НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ М.П. ДРАГОМАНОВА

ВАСИЛЬЧЕНКО В’ячеслав Миколайович

УДК 808.3 (09)

МОТИВАЦІЯ І СЛОВОТВІРНЕ ВИРАЖЕННЯ ВІДНОСНИХ ПРИКМЕТНИКІВ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

(ВІДІМЕННИКОВІ ДЕРИВАТИ)

10.02.01 – українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2000

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української мови Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник - | дійсний член АПН України,

доктор філологічних наук, професор

Грищенко Арнольд Панасович,

Національний педагогічний

університет імені М.П. Драгоманова,

завідувач кафедри української мови

Офіційні опоненти:

Провідна установа: |

доктор філологічних наук, професор

Ґрещук Василь Васильович,

Прикарпатський державний

університет імені Василя Стефаника,

завідувач кафедри української мови

кандидат філологічних наук, доцент

Семеренко Ганна Василівна,

Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова, доцент

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра сучасної української мови , Кабінет Міністрів України, м. Київ

Захист відбудеться 20 лютого 2001 р. о 14.30 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.053.04 у Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова (01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова , 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

Автореферат розісланий 18 січня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.П. Гальона

Загальна характеристика роботи

Дисертаційне дослідження присвячене проблемі діахронічного словотвору відіменникових відносних прикметників української мови і виступає як опис сукупності словотвірних типів, динаміки їх розвитку та морфонологічних явищ, які супроводжують відповідні дериваційні процеси.

Актуальність теми. Писемна історія української мови налічує не одне століття. За цей період в українській мові сталися значні зміни, які зафіксовано в писемних пам’ятках. Це дає змогу вченим-лінгвістам виявляти зв’язки, впливи, взаємовпливи, закономірності, що діяли на попередніх етапах розвиту української мови і зумовили сучасний її стан.

Порівняно недавнє виділення словотвору в окрему галузь науки про мову сприяло розширенню і поглибленню спектру мовознавчих досліджень у галузі дериватології. Відтоді значна увага приділяється історичним студіям зі словотвору. Вони дають змогу з’ясувати: шляхи формування основ сучасної словотвірної системи мови; зміни і трансформації словотвірних типів у плані їхньої активізації чи згасання; наступність та поступальність у розвитку словотвірної системи мови та окремих її ділянок; критерії вибору і залучення твірних слів та афіксальних засобів до словотвірних актів; закономірності та тенденції розвитку словотвірної системи.

Діахронічний словотвір відносних прикметників уже був об’єктом дослідження в українському мовознавстві. Йому присвячені роботи А. Грищенка, Л. Гумецької, І. Кунця, О. Горпинича, Т. Лукінової, С. Бевзенка, Л. Коцюби та ін. Однак актуальною залишається проблема узагальнення напрацьованого та більшого заглиблення у сутність тих історичних дериваційних процесів, результатом яких виступає в мові лексико-граматичний підклас відносних прикметників, похідних слів, які називають ознаку, що постає на основі відношень між двома об’єктами чи об’єктом і дією, обставиною та ін.

Історичне дослідження дериваційної підсистеми відносного прикметника української мови дає змогу зробити деякі більш ґрунтовні та глибокі висновки щодо становлення та розвитку всієї словотвірної системи української мови.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження тісно пов’язанй з темою кафедри української мови Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова “Лінгводидактичний опис функціонування української мови”, яка передбачає діахронічне і синхронічне вивчення граматичної будови української мови, зокрема становлення словотвірної системи відіменникових відносних прикметників.

Об’єкт дослідження становлять діахронічні дериваційні процеси утворення відіменникових відносних прикметників української мови.

Мета дослідження полягає у з’ясуванні стану і динаміки розвитку словотвірної системи відносних прикметників (ВП) в історії української мови на основі аналізу результатів відповідних словотвірних процесів, відображених в історичних писемних пам’ятках української мови, а також у визначенні кола тих морфонологічних змін, які спричинили ці словотвірні процеси.

Для реалізації поставленої мети необхідно було розв’язати такі завдання:

·

·

·

·

·

Матеріали дослідження. Джерельною базою для дослідження стали історичні джерела української мови, тексти юридично-ділової, господарської, історично-мемуарної та художньої писемності, а також матеріали словників І. Срезневського, Памви Беринди, Лаврентія Зизанія, Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського, Бориса Грінченка, Є. Тимченка, П. Білецького-Носенка, Словників української мови ХIV-ХV та ХVI - першої половини ХVII століть, Інверсійного словника української мови, Оберненого частотного словника сучасної української художньої прози. Загальна картотека відіменникових відносних прикметників становить близько 10 тисяч одиниць.

Методи дослідження. Відповідно до мети роботи та характеру зібраного фактичного матеріалу було обрано такі методи дослідження: порівняльно-історичний, зіставний та описовий.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що у ній вперше здійснено комплексний аналіз системи словотвірних типів відіменникових відносних прикметників на основі значного матеріалу, вибраного з джерел усього писемного періоду історії української мови: визначено періоди продуктивності й згасання окремих словотвірних типів, досліджено морфонологічні зміни на стику твірних основ та суфіксів, лексико-словотвірну синонімію, а також з’ясовано природу мовних процесів виникнення похідних відносних прикметників української мови.

Теоретичне значення. Результати дослідження можуть бути використані при створенні загальної концепції розвитку українського словотвору від найдавніших часів і до сьогодення, а також у підготовці синтетичних досліджень з історії словотвору української мови, порівняльної дериватології слов’янських мов, для вирішення суперечливих питань українського історичного словотвору.

Практичне значення. Матеріали дисертації можуть знайти застосування у практиці викладання історії української мови і словотвору у вищих навчальних закладах, при проведенні спецкурсів та спецсемінарів, а також у практиці укладання різних типів словників.

Апробація роботи. Основні положення дисертаційної роботи і результати дослідження обговорювалися на науково-практичній конференції "Методична концепція Т.Ф. Бугайко і проблеми вивчення української мови та літератури в сучасній школі" (1998 р.), на звітно-наукових конференціях викладачів та аспірантів Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (1994-2000 рр.), на засіданнях кафедр української мови та стилістики української мови. Матеріали дослідження знайшли своє відображення у 8 публікаціях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, переліку умовних скорочень (47 найменувань), двох розділів, висновків та списку використаних джерел (242 найменування). Обсяг дисертації – 222 сторінки.

ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми дослідження, з’ясовано його мету, завдання і методи, визначено наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, представлено форми апробації результатів.

У першому розділі ”Словотвір (лексична деривація) як основне джерело формування похідних лексичних одиниць” розглядаються основні проблеми сучасної дериватології та з’ясовується вторинний характер природи відносного прикметника як лексико-граматичного прикметникового підкласу.

Словотвірну деривацію можна кваліфікувати як процес творення вторинних номінативних знаків зі статусом слова. Словотвірні деривати виникають шляхом переходу від одного мовного знака - вихідної одиниці, уже наявної в лексичному складі, до іншого мовного знака - похідної одиниці, що виникає у мові як нова лексична одиниця для називання певного фрагмента позамовної дійсності через асоціативні зв’язки між відповідними денотатами та формальну і семантичну вивідність породжуваного знака з базового.

Відношення словотвірної похідності існують тоді, коли між па-рою слів зі спільною ядерною частиною виникають такі взаємозв’яз-ки, які дублюються в інших, формально і семантично тотожних парах слів.

Мотивованість похідного слова — найбільш суттєва його властивість. Вона передбачає існування у складі мотивованого слова джерела найменування у вигляді твірної ос-нови. Поява нового слова через словотворчий акт зумовлена, з одного боку, потребою у називанні нової реалії, а з іншого — функціонуванням сло-вотвірної системи мови: взаємодією її словотворчих ресурсів, а також відношеннями, що існують між членами системи. Похідне, таким чином, входить до лексичного складу мови як одиниця, що характеризується подвійною зумовленістю — екстралінгвістич-ними та інтралінгвістичними чинниками.

З’ясувати специфіку похідного як особливої одиниці мови, дати адекватне тлумачення його характеристик і властивостей неможливо без звернення до процесу формування через словотвірну систему но-вого однослівного найменування.

У дисертаційному дослідженні термін похідне пов’язується лише із суфіксальним способом морфологічного словотвору. Базова одиниця — твірне слово (основа), а дериваційна операція — це словотвірний такт, тобто приєднання до твірного слова словотворчого форманта (суфікса). Отже, при аналізі наслідків дериваційних процесів у полі зору дослідника перебу-вають три мовні одиниці: твірна основа, дериват та афіксальна морфема. Твірна основа та афіксальна морфема є визначальними у дериваційному процесі, похідне — зумовлена цими двома чинниками величина.

Семантика похідного слова залежить від багатьох чинників, які беруть участь у творенні нової одиниці, проте домінують лексичні та структурні.

Похідне та твірне слово — члени бінарного словотвірного протиставлення “мотивуюче — мотивоване”. Лише належність до цієї системи дає підстави для класифікації лексем: первинної – як твірної, вто-ринної – як похідної.

Твірною основою є та частина афіксального похідного, яка залишається після виділення у ньому дериваційного форманта останнього словотвірного такту. Така кваліфікація твірної основи йде від словотвірного аналізу, спрямованого на визначення безпосередньої мотивуючої одиниці і тієї афіксальної морфеми, приєднанням якої до джерела деривації закінчується акт утворення нової назви.

Похідне слово як структурно-семантична єдність, крім твірної основи, містить службову морфему. Службова морфема вважається дериваційною тоді, коли вона є носієм словотвірного значення. Бінарне зіставлення мотивованого і мотивуючого слів дає змогу ви-явити значення похідного — словотвірне значення, яке завжди містить у собі вказівку на відношення похідного до вихідного: папір — паперовий “виготовлений з паперу”.

У сучасному слов’янському мовознавстві незаперечною стала думка про існування ще в індоєвропейській мові недиференційованого класу імен, які виступали назвами як предметів, так і їх ознак. Використання певних імен у функції атрибута призводило до суттєвих змін у їх семантичній та граматичній структурі. Результатом таких процесів стало поступове категоріальне офор-млення нового лексико-граматичного розряду іменних слів — прикметників.

Первинний прикметник являв собою семантично похідну від назви предмета одиницю. Це дає підстави вважати, що за походженням усі первинні прикметники були відносними і що з генетичного погляду вся категорія прикметника — це сукупність різними способами ад’єктивованих одиниць, най-продуктивнішим з яких є суфіксація.

Категоріальне значення прикметника — вираження ознаки. Ознака постає там, де існують відношення одного предмета до іншого: взаємодія об’єктів позамовної дійсності, їх найрізноманітніші зв’язки знаходять своє мовне відображення у прикметниках. Саме відношення між двома предметами, один з яких є тим, що означається, а інший — таким, що пов’язується з ним певною спільною рисою чи властивістю, формує поняття ознаки, яка висту-пає основою семантики відносного прикметника.

Оскільки переважна більшість ад’єктивних одиниць є похідними від лексем іншої категоріальної належності, що являють собою назви пред-метів, дій, обставин, можна говорити про перехід іменникової, дієслівної, прислівникової семантики у семантику прикметникову. Така семантична співвіднесеність є досить виразною: ліс — лісовий, лічити — лічильний, вчора — вчо-рашній.

Отже, семантика ВП повністю випливає із семан-тики твірної основи: приєднуючи афікс, вона зазнає категоріального переоформлення. Атрибутивні значення похідних прикметників є вторинними. Вони — результат атрибутивного представлення дії чи процесу або означальної оцінки відношень між предметами.

ВП — лексеми з прозорою етимологією. Живі генетичні та структурно-морфологічні зв’язки ВП з твірними базами лежать на поверхні їх словотвірної структури: мідний — мідь, сьогоднішній — сьогодні, віталь-ний — вітати.

У системі ВП української мови на основі вираження чи невираження присвійного значення виділяють власне відносні прикметники та присвійні прикметники (посесиви). Останні виразно протиставляються усім іншим відносним прикметникам наявністю спеціалізо-ваних суфіксів для надання іменниковим лексемам на позначення істот атрибутивного присвійного значення. Набір цих суфіксів кількісно обмежений.

Властива українській та іншим слов’янським мовам міжкате-горіальна транспозиція “іменник ВП” свідчить про високу активність названих словотвірних процесів. Така типологічна ознака досить виразно відрізняє слов’янські мови від інших мов індоєвропейської сім’ї, у яких аналогічні явища позначаються за допомогою інших мовних засобів.

У другому розділі “Історія відіменникових відносних прикметників в українській мові” з’ясовується словотвірна структура індоєвропейських та праслов’янських відносних прикметників, лексико-семантична природа іменникових твірних основ, досліджуються мотиваційні відношення та словотвірні типи відносних прикметників в історії української мови, періоди їх продуктивності та згасання, морфонологічні зміни на стику твірних основ та суфіксів, виявляється явище лексико-словотвірної синонімії ВП.

Основу словотвірних систем сучасних слов’янських мов становить спільнослов’янський фонд словотвірних типів, успадкований ними ще з праслов’янської мови. До нього додаються ті словотвірні типи, що виникли в межах окремих групових етномовних територій і мають локальний характер.

Словотвірна структура прикметника являє собою відображення харак-теру і суті його дериваційних відношень та взаємозв’язків з лексичними одиницями інших лексико-граматичних розрядів, що склалися протягом тривалого становлення і розвит-ку категорії ад’єктивних слів.

Формування словотвірної структури прикметника відбувалося за тими загальними тенденціями, що характеризували в цілому розвиток системи слово-твору української мови.

Аналіз дериваційної структури прикметника передбачає виявлення одного з основних параметрів – належності його твірної основи до певної частини мови, а в десубстантивах — до певної іменникової лексико-семантичної категорії.

В основі виділення в іменниковому лексико-граматичному класі двох найзагальніших лексико-граматичних категорій — категорії кон-кретності та категорії абстрактності – лежить відповідний конкретний чи абстрактний характер денотата.

Абстрактні іменники, називаючи загальні поняття (властивості, ознаки, дії, процеси, почуття, психічний і фізичний стан, різноманітні наукові поняття, одиниці міри і ваги), які безпосередньо не сприймаються людськими органами чуття, являють собою семантично-функціональну периферію іменника: село отчизное (ССУМ, ІІ, 1498, 112), фортунный (ПБ, 1627, 231), ра(й)ския травu зе(р)на (112), гра(м)матиче(с)ки(й) (ЛЛ, 1642, 211), wрудїе маfематиче(с)кое (82), огня геєнского (УП, серед. ХVII , 146), анахтемскій (Б-Н, 44), драматичний (Гр. І, 440), літературні твори (ІІ, 371), ліричному поетові (370), півгодинний (ІІІ, 156), хунтовий (ІV, 419).

Активними мотиваторами ВП-десубстантивів в історії формування аналізованого типу слів виступають іменники, що є назвами істот: людей, тварин, птахів, риб, комах, а також міфічних і казкових антропоморфних та зооморфних істот:

- до стєпаньча пєрєвоза (ССУМ, ІІ, 1349, 386), Охремова ... дворища (ІІ, 1454, 118), по(д)ле дворища Шаповалова (ВГ, 1577, 35), тка(ц)кого поло(т)на (ДМВН, 1605, 36), сuнь Ієромоимль (ПБ, 1627, 208), Токаришина сна (АС, 1693, 23), житарскїй (К-С, ХVII, 447), ум чловhчuй (УП, серед. ХVII, 564), верхотруснuй (Б-Н, 73), воєводський (Гр. І, 248), лемківський (ІІ, 355), панноччиного привіту (ІІІ, 93), русальчин (ІV, 88);

- кур#чєго лhта (ССУМ, І, 1392-1393, 530), шубка боброва# (АЖ, 1584, 79), дhти л(ь)вовu (ЛЗ, 1596, 78), баранhй (ПБ, 1627, 109), блошани(й) (ЛЛ, 1642, 338), агнчими рогами (УП, серед. ХVII, 303), велблюжїй (К-С, ХVII, 432), тхирячий (Б-Н, 359), голуб’ячий (Гр. І, 306), зозулячий (ІІ, 178), оврашковий (ІІІ, 34), ящірчин (ІV, 547);

- Зевсовъ отрок(ъ) (ПБ, 1627, 201), звhзда Арисова (ЛЛ, 1642, 340), дїаволскїй (К-С, ХVII, 443), богородицька трава (Гр. І, 80), відьомських трав (236).

Іншу групу конкретних іменників — мотиваторів ВП — становлять (поряд із назвами істот) топоніми. Це назви географічних об’єктів — країн, територій, населених пунктів, річок, частин світу та ін.: владuка Луцкий и Острозский (ССУМ, ІІ, 1322, 99), воитъ канєвьскии (І, ХV ст., 469), воита володиме(р)ского (ВГ, 1567, 39), побо(р)ца Кие(в)ски(и) (АЖ, 1582, 44), чегери(н)ского старостu (ДМВН, 1605, 65), Крwлєєєєєевеє Пєрскїє (Бер., 1616, 60), звh(р) сири(й)ски(й) (ЛЛ, 1642, 109), от палестинских градов (УП, серед. ХVII, 440), копръ италїйскїй (К-С, ХVII, 460), пушкара Московcкого (АС, 1693, 5), шкоцкій (Б-Н, 399), львівський (Гр. ІІ, 384), персіянський (ІІІ, 146).

Базовими для відсубстантивних ВП є також матеріально-речовинні іменники, що називають однорідні за своїм складом речовини, матеріали, продукти природного чи штучного походження (будівельні матеріали, тканини, хімічні елементи, рослини, злаки і трави, овочі і ягоди, продукти харчування, рідини, ліки та ін.): о(т) пhсчана броду (ССУМ, ІІ, 1366, 281), бляху сребреную (АЖ, 1583, 53), с цu(н)шами... жи(т)нuми (ВГ, 1571, 162), жупанъ чи(р)вонu(и) каразuевu(и) (ДМВН, 1605, 32), ремhннuй (ПБ, 1627, 141), липови(й) (ЛЛ, 1642, 398), з дубовимъ листомъ (НК, ХVII, 44), арендари тютюнние (АС, 1693, 26), папирнuй (Б-Н, 272), антипковий (Гр. І, 8), атраментовий (11), молошна каша (ІІ, 443), олійний (ІІІ, 52), шкіряний (ІV, 501).

Інші іменники як твірна база для ВП не виявляють виразної семантичної однорідності порівняно з названими групами, а тому ад’єктивні деривати, утворені від них, об’єднують у клас зі значенням загальної відносності, що не виключає детальнішого внутрішнього членування. На дослідженому матеріалі виділено такі підгрупи:

а) іменники вузькоконкретної предметної семантики, що виступають назвами реальних об’єктів довколишньої дійсності (ця підгрупа кількісно є найбільшою): кu бортномоу доубью (ССУМ, І, 1413, 113), возовuй (ЛЗ, 1596, 77), рuбь … бо(ч)ковu(х) (ДМВН, 1605, 85), до руко#ст# шабелного (ПБ, 1627, 161), го(р)щковu(й)/ (ЛЛ, 1642, 135), гарматнuй (Б-Н, 95), бритв’яний (Гр. І, 100), капшуковий (ІІ, 219), хатяний (ІV, 389).

б) лексеми з просторовою та локальною семантикою: задний островu (ССУМ, І, 1322, 374), оу нижнимu коньци (ІІ, 1392, 48), w(т) сторонu полуде(н)ное (ВГ, 1577, 187), до wколи(ч)нu(х) суседо(в) (АЖ, 1583, 55), чосно(к) лhснuй (ПБ, 1627, 59), лугови(й) (ЛЛ, 1642, 256), пляцu …дворовий (АС, 1693, 66), рuнковuй (К-С, ХVII, 503), ярмарковими справами (АС, 1693, 28), базарнuй (Б-Н, 49), на ... болотяних острівцях (Гр. І, 85);

в) лексеми з часовою семантикою: но(ч)ни(м) wбuчаемu (АЖ, 1583, 57), вечерянu(й) (ЛЛ, 1642, 128), тижневuй (Б-Н, 351), литній (210), недильнuй (241), нічнuй (246), вечір зимовий (Гр. ІІ, 153);

г) назви адміністративних установ та юридичних стосунків: к дєс#тинному бєрєгу (ССУМ, І, 1445, 299), уфалахu се(и)мовuхu (АЖ, 1584, 149), до(м) судовu(й) (Л3, 1596, 68), до кни(г) врядовu(х) (ДМВН, 1605, 25), гроше(и) чuншовu(х) (ДМВН, 1649, 180), лавникu майстратовий (АС, 1693, 39), скарбовuй (Б-Н, 329);

ґ) назви хвороб: повhтреемu моровuм (АЖ, 1584, 95), коликовu(й) (ЛЛ, 1642, 129), кашлевuй (К-С, ХVII, 457), бешиховuй (Б-Н, 54);

д) назви свят: колядовuй (Б-Н, 190), на великоднихu святкахu (71), різдвяний (Гр. ІV, 22);

е) іменники зі значенням певної сукупності: кони е(з)днuе и стаднuе (ВГ, 1577, 208), во(й)сковu(й) (ПБ, 1627, 181), народови(й) (ЛЛ, 1642, 207), кагальнuй (Б-Н, 176), азбуковий (Гр. І, 5).

Однак поза наведеними лексико-граматичними підгрупами твірних іменників залишаються субстантиви з найрізноманітнішою семантикою, що не об’єднуються у більш-менш однорідні тематичні угруповання: грошовuми платu (ССУМ, І, 1445-1452, 266), на сло(в)ное рече(н)е (ВГ, 1577, 199), пу(л)соваа жила (ПБ, 1627, 180), вирu вhтр(u)нuй (167), пластовuй медu (СС, ХVII, 141), титлянuй (К-С, ХVII, 518), карбовuй жезлu (457), дерновuй лhсu (442), ремеснuй (Б-Н, 311), шаговuй (394), причилковuй (301), кутній (201), віршовий (Гр. І, 240), це ранішня робота, а це досвітчана (428), хмарові капельки (ІV, 405).

В історії української мови ад’єктонімний словотвір представлений словотвірним типом (СТ) “основа топоніма + -ськ-“ (з різними фонетичними варіаціями основного форманта): кн#земь Києвьскu(м) (ЛК, 852, 1), игумень Пере"славьскии (1072-1073, 171), митрополить галицкuй (П, до 1301, 10), владuка … Острозский (ССУМ ІІ, 1322, 99), мещани(н) фасто(в)ски(и) (ДМВН, 1605, 66), копръ италїйскїй (К-С, XVII 460), птица ара(в)ская (ЛЛ, 1642, 151).

Сучасна система ад’єктонімного словотвору української мови остаточно сформувалась уже на початку XV ст. Наступні періоди позначені лише зростанням продуктивності СТ “основа топоніма + -ськ-“. Потенційні можливості його, зважаючи на специфічне номінативне призначення твірних іменників та універсальність ад’єктонімного форманта, не обмежені.

Відносно рано (уже в писемних джерелах староукраїнської мови) СТ “іменник – назва особи + -ов-/-ев-“ виступає стрункою та стійкою підсистемою, де твірний формант активно взаємодіє як з власними, так і з загальними особовими назвами українського та іншомовного походження. Ці виразно посесивні назви заступають собою родовий присубстантивний належності, а в XIV – XV ст. становлять уже розвинену і продуктивну підсистему посесивних номінативних засобів: оубииство Авhлево (ЛК, 984-986, 76), дщи фараwнова (81), дворu Никифоровu (945, 44), снu Гедеwновu (1020-1024, 133), старцево слово (1074, 181), королєвu намhсткu (ССУМ І, 1349, 499), єоуфимково сєло (1366, 350), книги Мойсеевu (АЗР, І, 1388, 24), марково сєлищє (ССУМ І, 1443, 577), пасикоу сидоровоу (УГ, 1446, 100), конец Михалковu нивuки (ССУМ І, 1447, 599), Павлюковую вдову (ВГ, 1570, 100), по(д)лє дворища Шаповалова (1577, 35), снь андрее(в) (АО, 1577, 58), жєна стецева (1578, 61).

Через активнішу словотвірну взаємодію суфікса -ов-/ев- з основами назв

осіб – апелятивних іменників відбувається поступове стирання семи посесивності у значенні дериватів такого типу, оскільки особові іменники – загальні назви називають не одиничний об’єкт, а ряд однорідних об’єктів. Відсутність виразного відтінку присвійності зближує прикметники цієї категорії з ВП зі значенням загальної відносності.

СТ “назва особи + -ов-/-ев-“ залишається продуктивним, незважаючи на граматичне обмеження щодо залучення іменників (лише колишніх -о-/-jо- основ) до відповідних словотвірних процесів.

Від назв осіб за допомогою суфікса -ин- утворювались посесиви, зафіксовані уже в писемних джерелах староукраїнської мови: Болъдину гору (ЛК, 1074, 185), на Нhжатини нивh (1075-1078, 192). З XIV-XV ст. за СТ “назва особи + -ин-“ значно активніше починають утворюватися похідні, ширше залучаються у відповідні словотвірні процеси назви осіб – апелятиви: дочка старостина (АЗР, 1, 1347, 17), бра(т) воєводинu (ССУМ І, 1395, 185), пєча(т) вилчина (І, 1400, 183), по(д)лh гоугнинu доубровu (І, 1421, 238), на цоцорин бро(д) (ІІ, 1448, 527), икону госпожину (КП, 1462, 7), царицино виденіе (11). У XVI-XVIІI ст. виявлено певний спад дериваційної активності СТ “назва особи + -ин-“, яка відновлюється у

XIХ ст. : Мамка Рєвечина (Тіт., 1624, 130), в хатци Жучишиной (АС, 1693, 49), ко(р)чми Вєрєщачиной (ДДГ, 1710, 163), на свекрушину постілку (Д-Х, 1814-1819, 513), коло Овдотіної косочки (252), Наталин посаг (233), Федорчина матінка (249), Марисини браття (92), матинчиноє коханнє (197), жинчинu (Б-Н, 138), матущин (222), наймиччина дитина (Гр. ІІ, 491).

Суфікс -ий приєднувався лише до назв істот. За СТ “назва особи + -ий” утворювалися присвійні прикметники: сити вражии (ЛК, 1085-1087, 198), Божей ласки (Т, 1388, 115), пастуши(й) (ЛЛ, 1642, 302), по(л)ковничой вла(с)ти (ДДГ, 1719, 209). У функції твірних основ для похідних цього типу виступали лише апелятивні особові назви. Цей факт, ймовірно, і зумовив порівняно швидку втрату такими дериватами первісної здатності до вираження власне посесивного значення і перехід їх до розряду відносних чи якісних прикметників. У цілому СТ “назва особи + -ий” можна визначати як непродуктивний. Незначне підвищення активності припадає на XVII-XIX ст.: пастуший (ЛЛ, 1642, 302), рабїй (К-С, XVII, 499), Монаршіе... грамоти (Л.Вел., І, 1720, 183), арцибіскупій (Б-Н, 45), шиї бунтовничі (Гр. І, 111), жебрачий (478). У сучасній літературній мові функціонують поодинокі похідні такого типу, але й вони витісняються дериватами на -ськ-, утвореними від тих самих основ: дівочий – дівоцький, жіночий – жіноцький, парубочий – парубоцький.

Близькими до суфікса -ий через появу членних прикметникових форм виявився ад’єктивний формант -jь- (з цієї причини похідні обох типів іноді важко розмежувати). Формант -jь- додавався лише до назв осіб (переважно - загальних назв). СТ “назва особи + -jь-“ визначають як морфонологічний, оскільки словотвірна дія дериваційного афікса щодо базової основи виявлялася лише у фонетичній видозміні кінцевого приголосного основи. Початкові писемні джерела української мови представляють деривати на -jь- як системне і поширене явище; такі похідні існують паралельно з іншими посесивними прикметниковими формами без стилістичних обмежень: мдр(с)ть Соломоню (ЛК, 955, 50), к порубу Всеславлю (1066-1068, 160), слово авраамле (Ізб. 1076, 232). Проте з XV ст. прикметники на -jь- починають рідше функціонувати у писемних джерелах, стають стилістично маркованими, виступаючи у книжних джерелах, близьких до релігійної сфери діяльності носіїв мови, що призводить до поступової стилістичної консервації та занепаду СТ “назва особи +-jь-“.

Про присвійні прикметники можна говорити лише тоді, коли похідні від назв осіб (з відповідними посесивними суфіксами) є носіями чітко вираженої належності чогось особі. В основі такої номінації лежить глибинна конструкція, заснована на предикативному відношенні “А належить В”, загальний семантичний план якої полягає в повідомленні про те, що відповідна особа є власником конкретного об’єкта.

Продуктивним в історії української мови виступає СТ “іменник - назва особи + -ськ-“. За цим типом утворювалися відіменникові похідні ВП в основному від назв осіб – апелятивів: похотью женьскою (ЛК, 980, 67), оу мнишьскомъ житьи (1088-1091, 204), отъ ребра апостолского (ССУМ І, 1440, 78), сєки(р) бу(д)ни(ц)ких (АЖ, 1582, 39), гончарскїй (ПБ, 1627, 115), права сотницкого (ДДГ, 1723, 85), парубоцький самосклад (Д-Х, 1814-1819, 305). Проте у ХХ ст. доволі поширеним явищем є похідні від власних особових назв: бальзаківський (ІС, 1985, 300), нобелівський, лукуллівський, езопівський, кайзерівський, петлюрівський, ловеласівський, кирилівський, томасівський, геркулесівський (301). Номінативна продуктивність семантичного підкласу твірних субстантивів була і залишається основою словотвірної продуктивності СТ “назва особи + -ськ-“.

Протягом усього історичного періоду СТ “назва особи + -н’-“ продуктивністю не відзначався (первісно твірними основами для дериватів такого типу виступали лише особові назви на позначення родинних стосунків, а дериваційний суфікс -н’- був носієм своєрідного посесивного значення та виступав у структурі деяких старослов’янських запозичень): преступивша заповhдь wтню (ЛК, 1072-1073, 172), за братню wбиду (1075-1078, 194), соудu мтрьнь (Ізб. 1076, 412), моужьнє жєнє (ССУМ І, ХV cт., 619), раби Гни (Тіт., 1616, 27), зятніі діти (Ном., 1864, 240).

В українській мові ХХ ст. такі похідні можна справедливо вважати реліктами: в братніх (чоботах) (Гр. І, 95), матернє молоко (ІІ, 409), сватній (хліб) (ІV, 104), дочірній (ІС, 1985, 437), сусідній (ОЧС, 1998, 137), господній. Згортання дериваційної дії СТ “назва особи + -н’-“ слід пов’язувати з функціональною його різноплановістю та з чіткою спеціалізацією у присвійній функції в системі українського відіменникового словотвору ВП суфіксів -ов-/-ев- та -ин-. Цілком ймовірно, що ці два фактори перебувають між собою у причиново-наслідкових зв’язках.

Не був продуктивним і СТ “назва особи + -н-“ : ядu аспи(д)ного (С, XVI – XVII, І, 1587, 140), господарнuй (ПБ, 1627, 123), вєртогра(д)ни(й) (ЛЛ, 1642, 220), верхотруснuй (Б-Н, 73).

За допомогою суфікса -н- формувались ВП від інших назв осіб - власне відносні прикметники. У сучасній українській літературній мові деривати, утворені за типом “назва особи + -н-“, явище малопродуктивне: риболовний (ІС, 1986, 342), ретроградний (343), прадідний (345), прапрадідний, інвалідний, (366), стиляжний (367), водолазний, буржуазний, туземний (373).

Суфікс -ач-/-яч- додавався лише до іменників – назв істот.

СТ “назва особи + -ач-/-яч-“, де словотворчий афікс взаємодіяв лише з апелятивними основами, не був активним протягом усього історичного періоду: при вhрh кн#з#чюи (ССУМ І, 1434, 482), кафтанокu хлопячий (ДДГ, 1748, 135), дивчачій (Б-Н, 116), баб’ячі звичаї (Гр. І, 15).

Продуктивним явищем в історії української мови був СТ “іменник – назва тварини + -ов-/-ев-“ (особливо з XVII ст.): ис кутасом барсовuмu (Т, 1555, 60), шапку... баранковую (АС, 1693, 92), козловuмu лоемu (Кн., з 1788, 59), шапка собольова (Д-Х, 1814-1819, 121), павичевий (Б-Н, 269), бабаковuй (байбаковuй) (47), дятлів (Гр. І, 463), гусакове пір’я (342), моржевий (ІС, 1985, 270), кефалевий (271). Функціонування дериватів, утворених за названим типом, у ряді лексикалізованих словосполучень (волови(й) язикu трава (ЛЛ, 1642, 173) дає підстави для висновків про те, що на першу половину XVII ст. вони були звичним і поширеним явищем у номінаційній системі української мови відповідних історичних періодів.

У ряді випадків деривати, утворені від назв тварин, однозначно називають матеріал, з якого виготовлено предмет, адже, крім формування присвійних прикметників, первісно суфікс -ов-/-ев- утворював ще й матеріально-речовинні ВП. Тому деривати, мотивовані назвами тварин, але з матеріально-речовинним значенням, є своєрідною перехідною групою (формально – від назв тварин, семантично – матеріально-речовинні): шапку…баранковую (АС, 1693, 92), ракову юшку (Інт., к. XVII - п. XVIII, 177), козловuмu лоемu (Кн., з 1788, 59), шапка собольова (Д-Х, 1814-1819, 121), кунова шуба (Гр. ІІ, 325), лисова шуба (362), а на йому шуба львова (384).

Значно активніше за допомогою суфікса -ий утворювалися деривати від назв тварин. У цій категорії ВП суфікс -ий теж втратив своє посесивне значення. Джерела XVII – початку XX ст. досить широко відображають факти використання дериватів на -ий такого типу: чаша черепаша# (ПБ, 1627, 36), жабяя ко(с)тка трава (ЛЛ, 1642, 291), песh(й) язикu трава (151), з кровю лвою, свинею (Т, XVII, 56), футра куніого (Л.Вел., ІV, 1720, 122), мясо волчое (Кн., з 1788, 76), баранhи сліозu (Т, XVIII, 56). Однак, незважаючи на це, сучасна українська літературна мова найповніше успадкувала похідні від іменників з фіналями на [г], [к], [х], [ц], [д]: гадючий (ІС, 1985, 432), куничий (430), щучий (431), собачий (429), їжачий, індичий, медвежий (294), папужий (295), верблюжий.

За основами на губні, свистячі і сонорні приголосні закріпилися форманти -ач-/-яч-, -ин-/-їн-: соколими гнєздu (ССУМ ІІ, 1488, 367) - соколиний (ІС, 1985, 68); шоуба соболь# (ІІ, 1488, 365) – соболиний (368), соболячий (434).

Значно продуктивнішим явищем в історії словотвірної системи українського прикметника був СТ “іменник – назва тварини + -ач-/-яч-“ порівняно зі СТ “назва особи + -ач-/-яч-“, хоча дериваційна активність суфікса -ач-/-яч- щодо назв тварин розпочинається з кінця XVIII ст., коли він стає активніше взаємодіяти з тими основами твірних іменників, що поєднувались із суфіксом -ий: лисяче м’ясо (Кн., з 1788, 72), борода козяча (Д-Х, 1814-1819, 95), жабьячій (Б-Н, 136), коровuячі слізки (Ном., 1864, 207), баранячий смух (Гр. І, 28), жереб’ячий (480).

Результатом такого процесу було поступове витіснення суфікса -ий зі сфери творення ВП від іменників – назв тварин і подальше завоювання суфіксом -ач-/-яч- у сучасній літературній мові у цьому плані домінуючої позиції: сов’ячий (ІС, 1985, 434), шакалячий, крокодилячий, акулячий, тарганячий, фазанячий, тюленячий.

СТ “іменник – назва тварини + -н-“ протягом усього досліджуваного періоду активністю не відзначався: рuбнu" ловища (П, 1301, 14), лоупєжмu гор(н)остаинuми (ССУМ І, XV ст., 251), пса…лисично(г)[о] (АЖ, 1583, 52), кон(u)нuи жо(л)нhре (ЛЗ, 1596, 87), масла коровного (ДДГ, 1751, 92). Інколи суфікс -н- реалізовувся у варіанті -овн-, який, проте, надалі не знайшов широкого застосування.

Деривати, утворені за СТ “іменник – назва тварини + -ин-“, в історичних джерелах української мови використовуються дуже обмежено, що є свідченням низької продуктивності названого СТ: лиц# змїина (Ізб. 1076, 363), кожушокu белинuй (Т, 1578, 82), мяса…гусиного (Т, XVIII, 631), під струсиним пірцем (Д-Х, 1814-1819, 210), буслиний (Гр. І, 115), дрохвині яйця (447). У цій групі ВП обмеження щодо парадигматичної належності твірних основ не простежуються.

На периферії використання форманта -ськ- перебуває СТ “іменник -назва тварини + -ськ-“. Тут суфікс приєднується до досить обмеженого кола твірних іменників: стадо конское (АЗР, І, 1347, 18), стада… свинско(г)[o] (АЖ, 1584, 84), рw(д) пелекан(u)скїй (ЛЗ, 1596, 61), жрuновu ослїи, или осєлскїй (ПБ, 1627, 377). Зберігаючи своє давнє вузьке значення - називати ознаку за матеріалом, - формант -ан-/-ян- найбільш системно взаємодіяв з іменниками, що номінували матеріали та речовини. Малопродуктивним він був при творенні ВП зі значенням загальної відносності і спорадичним – стосовно інших категорій. Дериваційна активізація СТ “матеріально-речовинний іменник + -ан-/-ян-“ розпочинається з другої половини XVII ст. і триває до кінця XIX – початку XX ст.: шубка кита(и)чана (ДМВН, 1609, 125), сосу(д) оцтя(н) (ЛЛ, 1642, 66), з муки гречанои (УП, серед. ХVII, 339), вощанuй (К-С, ХVII, 435), в(u) скляном сосудh (НК, ХVII, 44), на мhдяномu волу (Л.Гр., 1710, 25), казановъ салhтранихu (Л.Вел., ІV, 1720, 118), олhю лняного (Кн., з 1788, 64), дротяная нагаєчка (Д-Х, 1814-1819, 336), дігтяний (Гр. І, 388), дертяний (372).

Проте пізніше він був витіснений іншими СТ, задіяними у сфері творення матеріально-речовинних ВП, і в сучасній літературній мові став малопродуктивним, перемістившись на периферію регулярних словотвірних зв’язків.

Щодо СТ “матеріально-речовинний іменник + -ов-/-ев-“, то тут суфікс -ов-/-ев- – найактивніший порівняно з усіма іншими групами ВП, де він використовується. Підвищення продуктивності СТ “матеріально-речовинний іменник + -ов-/-ев-“ починається з XVI ст.: є(р)мя(к)…шифuтуховu(и) (ДМВН, 1605, 40), юхтовuй (ПБ, 1627, 141), липови(й) (ЛЛ, 1642, 198), пуклhр…діамантовuй (УП, серед. XVII, 531), клєновuй (К-С, XVII, 458), яворовuй (СС, XVII, 172), плахот…двh шовкових (АС, 1693, 94), жупани кармазиновіе (Л.Сам., ХVІІ, 77), маково зє(р)но (КЗ, к. XVII – п. XVIIІ, 238).

Варіант -ев- використовувався після основ на м’який приголосний. Хронологічно це явище порівняно нове. Аналізований матеріал дозволяє віднести його появу до кінця XVI ст.: приволоки бакгазиєвuє (Т, 1583, 48), жупа(н)…ко(с)тришевu(и) (АЖ, 1582, 44), жупа(н)…каразы?вu(и) (44).

Деривати на -ов-/-ев- від матеріально-речовинних іменників здебільшого зберігають своє первинне значення, засвідчуючи свій доволі міцний зв’язок з глибинною синтаксичною структурою, яка лежить в основі формування таких номінацій. Це, очевидно, пов’язане з тим, що для суфікса -ов-/-ев- вираження матеріально-речовинних значень є однією з центральних функцій.

Активно утворювалися ВП за СТ “матеріально-речовинний іменник +

-н-“. Проте ця активність розпочинається приблизно з XVII ст. і далі триває з наростанням дериваційного потенціалу: строкою є(д)ва(б)ною (ДМВН, 1605, 36), срєбрнuй (Грам. 1643, 10а), в порфирноє одhньє (УП, cеред. XVII, 155), первии (стихар) атласний (Т, 1675, 41), мука пшєничная (СС, XVII, 128), арендари тютюнние (АС, 1693, 26).

ВП зі значенням загальної відносності досить активно утворювалися способом додавання до відповідних твірних основ суфікса -ськ-. Названа категорія ВП є третьою (після відтопонімних та відособових), де суфікс -ськ- виступає як активний дериваційний формант. Ця словотвірна сполучуваність фіксується ще писемними джерелами староукраїнської мови: филосовськую хитрость (ЛК, 913-929, 31), на дворh тєрємьскомu (945, 44), на wблацhхu сhверьскuхu (984-986, 75), пhни" манастuрьска" (1044-1051, 148), боури…морьскh (Ізб. 1076, 177).

У наступні періоди (особливо в ХVІІ ст.) продуктивність СТ зростає: до оборu городскіе (АЗР, І, 1347, 11), псаломское…слово (КП, 1462, 29), за дєкрето(м) трибуна(л)ски(м) (ДМВН, 1605, 26), реєстрь грома(ц)кu(и) (АО, 1610, 124), wрудїє ма?єматиче(с)коє (ЛЛ, 1642, 82), огнh алхимицкіе (Т, 1646, 19), астролоґицких забобоновu (XVII, 39), о рєча(х) общuнски(х) (КЗ, к. XVII – п. XVIIІ, 95), на…сино(д)скихu пу(н)кта(х) (ДДГ, 1724, 42), неверситецкій (Б-Н, 240), клюшник галерський (Гр. І, 268), лиманські коси (ІІ, 359), табунська кобила (ІV, 242), синдикатський (ІС, 1985, 306), парламентський, (307), політвіддільський (308).

Активно утворюються ВП зі значенням загальної відносності в результаті взаємодії з основами відповідних іменників суфікса -ов-/-ев-, поступаючись у цьому плані лише дериватам із суфіксом -н-. Активність цієї взаємодії починається з другої половини XVI ст.: печ#(т) вр#дова (АО, 1573, 49), по(д) часu роковu судовu(х) (ВГ, 1567, 39), право…спа(д)ковоє (144), с платu грошовuми (140), звuчаю то(р)гово(г)[о] (154), до (к)ни(г) за(м)ковu(х) (АЖ, 1582, 38). У наступні періоди продуктивність зазначеного СТ значно зростає, засвідчуючи його потужний дериваційний потенціал: рuбь…бо(ч)ковu(х) (ДМВН, 1605, 85), начи(н)є млuновоє (1609, 138), знаки гербовuє (УП, серед. XVIІ, 67), сторожu баштовій (Т, 1683, 65), гроши провія(н)товіє (ДДГ, 1728, 113), в водh дощовой (Кн., з 1788, 67), жолудовий персток (Гр. І, 490), на день понеділковий (ІІІ, 310), яркова вода (ІV, 542), баржевий (ІС, 1985, 270), ферзевий, галузевий.

Найпродуктивнішим СТ у творенні ВП зі значенням загальної відносності є тип із суфіксом -н-. Такі деривати широко представлені уже в писемних джерелах староукраїнської мови: дворu тє-рємнuи (ЛК, 945, 44), к во-ро-то(м) го-роднu(м) (972-977, 62), сьсудu црквнu" (987-988, 101), же-рь-т-ва сло-ве-с-на" (1015, 123), пость-но-му вре-ме-ни (1074, 173), силu нє-бєснu" (Ізб. 1073, 3). Наступні періоди позначені дериваційною активністю СТ із суфіксом -н-. Особливо це стосується XVII і наступних століть: криничнu(й) (Тіт., 1624, 227), жаге(л) корабелнu(й) (ПБ, 1627, 180), стhн(н)и(й) (ЛЛ, 1642, 275), каменем гробнuм (УП, серед. XVIІ, 70), саннuй путь (К-С, XVIІ, 503), роскош школную (Інт., к. XVIІ – п. XVIІІ, 83), zубно(и) болhзни (КЗ, к. XVIІ – п. XVIІІ, 304), до межи огородной (АС, 1693, 61), лhтерu…початковuє (ІВ, 1691, 76), мhсячной хороби (НК, XVIІ, 41),