної України, що дозволить надалі створити ефективну модель можливого механізму співіснування різних конфесій в одній державі, а також розробити практичні рекомендації для створення програми оптимізації міжконфесійних відносин в умовах сучасної України.

Об’єктом дослідження в даній дисертаційній роботі є міжконфесійні відносини в контексті умов сучасної України.

Предметом дослідження є детермінанти оптимізації взаємозв’язку традицій і новаторства в розвитку міжконфесійних відносин на етапі становлення суверенної України.

Методи дослідження. Таке складне явище громадського життя, яким стали сьогодні міжконфесійні відносини, вимагає діалектичного підходу, який і затребуваний автором у процесі соціально-філософського аналізу взаємозв’язку традицій і новаторства в історії міжконфесійних відносин як протиріччя. Крім того, локальні проблеми внутрі- і міжконфесійних відносин уплетені в тканину глобальних тенденцій розвитку людства, що потребує затребувати з діалектичної методології і принцип глобальності, тісно пов’язаний із принципом прогностичності дослідження. Спираючись на останні, автор розвиває концепцію закономірності становлення георелігії в майбутньому людства в цілому і України, зокрема, а також прогнозує шляхи можливого розвитку міжконфесійних і взагалі суспільних відносин.

Теоретичному осмисленню взаємозв’язків традицій і новаторства в розвитку міжконфесійних відносин як форм і методів людської діяльності сприяють дослідження, присвячені аналізу діяльності як соціального феномену, тому автор використовує й діяльнісний підхід.

Оскільки конфесія розглядається як соціальний мікроорганізм, а також як соціальний суб’єкт групового рівня, що є інтегрованим в якості повноцінного елемента в суспільство - систему більш високого порядку, в роботі використовується й метод системно-структурного аналізу. Пошуки загального критерію ціннісної раціональності людської діяльності, що здатний примирити приватні інтереси окремих конфесій та інших соціальних груп усвідомленням глобальних проблем сучасної цивілізації, привели автора до необхідності співставити ціннісні системи різних віросповідань, використовуючи аксіологічний метод.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вперше здійснюється соціально-філософський пошук основних типів традицій саме в історії міжконфесійних відносин, аналіз їх проявів у сучасному суспільстві, закономірностей їх розвитку і трансформації під впливом новаторських форм діяльності, що і стає основою наукового підходу доизначення детермінант оптимізації розвитку міжконфесійних відносин стосовно ситуації в суверенній Україні. Наукова новизна полягає в тому, що в дисертації:*

Удосконалено методологічну основу вивчення взаємозв’язку традицій і новаторства у розвитку міжконфесійних відносин. *

Набув подальшого розвитку категоріальний ряд, що дозволяє дослідити діалектику традицій і новаторства в розвитку міжконфесійних відносин. *

Визначено місце міжконфесійних відносин в загальноцивілізаційних процесах, обґрунтована роль релігійної компоненти в цілісній системі суспільної свідомості. *

Вперше запропонована класифікація історично сформованих типів традицій міжконфесійних відносин, виділено основні закономірності в розвитку міжконфесійних відносин.*

Доведено, що найпрогресивнішим типом традицій міжконфесійних відносин є екуменістична модернізація стратегії й тактики в діяльності сучасних конфесій.*

Встановлено, що здійснення тенденції до формування георелігії можливе двома шляхами - природним та агресивним. *

Виявлені основні детермінанти оптимізації розвитку міжконфесійних відносин в умовах сучасної України.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані при вирішенні конкретних теоретичних і практичних проблем в сфері державного управління, в роботі зі створення комплексних програм заходів щодо нейтралізації умов для виникнення міжконфесійного протистояння.

Практична цінність дисертації полягає і в можливості використання її матеріалів в науково-дослідній діяльності для подальшої розробки проблематики оптимізації міжконфесійних та суспільних відносин в цілому, а також у навчальному процесі, зокрема, у викладанні вузівських курсів з загальної, соціальної філософії, вступу до релігієзнавства, історії і теорії української та зарубіжної культури, а також в роботі методологічних семінарів.

Апробація роботи. Дисертаційне дослідження обговорювалось на кафедрі філософії Запорізького державного університету. Основні його результати викладені на сторінках науково-періодичних видань. Принципові ідеї, теоретичні положення, висновки автора були викладені на конференціях - міжнародному симпозіумі “Людина і християнський світогляд” (Сімферополь, 1999, 2000), регіональній теоретико-методичній конференції “Християнство напередодні III тисячоліття” (Запоріжжя, 1999), ІІ всеукраїнській науково-методичній конференції “Філософські, культурологічні, релігієзнавчі аспекти осмислення сучасного світу і їхнє науково-методичне значення” (Запоріжжя, 2000), а також загальновузівській науковій конференції 1999 року (Запоріжжя, ЗДУ).

Науково-практичні розробки автора використовуються і в процесі підготовки та читання лекцій з теорії та історії української та зарубіжної культури.

Структура та обсяг роботи. Структура дисертаційної роботи обумовлена метою та основними завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку літератури. Обсяг дисертації - 178 сторінок, в тому числі список використаних джерел (у кількості 196 найменувань) - 16 сторінок

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” міститься обґрунтування актуальності теми дисертаційного дослідження, аналіз стану наукової розробки проблеми, формулюються мета і завдання, визначається об’єкт і предмет дослідження, розкривається наукова новизна роботи, теоретичне та практичне значення дисертації.

Перший розділ – “Міжконфесійні відносини: сутність і зміст поняття” - присвячений удосконаленню категоріального ряду і обґрунтуванню методологічної основи, необхідних для даного дослідження.

Дослідження діалектики традицій та новаторства вимагає поєднання емпіричного та логіко-теоретичного підходів, їх взаємодії, як і поєднання індуктивного знання з дедуктивним. Діалектичне поєднання різних ракурсів дослідження дозволило дисертанту збалансувати мікро- та макропідхід.

Певна частина категорій потребує лише уточнення свого змісту в контексті специфіки об’єкта дослідження (релігія, зв’язок, традиція, новаторство, діяльність, георелігія), інша частина сформульована безпосередньо автором (міжконфесійні відносини, конфесія).

Релігію як явище можна диференціювати на п’ять окремих компонентів: церква як суспільний інститут; культ; вірування та уявлення, узагальнені в міфології або системі догматів; специфічні емоційні переживання, пов’язані з віруваннями та культом; ставлення даної конфесії до інших, носіїв одного віросповідання до іновірців.

З метою удосконалення категоріального апарату, необхідного в дослідженні міжконфесійних відносин, автором уточнена дефініція для визначення конфесії як специфічної форми організації соціального суб’єкта. Власне під конфесією треба розуміти сукупність релігійних локальних спільнот, груп (ekklesia). У свою чергу, ekklesia - це поняття, що визначає спільність, групу людей, які регулярно збираються у певний час і в певному місці для здійснення певних дій, визначальною ознакою належності до якої є сповідування догматів та виконання культу певної релігії.

Специфіка зв’язку, яка лежить в основі міжконфесійних відносин, полягає в тому, що вона спрямована на досягнення, закріплення та підтримку цілісності - особистісної, соціальної, загальнолюдської, космічної, нарешті. В кожному з названих варіантів цей зв’язок протистоїть іншим варіантам свого прояву, в чому полягає ще одна її суттєва особливість. Але егоцентричні, соціоцентричні та космоцентричні релігії протистоять одна одній діалектично. Кожна з них по-своєму вирішує одну й ту ж проблему відтворення або відновлення цілісності, абсолютизуючи свою мету і свої способи її досягнення. Ці способи вирішення єдиної проблеми виявляються, врешті-решт, взаємодоповнюючими. Відмінності між ними фіксують зміст категорії “розділеність”, яка перебуває в діалектичному протиріччі з категорією “зв’язок” в контексті об’єкта даного дослідження.

Міжконфесійні відносини можна розглядати як вид суспільних відносин, суттю яких є встановлення, підтримання та зміни зв’язків між різними конфесіями. Їх слід поділити на дві великі групи - деструктивні та конструктивні міжконфесійні відносини.

Конструктивні міжконфесійні відносини базуються на ухиленні від активної конфронтації як форми соціальної взаємодії, обмежуючись різним ступенем ізоляції конфесії від соціуму. При цьому об’єктивні потреби розвитку спонукають їх до подолання ізоляції та установлення різноманітних контактів з іншими соціальними групами. Однак ця схема не виключає наявності деструктивних елементів у діяльності в цілому конструктивних конфесій і, навпаки, конструктивних елементів - в діяльності деструктивних конфесій.

Первинним осередком конфесійної структури, на думку дисертанта, є релігійні громади та парафії, які автор диференціює за ознакою фіксованості/нефіксованості членства відповідно. В Україні ця класифікація пристосована, передусім, до структури християнських конфесій.

Дефініція, яка застосовується при визначенні традицій міжконфесійних відносин, спирається на діяльнісний підхід. Дисертант дійшов висновку, що традиції міжконфесійних відносин - це відносно стійкі, здатні до регулярного повторювання, міцні та загальноприйняті форми, прийоми, методи діяльності, які історично склалися в рамках конкретної конфесіональної спільноти, визначаються соціально-економічними умовами та іншими особливостями існування конфесії, через які взаємодіють дана конфесія та інші релігійні спільноти.

Оскільки міжконфесійні відносини можуть проявитися в будь-якому виді людської діяльності, автор виокремлює в системі традицій міжконфесійних відносин традиції перетворюючої, пізнавальної, ціннісно-орієнтаційної та комунікативної діяльності. Окремо можна говорити про традиції міжконфесійних відносин в матеріальній та духовній діяльності, про продуктивні та репродуктивні традиції міжконфесійних відносин.

Відповідно уточнюється і зміст категорії новаторства стосовно сфери міжконфесійних відносин: це свідома діяльність тієї чи іншої конфесійної групи, спрямована на досягнення певних цілей, детермінованих потребами подальшого розвитку групи. Новаторська діяльність націлена на усунення консервативних, регресивних традицій на користь створення та розвитку передових.

Слід також розмежувати релігійну та нерелігійну діяльність суб’єктів релігійної дії, а у власне релігійній діяльності - позакультову та культову. Позакультова діяльність здійснюється, у свою чергу, в духовній та практичній сферах.

Дисертант вбачає наявність принципово загального змісту у складі новаторських форм діяльності у сфері міжконфесійних відносин, який проявляється у послабленні агресивності цих відносин в процесі їх історичного розвитку, у свідомому прагненні до співробітництва заради деяких спільних цілей. Таким чином, на думку дисертанта, новаторство - це закономірність і водночас критерій прогресивного розвитку міжконфесійних відносин.

Мирне співіснування та конструктивна взаємодія конфесій відкривають оптимальні шляхи і для досягнення ними власних цілей, у тому числі суто матеріальних - економічних.

Можна стверджувати, що тенденція до послаблення агресивності у формах, способах, методах здійснення взаємовідносин між конфесіями - це друга закономірність, виявлена в історії розвитку міжконфесійних відносин. Діяльність канонічно та економічно сформованих конфесій в розвинутих країнах дозволяє говорити про можливості зародження та становлення георелігії як результату історичного процесу діалектичної взаємодії традицій і новаторства в розвитку міжконфесійних відносин і третьої закономірності цього процесу.

Термін “георелігія” вживається сьогодні, головним чином, у геополітиці. Префікс “гео” у цьому та в подібних поняттях тлумачиться двояко. Зокрема, у випадку з георелігією є такі варіанти значення:*

географічний або просторово- територіальний аспект в релігійних поглядах соціального суб’єкта або групи соціальних суб’єктів;*

дисципліна, яка вивчає інтеграційні глобальні напрямки, найважливіші закономірності та принципи функціонування і еволюції сучасної релігійної свідомості.

В контексті ж даного дисертаційного дослідження під георелігією розуміються власне глобальні, інтеграційні напрямки, закономірності і принципи функціонування та еволюції релігійної свідомості. В порівнянні з етнічними, національними, національно-державними та світовими релігіями георелігія являє собою більш високий рівень системної організації. В тому ж ракурсі, але стосовно системи суспільної свідомості в цілому, вживається в дисертації і термін “геосвідомість”.

У другому розділі роботи – “Особливості взаємозв’язку традицій і новаторства на різних етапах історичного розвитку міжконфесійних відносин” - на основі аналізу традицій міжконфесійних відносин, що складались і розвивались на різних етапах історії людства, дисертант обґрунтовує можливість класифікувати типи цих традицій за двома основними групами:*

антагоністичні типи традицій (агресивний ізоляціонізм, пасивний антагонізм, активний антагонізм);*

неантагоністичні типи традицій (терпимий ізоляціонізм, неусві-домлене взаємозбагачення, усвідомлене взаємозбагачення, екуменізм).

Антагоністичними та неантагоністичними можуть бути також типи новаторства як майбутні традиції.

Дисертант припускає, що потреби первісного суспільства на відносно високому ступені його розвитку задовольнялись двома, причому діалектично пов’язаними типами традицій суспільних відносин - ізоляціоністськими та антагоністичними. При цьому ізоляціонізм відповідає за стійку внутрішню рівновагу системи, антагонізм - за забезпечення зовнішньої стійкої нерівноваги, необхідної для підтримання автономності внутрішніх процесів. Зв’язок між ними вбачається кореляційний. Детермінація виникає, очевидно, лише на межі “внутрішнє - зовнішнє” і відповідає механізмам, відображеним в діалектико- матеріалистичному законі причинності.

Такі типи традицій міжконфесійних відносин, як агресивний ізоляціонізм та пасивний антагонізм, не випадково співпадають у багатьох своїх характеристиках. Різниця в тому, що агресивний ізоляціонізм ще спирається на стереотипові структури соціальної дії, притаманні родо-племінному суспільству, спрямований “усередину” етнорелігійної спільноти, ще вірить в її самодостатність і потребує, в основному, адаптивних видів діяльності. Пасивний антагонізм виникає разом з поділом суспільства на класи. Він демонструє несамодостатність соціальної групи, розгортає вектор її діяльності “назовні”, водночас актуалізуючи адаптуючі види діяльності.  

В історії розвитку типів традицій міжконфесійних відносин дисертант виокремлює три основні етапи з такими переважаючими формами взаємовідносин:*

відносини внутрішньої взаємодії;*

відносини негативної зовнішньої взаємодії;*

відносини позитивної зовнішньої взаємодії.

Типи традицій агресивного ізоляціонізму, пасивного антагонізму, універсалізму світових релігій, місіонерства та неусвідомленого взаємозбагачення характерні для перехідних періодів між вказаними етапами і мають ознаки як попередніх, так і наступних типів традицій. Однак жоден з названих типів традицій не відмирає з виникненням наступного етапу, як це вбачається в ракурсі класичного трактування стадійної теорії прогресу, а лише поступається своєю історичною актуальністю іншим типам традицій соціальної взаємодії.

Відслідковуючи як “лінію ізоляціонізму”, так і “лінію антагонізму”, дисертант виявляє послідовне сходження до більш поміркованих, “щадних” форм діяльності, аж до принципово неантагоністичних традицій усвідомленого взаємозбагачення.

Новаторство як закономірність у розвитку міжконфесійних відносин проявляє себе, зокрема, у формуванні тенденції до створення георелігії, яка можлива у двох варіантах, природному та агресивному. Але тільки втілення природного варіанта формування георелігії посилить інтегрованість системи людського суспільства не на шкоду його диференційованості, підвищить її надійність та ефективність, в той час як реалізація агресивного варіанта формування георелігії неминуче приведе означену систему до спрощення, соціального регресу.

У складі системи георелігії і по відношенню до зовнішнього світу її елементи будуть, окрім своїх, часткових, внутрішніх функцій, виконувати ще й загальні функції, які сприятимуть оптимальному функціонуванню всієї системи в цілому, підвищуючи її ефективність та надійність. Така схема задовольняє комплексний системний критерій прогресу і можлива у випадку втілення природного варіанта формування георелігії. Таким чином, дисертант відкидає можливе припущення про регресивний характер георелігії як уніфікуючий, а, отже, регресивний фактор розвитку суспільної свідомості. Такий сценарій не виключений, але пов’язаний з іншим, агресивним варіантом формування георелігії, який порушує природний процес саморозвитку суб’єкта, спрямовує розвиток його сутнісних сил на спадну лінію соціального регресу: зв’язки між елементами руйнуються, система спрощується - в кращому випадку, руйнується - в гіршому.

В рамках природного варіанта формування георелігії, на основі найбільш передового типу традицій міжконфесійних відносин, усвідомленого взаємозбагачення, зародився екуменізм - релігійно-громадський рух, що наполягає на християнській міжконфесійній злагоді. Екуменістичні настрої оволоділи в сучасному світі багатьма не тільки християнськими конфесіями, які досягли серйозних успіхів в пропаганді миротворчості та віротерпимості. В екуменізмі діалектика традицій і новаторства у розвитку міжконфесійних відносин знаходить на сьогодні найбільш адекватний прояв. Але розвиток екуменістичного руху в Україні - це лише один з елементів у системі детермінант оптимізації розвитку міжконфесійних відносин в суверенній державі.

В третьому розділі роботи - “Детермінанти оптимізації розвитку міжконфесійних відносин на етапі становлення суверенної України” – дисертант, спираючись на виявлені прогресивні тенденції в історії розвитку міжконфесійних відносин, звертає увагу на те, що однією з основних перешкод на шляху їх розвитку в сучасному українському суспільстві є надзвичайна політизація української церкви, що утруднює прояв властивої релігійній свідомості здатністі до інтеграції і гальмує процес саморозвитку неантагоністичних типів традицій міжконфесійних відносин.

Необхідно підкреслити, що оптимізація міжконфесійних відносин буде сприяти оптимізації всієї системи суспільних відносин в цілому, як підвищення ефективності функціонування одного з елементів системи сприяє удосконаленню функціонування системи в цілому. Та оскільки конкретно-історичні умови корегують мотивацію діяльності, стратегію і тактику її здійснення, обумовлюють співвідношення традиційних та новаторських її форм, стає очевидним, що ця проблема повинна вирішуватися з урахуванням конкретних соціально-економічних, політичних та культурних обставин.

Соціальний простір сучасної України має дві визначальні характеристики - поліетнічність та поліконфесійність, які обумовили гетерогенність української національної культури. Теоретично плюралізм несе суспільству благо. Але на практиці, особливо в суспільствах перехідного типу, яким є Україна, поліетнічність та поліконфесійність виступають досить суперечливими явищами за своєю роллю в соціумі. Таким чином, багато очевидних плюсів етнічного та конфесійного плюралізму водночас супроводжуються не менш очевидними мінусами. Незважаючи на ці застереження, дисертант упевнений, що однією з детермінант оптимізації міжконфесійних відносин в Україні є стимулювання природного конфесійного різноманіття, в результаті якого кожна конфесійна група займе власну духовну, соціальну, політичну нішу.

Однак компетентність державного управління та регулювання відносин у сфері релігії й духовності взагалі є чи не найпершою серед детермінант оптимізації міжконфесійних відносин, оскільки робить керованою ситуацію надання переваги соціальними суб’єктами тим чи іншим типам традицій.

На жаль, в Україні практика державно-церковних відносин далека від ідеалів демократії і сьогодні мало сприяє втіленню в систему міжконфесійних відносин конструктивних, неантагоністичних методів взаємодії. В дисертації це положення детально обгрунтовується.

Однак оптимізація розвитку державно-церковних та міжконфесійних відносин передбачає і відповідні зусилля з боку церков та конфесій. В ХХ столітті такі кроки робляться. Нова парадигма діяльності церкви намагається гармонійно поєднати адаптивний та адаптуючий типи діяльності, як і репродуктивний з продуктивним, пов’язаний з процесами модернізації існуючих традицій взаємодії з іншими соціальними суб’єктами. Необхідність адаптуватися до нових соціальних умов, до проблем, які поставила перед релігійною свідомістю науково-технічна революція, і в той же час необхідність продовжити власне релігійне служіння в секуляризованому світі - все це, в комплексі, і поставило церкву в творчо-проблемну, пошуково-новаторську ситуацію, яка тільки і спроможна вивести її за межі “допорогової сфери” традиційної за своїми формами, методами і прийомами діяльності.

Ефективно оптимізувати відносини між конфесіями українського православ’я можна лише на основі співробітництва як форми розв’язання конфлікту. Власне співробітництво як метод управління конфліктом взяли на озброєння активісти екуменістичного руху в ХХ столітті, які найшвидше відгукнулися на тенденції усвідомленого надання переваги неантагоністичним способам здійснення соціальної взаємодії в системі суспільних відносин. Багато західних конфесій уже відчули реальний ефект, обумовлений означеним вибором: деструктивні раніше конфлікти набули форми конструктивних . В останні роки і в середовищі українського православ’я помітний рух в екуменістичному напрямку. Можна припуститися думки, що це початок подолання його “хвороби зростання”.

Ще однією детермінантою важливості першого ступеня є широке розповсюдження в суспільстві неупередженої, об’єктивної інформації з релігієзнавства, включаючи й історію розвитку вільнодумства. Це стосується, в першу чергу, системи освіти, а в другу чергу - роботи засобів масової інформації. Останні в роки незалежності України часто стають жертвами клерикалізаторських зусиль релігійних організацій, будучи знаряддям їх діяльності по адаптації та вкоріненню в суспільну свідомість елементів їх віросповідання. Тепер ця доля загрожує і системі освіти.

В загальному вигляді детермінанти оптимізації розвитку міжконфесійних відносин на сучасному етапі розвитку суверенної України можна класифікувати за кількома напрямками:

1) в теорії і практиці державного регулювання міжконфесійних та церковно-державних відносин:

а) в сфері безпосереднього управління етноконфесійними процесами:*

підвищення компетентності державного управління та регулювання щодо питань свободи совісті та релігійних організацій і удосконалення законодавчої бази;*

приведення української системи церковно-державних відносин у відповідність до сучасних демократичних вимог щодо обсягу релігійної свободи і рівноправ’я;*

укорінення неантагоністичної моделі відокремлення церкви від держави, яка передбачає партнерський характер взаємодії держави та релігійних організацій;*

стимулювання етноконфесійного і взагалі культурного різноманіття, що дозволить кожній конфесії природним шляхом зайняти свою духовну та соціально-політичну нішу;*

розвиток концепції стійкої української держави, здатної також реально гарантувати свободу прав і діяльності всіх легітимних конфесійних груп; *

ефективне використання різноманітних соціально-політичних ситуацій шляхом співробітництва з усіма конфесіями;*

сприяння внутрівіросповідальній консолідації субвіросповідальних груп;*

заохочення активності як традиційних для України, так і неорелігійних конфесій в суспільно-корисній діяльності, щоб створити основу для здорової конкуренції на ринку духовних потреб України і одночасно оптимізувати церковно-державні відносини шляхом спільного здійснення проектів, що мають взаємний інтерес як для держави, так і для релігійних організацій;*

сприяти організації нових соціальних рухів з екуменістичною орієнтацією;

б) у сфері освітньої політики:*

підвищення культури - правової, політичної, наукової тощо - всіх суб’єктів соціальної взаємодії в Україні; *

розширення курсів релігієзнавчих дисциплін в середніх, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах, створення релігієзнавчих факультетів в університетах країни;*

запобігання спробам проникнення релігійних організацій до світських навчальних закладів, а також до армії та інших державних інституцій з метою розповсюдження там власне релігійних знань;*

сприяння формуванню моралі-права в суспільній свідомості;

в) у сфері інформаційної політики:*

широке розповсюдження в суспільстві неупередженої, об’єктивної релігієзнавчої та релігійно-подійної інформації через засоби масової інформації;*

просвітницька та ідеологічна діяльність відповідних інституцій української держави по розповсюдженню знань про закономірності розвитку світової спільноти та України як її частини та про завдання, що стоять перед нею в аспекті необхідності відповідати цим тенденціям;

2) у стратегії і тактиці діяльності релігійних організацій:*

модернізація теології в контексті георелігійних тенденцій розвитку сучасної релігійної свідомості та закономірного надання переваги суб’єктами соціальної взаємодії неантагоністичним формам і методам взаємовідносин;*

недопустимість політизації релігії та релігійних організацій;*

створення кожною українською конфесією власної соціальної доктрини як зустрічного руху до процесу становлення світської концепції суспільного діалогу з релігійного питання;*

уточнення поняття національної церкви;*

поєднання адаптивного й адаптуючого типів діяльності у здійсненні відносин між конфесіями, а також конфесії з іншими соціальними суб’єктами;*

оволодіння неантагоністичними способами розв’язання міжкон-фесійних конфліктів (компроміс, консенсус, співробітництво, інтегративний спосіб) в процесі їх еволюційної, екуменістичної інтеграції в метарелігійні спільноти;

3) у сфері розвитку наукової думки та безпосередньо філософії:*

розробка філософії національної ідеї та концепції української державності, які б могли допомогти індивіду зорієнтуватися на “ярмарку” “об’єктивних значень”, які претендують на його “особистісні смисли”;*

розробка теорії соціальних процесів у системі міжконфесійних відносин, вирішення проблеми поєднання локального та універсального в діяльності конфесій і в георелігійних тенденціях;*

оволодіння новими парадигмами наукового мислення.

Всі ці широкомасштабні заходи повинні мати, по суті, одну спільну мету – всебічне підвищення культури народу, що, в свою чергу, буде сприяти зрілості суспільної свідомості і позитивно впливати на релігійну свідомість віруючих людей, в тому числі й на ідеологію кліру, її догми та постулати, отже, і на традиції діяльності конфесій, на надання переваги у виборі цих традицій. Тільки консолідація всіх інтелектуальних сил суспільства може активізувати процес витіснення регресивних традицій у суспільних відносинах в цілому і в міжконфесійних відносинах зокрема.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ТА ВИСНОВКИ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

У дисертації наведено теоретичне соціально-філософське узагальнення взаємозв’язку традицій і новаторства в процесі розвитку міжконфесійних відносин, сутність якого полягає в послідовному зниженні активності антагоністичних типів традицій цього виду суспільних відносин під впливом новаторських форм діяльності.

У дисертації удосконалено методологічну основу вивчення взаємозв’язку традицій і новаторства у розвитку міжконфесійних відносин, яка базується на діалектичному синтезі індивідуалізуючого та генералізуючого методів дослідження, емпіричного та логіко-теоретичного підходів. Набув подальшого розвитку необхідний категоріальний ряд: уточнена дефініція для визначення конфесії як специфічної форми організації соціального суб’єкта, визначені міжконфесійні відносини як вид суспільних відносин, сутністю яких є встановлення, підтримання та зміни зв’язків між різними конфесіями. Відкореговано зміст категорії “традиція” і визначено сутність категорії “новаторство” стосовно саме сфери міжкон-фесійних відносин.

Запропоновано нове вирішення проблеми нормалізації міжконфесійних відносин в сучасній Україні: детермінанти оптимізації розвитку міжконфесійних відносин визначаються з урахуванням основних закономірностей розвитку цього процесу, зокрема, тенденцій до формування георелігії. Вирішення поставленої наукової проблеми дозволяє зробити такі узагальнені висновки:

1. Релігія в ХХ столітті переживає кризу форм і способів власної діяльності з виконання нею регулятивних функцій. Ця криза стосується, передусім, не інтенційного аспекту процесу цілеутворення релігійної діяльності, а операційного і може бути подолана через опору на універсум абсолютних етичних цінностей.

2. В розвитку міжконфесійних відносин виділено три основні закономірності. По-перше, в історії їх розвитку виявлена тенденція до послаблення агресивності в формах, способах, методах здійснення взаємних стосунків між конфесіями, в чому й проявляється, головним чином, новаторство в міжконфесійних відносинах. По-друге, саме новаторство є закономірністю і водночас критерієм прогресивного розвитку міжконфесійних відносин. По-третє, діяльність канонічно та економічно сформованих конфесій в розвинутих країнах дозволяє говорити про можливість зародження та становлення георелігії.

3. Закономірності, виявлені у функціонуванні та розвитку специфічного виду суспільних відносин – міжкон-фесійних, з певною часткою умовності можна екстрапо-люва-ти на всю систему суспільних відносин. І, навпаки, загальні закономірності розвитку соціуму знаходять свій прояв у міжконфесійних відносинах. Цей висновок також підкреслює актуальність теми даного дослідження.

4. Формування георелігії створює передумови для збереження в майбутньому релігії як феномену, підтверджуючи конструктивність її ролі в умовах наростання чергової глобальної кризи, її здатність до виконання інтеграційної функції в розвитку цілісної системи суспільної свідомості і сприяння вирішенню нагальної проблеми сучасного людства - глобального, а не часткового усунення насилля.

5. Здійснення тенденції до формування георелігії можливе двома шляхами - природним та агресивним. Але лише втілення природного варіанту відповідає комплексному критерію прогресу для соціальної форми руху матерії.

6. Критерієм відповідності діяльності соціальних суб’єктів, у тому числі й конфесій, стратегії досягнення мети першого порядку - колективного виживання людства як глобального соціального суб’єкта сучасності - є універсум загальнолюдських, і в цьому значенні абсолютних, етичних цінностей, які в сукупності своїй утворюють єдину об’єктивну систему моральних вимог.

7. Удосконаленню операційного аспекту релігійної діяльності, яке передбачає трансформацію антагоністичних міжконфесійних відносин в неантагоністичні відносини дружніх соціальних груп, що мають деякі спільні цілі й інтереси, сприяють новаторські форми діяльності, загальним змістом яких є зниження агресивності в процесі здійснення соціальних взаємодій. В історії розвитку міжконфесійних відносин оформилось кілька типів традицій, вектор новаторства в яких дозволяє говорити про конструктивність їх впливу на процес удосконалення системи суспільних відносин в цілому.

8. В дисертації здійснена класифікація історично сформованих типів традицій міжконфесійних відносин, які поділяються на дві великі групи: антагоністичні типи традицій (агресивний ізоляціонізм, пасивний антагонізм, активний антагонізм); неантагоністичні типи традицій (терпимий ізоляціонізм, неусвідомлене взаємозбагачення, усвідомлене взаємозбагачення, екуменізм).

9. Екуменізм є найпередовішим серед всіх типів традицій, які існуюють на даному етапі в системі традицій міжконфесійних відносин, що сприяє розвитку поєднання та диференційованості людства як системи, підсиленню його можливостей в подоланні протиріч, підвищенню ступеня його організованості й цілісності. З розвитком екуменістичного руху можна також пов’язувати надії на оптимізацію відносин між конфесіями і в умовах незалежної України.

10. Розуміння взаємної вигоди, яку привносять в систему суспільних відносин принципи мирного співіснування, толерантності, конструктивності традицій неантагоністичних відносин, поступалося, а в перехідному суспільстві і продовжує поступатися уявленням про ілюзорну ефективність традицій активного протистояння. Тими ж мотивами обумовлений і міжправославний конфлікт в Україні.

11. Соціально-філософський та філософсько-історичний погляд на суспільний прогрес дозволяє стверджувати, що ситуація надання переваги соціальними суб’єктами тим чи іншим типам традицій є керованою ситуацією. Зокрема, відповідальність за конфліктний характер взаємодії між українськими конфесіями лежить, у першу чергу, на недостатній компетентності державного управління та регулювання відносин у сфері релігії і духовності взагалі.

12. Формування сучасними конфесіями власних соціальних доктрин дозволяє зробити висновок, що “поріг розпредмечуваності” в оволодінні неантагоністичними формами і методами здійснення соціальної взаємодії долається ними, що нові, які ще вчора були “запороговими”, змісти діяльності вже не відхиляють можливості теоретичних і тим більше практичних компромісів між різними віросповіданнями, що пов’язано з закономірним розвитком тенденції до формування георелігійних елементів.

13. Оцінюючи перспективи розвитку міжконфесійних відносин в період становлення суверенної України, можна припустити, що цілеспрямована і послідовна діяльність в напрямку трьох основних детермінант оптимізації розвитку міжконфесійних відносин (теорія і практика державного регулювання міжконфесійних та церковно-державних відносин; стратегія і тактика діяльності релігійних організацій; сфера розвитку наукової думки і безпосередньо філософії) дозволить оптимізувати розвиток міжконфесійних відносин і створить сприятливі умови для більш інтенсивного прояву в Україні виявлених закономірностей і тенденцій розвитку сучасної системи суспільних відносин.

ПУБЛІКАЦІЯ РЕЗУЛЬТАТІВ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Статті у фахових виданнях

1. Волова Л.А. Наука и религия: от конфронтации к диалогу // Нова парадигма: Гуманітарний журнал молодих вчених Запорізького регіону.- Запоріжжя: РІА “Тандем” - У”, 1998. – Вип. 7.- С. 48 - 53.

2. Волова Л. О. Типи традицій у міжконфесійних відносинах // Нова парадигма: Альманах наукових праць молодих вчених Запорізького регіону. - Запоріжжя: ЗДУ, 1999. – Вип.12. - С. 99 - 106. .

3. Волова Л. А. Кризис и перспективы регулятивных функций религии в контексте традиций межконфессиональных отношений // Нова парадигма: Гуманітарний журнал молодих вчених Запорізького регіону. - Запоріжжя, 1999.- Вип. 13. - С. 43 - 54.

Публікації в інших виданнях

1. Волова Л.А. Абсолютные этические ценности и пути выхода из кризиса постмодернистского релятивизма // Человек и христианское мировоззрение: Альманах. - Симферополь, 1999. – Вып.4. - С. 157 - 162.

2. Волова Л. А. Исследование диалектики традиций и новаторства в развитии межконфессиональных отношений: понятийный аспект // Професійна творчість в системі підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів: Соціально-філософські та методологічні проблеми творчості: Зб. наук. пр. - Київ - Запоріжжя, 1999. – Вип. 12. - С. 112 - 121.

3. Волова Л.А. Наука и религия как разные формы освоения мира: проблемы взаимоотношений // Человек и христианское мировоззрение: Альманах. - Симферополь, 2000. - Вып. 5. - С.64 - 72.

4. Волова Л.А. Развитие типов межконфессиональных традиций в истории отношений // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики: Зб. наук. пр. – Київ - Запоріжжя - Одеса, 2000. – Вип. 4.– С. 26 – 37.

5. Волова Л.О. Деякі аспекти осмислення розвитку сучасної системи суспільної свідомості // Філософські, культурологічні, релігіознавчі аспекти осмислення сучасного світу та їх науково-методичне значення. - Запоріжжя, 2000. - Випуск 1. - С. 57 - 65.

АНОТАЦІЯ

Волова Л.О. Діалектика традицій і новаторства у розвитку міжконфесійних відносин на етапі становлення суверенної України. - Рукопис.

Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09.00.03. - соціальна філософія і філософія історії. Запорізький державний університет, Запоріжжя, 2000.

Дисертація являє собою соціально-філософське дослідження міжконфесійних відносин. Розглядається методологічний аспект дослідження цього виду суспільних відносин. Осмислюється специфіка прояву діалектики традицій і новаторства у сфері міжконфесійних відносин. Автор аналізує чинники кризи і перспективи розвитку регулятивних функцій релігії в умовах загострення глобальних проблем людської цивілізації.

Новаторство як закономірність розвитку міжконфесійних відносин передбачає перевагу неантагоністичних типів традицій та формує передумови для природного розвитку системи георелігії. Розгортання цих тенденцій в умовах суверенної України утруднено кризою, що супроводжує перехідний період у розвитку суспільства. Дисертант виявляє основні детермінанти оптимізації розвитку міжконфесійних відносин на етапі становлення суверенної України, розглядає її умови, фактори та критерії.

Ключові слова: традиція, новаторство, діяльність, конфесія, міжконфесійні відносини, оптимізація, екуменізм, георелігія.

АННОТАЦИЯ

Волова Л.А. Диалектика традиций и новаторства в развитии межконфессиональных отношений на этапе становления суверенной Украины. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03. - социальная философия и философия истории. Запорожский государственный университет, Запорожье, 2000.

Диссертация представляет собой социально-философское исследование межконфессиональных отношений как вида общественных отношений, сущностью которых является установление, поддержка и изменение связей между разными конфессиями. В работе выясняется содержание этого понятия, а также соотношение его с другими понятиями в системе философских категорий, выявляется специфика проявления диалектики традиций и новаторства в сфере межконфессиональных отношений. Уточняется содержание некоторых категорий в