Чернівецький державний університет

імені юрія Федьковича

Хруслов Борис Григорович

УДК 94 (477)

Політична діяльність Українського

національно-демократичного обєднання

(1925-1939 рр.)

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Чернівці – 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника.

Науковий керівник: доктор історичних наук, доктор філософії, професор Кугутяк Микола Васильович, завідувач кафедри всесвітньої історії Прикарпатського університету імені Василя Стефаника.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор кафедри історії України Доброжанський Олександр Володимирович, Чернівецький державний університет імені Юрія Федьковича;

доктор історичних наук Красівський Орест Якубович, Українська академія державного управління при Президенті України, Львівська філія, завідувач кафедри політології, соціології, політики і права.

Провідна установа: Інститут історії НАН України (м.Київ)

Захист відбудеться 25 серпня 2000 року о 10 годині на засіданні вченої спеціалізованої ради Д 76.051.03 у Чернівецькому державному унівеситеті імені Юрія Федьковичв (280512, м.Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп. 14, ауд. 18.)

З дисертацією можна озгнайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича (м.Чернівці, вул. Лесі Українки, 23.)

Автореферат розізланий 25 липня 2000 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Карпо В.Л.

І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Утворення суверенної демократичної української держави, партійно-політична структуризація українського суспільства на засадах демократії та плюралізму актуалізували дослідження національно-політичних процесів історичного минулого нашого народу, особливостей їх протікання в окремих регіонах країни. Значний науковий, суспільно-політичний та пізнавальний інтерес становить історичний досвід національно-демократичного руху в Західній Україні, яка була насильно відірвана від інших українських земель і поневолена Польщею. Актуальним на сьогодні залишається дослідження ролі і місця західноукраїнської націонал-демократії в суспільно-політичному житті українського народу, у формуванні його як нації, розвитку національно-політичної свідомості, утвердження державотворчої ідеології.

Комплексне вивчення історичного досвіду націонал-демократії стосовно формування передумов консолідації різноманітних політичних сил навколо національної ідеї є особливо важливим в умовах реформування економічних та суспільних відносин на сучасному етапі, коли творення нових політичних структур, утвердження громадянського суспільства відбувається на фоні погіршення соціально-економічних умов існування народних мас, протиборства інерційних сил. У цьому контексті дослідження історії Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) як провідної політичної організації західноукраїнського суспільства займає особливе місце.

Об’єктом дослідження є Українське національно-демократичне об’єднання як феномен українського суспільно-політичного руху.

Предметом є вивчення передумов, обставин і платформ утворення УНДО, його політична та організаційна діяльність, еволюція політичних концепцій у контексті суспільних відносин на Західній Україні.

Хронологічні межі дисертаційного дослідження охоплюють 1925-1939 рр., тобто період виникнення партії, її організаційного і політичного становлення та розвитку до заборони радянською владою.

Географічні межі дослідження окреслюють територію Західної України яка до 1939 року входила до складу Польші. Відповідно до сучасного адміністративно-територіального поділу це - землі, що знаходяться на території Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Волинської та Рівненської областей.

Звязок роботи з науковими програмами, планами, темами. Теоретично-історичне висвітлення проблеми політичної діяльності Українського національно-демократичного обєднання у 1925-1939 рр., а також аналіз форм і методів широкомасштабної діяльності УНДО у політичній, економічній, освітній, культурній та інших сферах суспільного життя краю становить складову частину загальної науково-дослідної програми кафедри історії України Прикарпатського університету імені Василя Стефаника.

Мета і задачі дослідження полягають у тому, щоб, враховуючи доробок опублікованих іншими вченими праць із цієї теми та спираючись на широку джерельну базу, комплексно розкрити таке унікальне явище національної історії, як розвиток західноукраїнської націонал-демократії, з’ясувати місце і роль Українського національно-демократичного об’єднання у суспільно-політичному житті краю в 1925-1939 рр. Зазначена мета конкретизується такими наступними завданнями:

по-перше, визначити передумови, історичні обставини і політичну платформу консолідації національних ліберально-центристських сил у нову партійну структуру – Українське національно-демократичне об’єднання, прослідкувати етапи його політичного становлення та розвитку;

по-друге, з’ясувати соціальну базу УНДО, а також спектр його впливів і відносин з іншими політичними партіями й організаціями, церквою, які зумовили специфічну суспільно-політичну обстановку в краї;

по-третє, простежити політичну еволюцію партії, визначити адекватність політичних концепцій УНДО до реальних внутрішніх і зовнішніх обставин;

по-четверте, розкрити основні напрямки практичної політики УНДО, форми і методи його політичної діяльності.

Теоретико-методологічну основу дисертації склали принципи об’єктивності, науковості та історизму. При висвітленні теми автор застосовував загальнонаукові (типологізації, систематизації, класифікації) і спеціально історичні (проблемно-хронологічний, компаративний, структурно-системний, аналітичний) методи. Вони дозволили синтезувати загальне та особливе в досліджуваному явищі, розкрити його суть, динаміку розвитку, сприяти висвітленню проблеми в цілому.

В основу дослідження покладено також фундаментальні цивілізаційні теоретичні положення, що розглядають історичний процес у сукупності, суперечності, різноманітності проявів буття, дозволяють поєднати матеріальне і духовне, бачити сферу їх взаємодії на основі загальнолюдських цінностей.

Наукова новизна дисертації полягає насамперед у комплексному дослідженні історії Українського національно-демократичного об’єднання періоду 1925-1939 рр. Ця тема вперше у вітчизняній історіографії виокремлена з низки традиційних для історичної науки тем у самостійну, і для її вивчення застосовано нові концептуальні підходи. Під час дослідження у науковий обіг уведено значний масив неопублікованих чи частково використаних раніше матеріалів, що дало можливість автору дисертації по-новому осмислити особливості політичного процесу на західноукраїнських землях, відтворити цілісну картину політичної діяльності УНДО.

Неупереджене вивчення документів дає підстави стверджувати, що західноукраїнська націонал-демократія міжвоєнного періоду, не зважаючи на помилки та політичні хитання, забезпечила консолідацію народних мас навколо національної ідеї. Політичним пріоритетом для УНДО стала боротьба за демократичний, правовий та соціальний шлях розвитку українського суспільства, виступвиши, таким чином, альтернативою тогочасним тоталітарним режимам. Державотворчі концепції УНДО, що ґрунтувалися на загальнолюдських засадах демократії, прав нації і людини, на відміну від комуністичних гасел соціалістичної революції, розглядалися як засіб вирішення не тільки національних, але й соціальних проблем. Все це суперечить твердженням радянської історіографії про “антинародний характер буржуазно-націоналістичних партій”, до яких, у першу чергу, відносили УНДО, як і не відповідають істині твердження про “всенародну боротьбу трудящих Західної України за владу рад”, “національну зраду української буржуазії” і т.п.

У дисертації комплексно розкрито реальну розстановку сил, визначено роль і місце УНДО в суспільно-політичному русі краю міжвоєнного періоду, вперше подано детальну фактологічну історію діяльності цієї партії.

Аналіз великої кількості нових документальних матеріалів дає змогу показати внутрішні й зовнішні фактори, що вплинули на еволюцію політичної лінії УНДО, спричинили загострення внутріпартійної і міжпартійної боротьби. Встановлено, що “поправіння” суспільних настроїв у краї, перехід УНДО на антирадянську нормалізаційно-автономістську платформу був спричинений, насамперед, політикою винищення українства на Наддніпрянщині. Ця обставина, а також наступ санаційного режиму, як і криза парламентсько-демократичної системи, ослабили впливи націонал-демократів, посилили крайні радикальні течії.

Наукова новизна дисертації полягає також в аналізі політики урядових кабінетів щодо українців; заходів польської влади, що були спрямовані на інтеграцію краю до складу Польщі; політики властей до різних українських політичних таборів, у тому числі до націонал-демократів.

Не вдаючись у деталізацію тих чи інших аспектів новизни нашого дослідження, слід звернути увагу на нову наукову періодизацію національно-демократичного руху на Західній Україні, запропоновану автором.

Практична значущість дисертації полягає в тому, що вона дає можливість заповнити прогалину в політичній історії Західної України міжвоєнного періоду. Фактичний матеріал, теоретичні висновки і узагальнення дисертації можуть бути використані як у комплексній підсумковій праці, так і в загальних курсах, спецкурсах з історії суспільно-політичних рухів на Україні.

Результати дослідження знайшли відображення в опублікованих працях і матеріалах наукових конференцій.

Вивчення історичного минулого нашого народу, його визвольних національно-демократичних державотворчих традицій є важливим фактором розвитку національної та політичної свідомості, виховання у молоді відданості справі розбудови та утвердження української державності, формування загальнолюдських цінностей.

Практична значущість дослідження посилюється також можливістю використання історичного досвіду української націонал-демократії в діяльності сучасних політичних партій та громадських організацій.

Апробація результатів дослідження. Основні положення, результати та висновки дисертаційної роботи знайшли своє оприлюднення на міжнародних наукових конференціях: “1939 рік в історичній долі України і українців” (Львів, 1999 р.), “Слов’янські народи в Другій світовій війні” (Київ, 2000 р.), а також на всеукраїнській конференції “Галичина у Другій світовій війні (1939-1945 рр.)” (Івано-Франківськ, 1999 р.), на спільному засіданні кафедр історії України і всесвітньої історії Прикарпатського університету ім.В.Стефаника та засіданні кафедри історії України Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича.

Основні положення дисертації викладені у 6-ти публікаціях автора у фахових виданнях ВАК України.

Структура дисертації. Висунуті завдання визначили структуру дисертаційного дослідження, що побудоване за проблемно-хронологічним принципом. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (разом 175 сторінок), а також посилань ( 20 сторінок), списку використаних джерел та літератури (299 назв на 19 сторінках).

ІІ. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано вибір теми та її актуальність, визначено предмет дослідження, його хронологічні та географічні межі, дослідницькі завдання, методологію дисертаційної роботи, сформульовано наукову новизну та практичне значення дисертації.

У першому розділі - “Історіографія та джерельна база дослідження” -аналізуються характер архівної й документальної бази та рівень і стан наукової розробки проблеми дослідження.

Основу джерельної бази дисертаційної роботи становлять архівні та інші документи, які доповнюються матеріалами преси та мемуарною літературою.

Одним із завдань у вивченні поставленої проблеми був пошук, виявлення і введення у науковий обіг нових архівних та інших документів. Дисертантом були вивчені і використані неопубліковані архівні матеріали 20 фондів двох центральних і чотирьох обласних архівів, Центрального державного історичного архіву України у м.Львові (ЦДІА України у м.Львові), Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ), а також архівів Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської та Волинської областей.

Особливий науковий інтерес для дисертанта становили фонди ЦДІА України у м.Львові, зокрема фонди УНДО (ф.344), Наукового товариства ім.Шевченка (ф.309), Прокуратури апеляційного суду (ф.205), Митрополита греко-католицької церкви (ф.358), О.Назарука (ф.359) тощо. До наукового обігу залучено нові документи про діяльність еміграційних державних структур ЗУНР, матеріали з’їздів, конференцій, зборів, засідань центральних органів УНДО та інших політичних партій Західної України.

Значну цінність становлять звіти місцевих партійних організацій УНДО, а також його звернення, заклики, відозви, маніфести, листівки, які розкривають різноманітні аспекти діяльності партії, її течій та груп.

Для дослідження діяльності УНДО і політики польських властей у краї важливе значення мали фонди воєводських управлінь та повітових староств, які знаходяться у Івано-Франківському, Львівському, Тернопільському та Волинському обласних архівах. Серед них – щотижневі та місячні звіти про соціально-економічне та політичне становище в регіоні, донесення польських державних структур про діяльність УНДО та інших обєднань громадян, що діяли на підзвітній території. У цих матеріалах міститься аналіз процесів, що відбувалися у внутріпартійному житті, розкрито позицію ундовських політиків щодо польської влади. Протоколи з’їздів, нарад, резолюцій Народного і Центрального комітетів партій, біографії окремих політичних діячів, а також окремі повідомлення дають можливість відтворити цілісну картину діяльності тих чи інших груп і течій у партії.

У дисертації використані неопубліковані матеріали Президії, Секретаріату ЦК УНДО, виступи та листування Є.Петрушевича, С.Витвицького, В.Бачинського, Д.Левицького, В.Мудрого, А.Шептицького, О.Луцького, С.Барана та інших. Автор послуговувався також фондами воєводських управлінь державної поліції, дирекції поліції у Львові. Зі вказаних фондів дисертант використав документи-матеріали слідства, донесень, інформацію про антиокупаційні виступи, діяльність УНДО напередодні та під час виборів 1928, 1930, 1935 і 1938 рр.

Важливим джерелом для вивчення теми послужили фонди ЦДАГО України про діяльність еміграційного уряду ЗУНР, його представників у Празі та Берліні, еміграційних організацій, а також КПЗУ. Вони свідчать про втручання політичного керівництва СРСР і УСРР у міжпартійні політичні стосунки на західноукраїнських землях, намагання повернути національно-визвольний рух у пробільшовицькому напрямі та використати його у своїх експансіоністських цілях.

Значний інтерес для вивчення історії УНДО представляє суспільно-політична література, опублікована в 20-30-х роках, у тому числі матеріали народних з’їздів, виступи видатних політичних діячів, партійні програми, пропагандистські та агітаційні матеріали.

Суттєвим доповненням до архівних джерел є збірники опублікованих документів та матеріалів з історії західноукраїнської суспільно-політичної думки, підготовлених дослідниками в Україні та діаспорі.

У дисертації широко використані матеріали ундовської преси та інших політичних партій, а саме: газет і журналів “Діло”, “Свобода”, “Громадський вісник”, “Український Вісник”, “Громадська Думка”, “Українська Громада”, “Новий Час”, “Шлях Нації”, “Національна Політика”, “Слово”, “Рада”, “Громадський Голос”, “Мета”, “Нова Зоря”, “Нові Шляхи”, “Сила”, “Культура”, “Праця”, “Заграва”, “Перемога”, “Батьківщина”, “Український Голос”, “Наша Правда”, “Західна Україна”, а також: “Sprawy Narodowosciowe”, “Gazeta Polska”, “Gazeta Warszawska”, “Kurier Lwowski”, “Biuletyn polsko-ukrainski”, “Wszystkie stronnictwa”, “Sprawosdanie z zycia mniejszosci narodowych” та інші (всього понад 40 найменувань), що містять важливі відомості про діяльність УНДО.

Джерелом дослідження послужила також мемуарна література, спогади відомих політичних діячів: С.Барана, І.Кедрина, І.Макуха, О.Назарука, Є.Олесницького, А.Чернецького та ін. Незважаючи на певну тенденційність, спогади безпосередніх учасників тих подій містять цінний фактичний матеріал, передають настрої та політичну атмосферу досліджуваного періоду.

Особливе місце у вивченні проблеми посідають праці, що були опубліковані в 20-30-х рр. Більшість із них присвячена міжпартійним відносинам, політиці тих чи інших політичних партій, різноманітним аспектам діяльності УНДО. Серед публікацій українських політиків та істориків слід згадати роботи М.Лозинського. Його праці відображали гостру ідейно-політичну боротьбу в таборі Української народно-трудової партії напередодні утворення УНДО.

Праця відомого українського історика, колишнього члена трудової партії С.Томашівського, характеризувалася різкою критикою політики УНДО в кінці 20-х років. У своїй роботі він відобразив погляди українських клерикальних кіл, які виступали за польсько-український компроміс на основі ідеї автономії західноукраїнських земель у складі Польщі. У зв’язку з цим автор засуджував різко опозиційний до Польщі курс УНДО.

На увагу заслуговують роботи відомого ундовського діяча З.Пеленського стосовно партійно-політичної структуризації західноукраїнського суспільства, ролі в ньому УНДО. В одній зі своїх статей “Проблеми нашого збірного устрою” З.Пеленський доводив, що УНДО найповніше відповідає особливостям менталітету галицьких українців.

Не менш відомий ундовський діяч і політичний оглядач І.Кедрин, який часто друкувався у “Biuletyni polsko-ukrainskim”, залишив чимало публікацій, що присвячені проблемі польсько-українських відносин, зокрема політиці УНДО в цьому питанні.

У 1936 році було опубліковано невеликий нарис “Як повстало й розвивалося УНДО?”, що мав загальний характер і відображав основні етапи розвитку партії та її програмні цілі.

Однак переважна більшість опублікованих у той час праць була написана в умовах непримиренного ідейно-політичного протиборства. У зв’язку з приналежністю до різних політичних таборів їх автори різко розходилися в оцінці сучасних їм подій, ролі УНДО в суспільному житті краю та його політиці.

Характерними у зв’язку з цим були роботи таких авторів ліворадикального табору, як Н.Лазаркевича, В.Коса, П.Бенді, С.Літнього та ін. У своїх роботах вони спрощено, односторонньо підходили до оцінки діяльності УНДО, намагалися показати його як партію, що об’єднала класово ворожі українському народові прошарки, служить інтересам іноземного капіталу; також звинувачували УНДО в угодовстві до Польщі, зраді національних і соціальних інтересів українських робітників і селян. Особливо гостру реакцію викликали антирадянські виступи націонал-демократів.

Різку критику політики УНДО містили праці авторів радянофільського табору: А.Крушельницького, С.Білана, Авича та ін. Вони не виступали з класово-партійних позицій, однак у своїх публікаціях звинувачували керівництво УНДО у відході від державницької платформи, угодовстві з польськими властями. Провідною темою їх робіт була критика антирадянської політики УНДО.

Окреме місце серед публікацій міжвоєнного періоду займає узагальнююча робота П.Феденка, в якій автор подає систематичний розвиток політичних подій на Західній Україні і Наддніпрянщині до середини 30-х років. Автор дав короткий фактологічний виклад матеріалу про діяльність різних політичних партій, у тому числі і про УНДО, зокрема, що стосується роботи ундовських послів у польському парламенті, політики “нормалізації”. Це була перша спроба підготовки комплексної праці, що була присвячена національно-політичному рухові в Україні ХХ століття.

З класово-партійних позицій до проблем суспільно-політичного руху на Західній Україні підходили радянські історики. Переважну більшість праць сталінського періоду характеризує крайня ідеологічна спрямованість, відсутність всебічного об’єктивного аналізу історичного процесу, перебільшення ролі і місця КПЗУ в суспільному житті краю. Роботи В.Маланчука, М.Волянюка, А.Ярошенка та інших істориків мали виразно ідеологічне замовлення. Обґрунтовування закономорністей існування комуністичного режиму на західноукраїнських землях, спотворення справжнього змісту західноукраїнського національно-політичного руху, ізоляція і протиставлення його як ворожої народові сили притаманне таким авторам, як І.Богодист, П.Йова, І.Компанієць.

З другої половини 50-х років поступово урізноманітнювалася джерельна база досліджень, розширилася їх наукова проблематика. Проте і на тому етапі домінували твердження про КПЗУ як вирішальну силу суспільно-політичного руху у краї, єдиного справжнього виразника інтересів народних мас в їх боротьбі за возз’єднання з радянською Україною. Свідченням цього були публікації М.Герасименка та Б.Дудикевича, М.Зільбермана, О.Швидака, О.Цибка та ін. Характерною особливістю цих праць було применшення ролі національно-демократичного руху, штучна антагонізація інтересів УНДО і широких народних мас, намагання скоректувати зміст, характер і напрям визвольної боротьби в краї.

Колективні праці “Торжество історичної справедливості” та “Возз’єднання західноукраїнських земель із Радянською Україною” попри офіційну політичну спрямованість і замовчування національно-демократичних аспектів суспільного життя містять багато цінного фактичного матеріалу.

Різноманітним аспектам соціально-економічного становища робітників, їх економічних і політичних виступів 20-30-х років присвятив свою роботу М.Кравець. Однак діяльності УНДО він практично не торкався. Динаміка аграрного руху, форми і методи боротьби селян знайшли висвітлення у книзі І.Васюти; розглядаючи політику “нормалізації”, автор негативно оцінює діяльність УНДО, виступає з критикою його антирадянської платформи. Такі ж оцінки домінують в іншій монографії І.Васюти.

Значне місце в радянській історіографії займали дослідження, присвячені історії КПЗУ. Особливу увагу серед них заслуговують роботи Є.Галушки, М.Панчука, Ю.Сливки. Крім розгляду ролі і місця комуністичного руху в громадському житті Західної України, автори зосередили свою увагу й на аналізі передумов, ходу та наслідків кризових процесів у середині КПЗУ. Діяльність УНДО вони оцінювали з традиційних тоді класово-партійних позицій.

Науковий інтерес становить праця С.Макарчука, в якій автор досліджує складні етносоціальні проблеми, зокрема вплив економічних та політичних факторів на рух населення краю, динаміку національного складу, політику національного гніту польського уряду та боротьбу проти нього різних політичних сил. При всьому наборі пануючих тоді ідеологічних штампів про “національну зраду” УНДО, його “прислужництво польському і німецькому фашизму” дослідник ґрунтовніше розкрив ідейно-політичні засади УНДО, окремі аспекти діяльності, а також відносини з іншими політичними партіями.

Свій вклад у наукове висвітлення проблем національно-політичного руху зробили українські історики в діаспорі. Характерною особливістю їх досліджень є те, що вони в основному присвячені 20-30-м рокам, що зумовлювалося, передусім, безпосередньою участю багатьох авторів у визвольному русі вказаного періоду. Ця обставина пояснює той факт, що більшість досліджень висвітлюють історію націоналістичного руху в краї. Так, значну кількість праць про діяльність Української військової організації (УВО) та Організації українських націоналістів (ОУН) підготував З.Книш. Теми УНДО автор дослідження торкнувся лише при висвітленні спроб націонал-демократів підпорядкувати своїм впливам Союз української націоналістичної молоді в 1927 році.

Мемуарно-документальний характер має робота одного з ідеологів організованого націоналізму В.Мартинця. Автор розкриває обставини, що призвели до посилення протиріч між УНДО і УВО у зв’язку з трансформацією останньої в ОУН.

Серед видань у діаспорі помітно виділяється нарис П.Мірчука про націоналістичний рух на Західній Україні у 20-30-х роках, у якому робиться спроба узагальнити діяльність ОУН. Відстоюючи націоналістичну ідеологію і практику, дослідник негативно оцінює діяльність УНДО як партії, що стала на шлях “легалізму й угодовщини”.

Низку проблем, які більшою чи меншою мірою стосуються теми і періоду нашого дослідження, висвітлені в працях І.Лисяка-Рудницього, Т.Гунчака, М.Прокопа та ін.

Новий етап у вивченні історії УНДО розпочався в 1991 році. Як результат - за останні 9 років з’явилося чимало праць, автори яких із нових наукових позицій підійшли до висвітлення проблем національно-політичного руху в Україні. З точки зору досліджуваної теми особливу зацікавленість представляють публікації М.Кугутяка. Зокрема, у своїй монографії “Галичина: сторінки історії. Нариси суспільно-політичного руху (ХІХ ст.–1939 р.” учений зробив комплексний аналіз суспільно-політичного руху протягом ХІХ століття до 1939 року. Значну увагу дослідник приділив передумовам утворення УНДО, основним етапам його розвитку, різноманітним аспектам політичної діяльності.

Першому періоду діяльності УНДО присвятив свою роботу І.Соляр, у якій автор ґрунтовно дослідив проблеми консолідації національно-державницьких сил Західної України в 1925-1928 рр. Цій же проблематиці присвячені статті М.Швагуляка. Консолідаційні процеси дослідник розглядає крізь призму міжпартійних взаємин у Галичині протягом 1919-1939 рр. Діяльність Української Парламентської Репрезентації (УПР), її роль у згуртуванні національно-політичних сил розкрито у працях О.Зайцева. Проблему польсько-українського політичного компромісу в діяльності УНДО зробила спробу висвітлити у своїй статті І.Бурковська. У роботі О.Павлюка простежується радянофільська еволюція політичних поглядів Є.Петрушевича. Різні аспекти політичної історії Західної України висвітлюються у праці В.Кондратюка.

У польській історіографії післявоєнного періоду українська проблематика розглядалася переважно в контексті національної політики різних урядових таборів. З політичних партій досліджувалася лише КПЗУ. Діяльність УНДО та інших українських політичних партій розцінювалася з позицій польських національних інтересів.

За останні роки значно урізноманітнилася та поглибилася проблематика українознавчих досліджень у Польщі. Ґрунтовний аналіз розстановки українських політичних сил, ролі і місця націонал-демократії, націоналістичного руху, греко-католицької церкви у суспільному житті Західної України міжвоєнного періоду зробив у своїх монографічних дослідженнях Р.Тожецький. Інший польський дослідник Р.Томчик простежує політичну еволюцію УНДО стосовно Польщі та радянської України.

Таким чином, історіографічний огляд та науковий аналіз вітчизняної та зарубіжної літератури доводить, що дослідники провели значну роботу з вивчення партійно-політичної історії краю, у тому числі окремих аспектів діяльності УНДО, а також свідчить про значну зацікавленість учених багатьма проблемами досліджуваної нами теми, дискусійний характер та недостатність її вивчення. Аналіз історичної літератури доводить також той факт, що праці, в якій би комплексно вивчалася політична діяльність УНДО в 1925-1939 роках, досі ще не було. Характер історіографічної літератури певною мірою сприяв визначенню мети, завдань і наукової новизни дисертаційної роботи, зумовив її спрямованість і зміст.

Проблемі утворення та початкового періоду діяльності УНДО (1925 -1928 рр.) присвячено другий розділ дисертації. В ньому досліджується процес утворення УНДО, дається ретроспективний аналіз передумов та обставин, що призвели до необхідності діяльної консолідації національно-демократичних сил краю, а також аналізується політична платформа, на основі якої УНДО мало розпочати свою діяльність. Другий параграф розділу присвячено висвітленню початку організаційної та політичної діяльності УНДО у 1925-1928 роках.

Поразка української національно-демократичної революції, крах української державності і - як наслідок - приєднання Галичини до Польщі у березні 1923 р. викликали глибоку кризу в західноукраїнському національно-політичному русі.

Ситуація на Західній Україні розвивалася контроверсійно. На той час у краї сформувалося чотири політичних табори, а саме: національно-державницький, ліворадикальний, або комуністичний, москвофільський і угодовський (до Польщі). Найвпливовішим політичним табором, який користувався переважаючою підтримкою народних мас, був національно-державницький. У його складі сформувалися чотири ідейно-політичні напрямки. Це – національно-демократична течія, яка була провідною в українській політиці на Західній Україні, особливо в Галичині, представлена Українською народно-трудовою партією (УНТП), Закордонною групою УНТП (ЗГ УНТП). Другою за своїми впливами і значенням була народницько-соціалістична течія, яку представляла Українська Радикальна партія (УРП), Закордонна група УРП (ЗГ УРП), Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). Окремою течією українського політичного руху була соціал-демократія, яку уособлювала Українська соціал-демократична партія (УСДП), а також волинська організація Соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). На цей час УСДП повністю перейшла на комуністичні позиції. У січні 1924 р. вона була заборонена польською владою. Малопомітною в політичному житті краю була консервативна течія. Її представляла Українська християнсько-суспільна партія (УХСП), від якої на той час залишився лише провід.

Єдиний досі національно-державницький табір розпався на окремі політичні партії, кожна з яких випрацювала свою концепцію причин поразки визвольних змагань і шляхів виходу з кризи. Найглибша організаційна і політична криза охопила УНТП, - провідну політичну партію краю.

В основі внутріпартійного протиборства було зіткнення різних політичних концепцій стосовно перспектив українського національно-політичного руху. Діметрально протилежні підходи спостерігались у ставленні до Польщі, радянської України, ролі державного еміграційного центру на чолі з Є.Петрушевичем. Концепція боротьби проти Польщі за державність західноукраїнських земель при підтримці радянської України суперечила автономістським планам керівництва УНТП в особі В.Бачинського.

Відмова від конфронтації з Польщею, пошук шляхів польсько-українського порозуміння крайового проводу УНТП не знайшли підтримки в партії і суспільстві. В кінці 1923 р. автономісти були змушені відійти від керівництва УНТП, а до проводу партії прийшли прихильники Є.Петрушевича.

Реалізація концепції боротьби за відродження української державності вимагала максимальної консолідації національних сил. Цю проблему нове керівництво УНТП прагнуло вирішити шляхом створення єдиного загальнонаціонального фронту з числа західноукраїнських політичних партій державницького табору. Однак в умовах загострення етнонаціональних і політичних протиріч, у які було втягнуто західноукраїнське суспільство, неодноразові спроби УНТП створити протягом 1923 - першої половини 1924 рр. національний фронт зазнали краху. Подальша еволюція суспільно-політичного життя краю пішла шляхом перегрупування сил. Консолідаційний процес відтоді реалізовувався у рамках окремих ідейно-політичних течій.

Посилення в керівництві трудовиків центристської групи на чолі з Д.Левицьким сприяло подоланню суперечностей між автономістською та радянофільською групами УНТП, консолідації широких національно-демократичних сил. Шляхом взаємних компромісів випрацювано адекватну обставинам платформу об’єднання, в основі якої була концепція “опори на власні сили” у боротьбі за відродження незалежної соборної української держави. Платформа об’єднання передбачала опозиційне ставлення до польської держави. Стосовно радянської України висловлювалося сподівання на її трансформацію в незалежну національну українську державу.

Політична платформа створила ґрунт для об’єднання обох течій УНТП, а також Української партії національної роботи і національної групи Української парламентської репрезентації, створення Українського національно-демократичного об’єднання.

Протягом 1925-1928 рр. реалізовувався процес організаційного, ідейного і політичного становлення УНДО, утвердження його як провідника національно-політичного руху - найвпливовішої політичної сили краю. Користуючись підтримкою греко-католицького духовенства, українського вчительства і селянства, УНДО в кінці 20-х рр. зуміло опанувати основні культурно-освітні та господарські товариства й установи, домогтися переважаючих впливів у масах.

Розробка програми партії, тактики і стратегії її діяльності активізувала протиборство автономістського, радянофільського, націоналістичного і центристського угрупувань в УНДО. Вони були продовженням тих політичних течій, які утворили партію. Об’єднання правоцентристських сил у проводі партії дало змогу зламати опір радянофілів і автономістів. Це сприяло ідейно-політичному оформленню УНДО, яке завершилось прийняттям партійної програми на ІІ з’їзді УНДО в листопаді 1926 р.

Випрацювана програма, тактика і стратегія дії сприяла максимальній консолідації національно-демократичних сил. Виступи на захист корінних інтересів західноукраїнського населення, активна діяльність у різних сферах суспільного життя посилювали провідну і консолідуючу роль УНДО в боротьбі за національно-політичне визволення. Свідченням цьому була перемога на виборах 1927-1928 рр.

У третьому розділі - “Активізація діяльності УНДО та його політична еволюція у 1928-1934 роках” - на основі значної кількості архівних джерел, публікацій тогочасної преси та інших матеріалів досліджуються місце і роль УНДО у спектрі політичних партій та громадських організацій Західної України; форми і методи діяльності центральних органів та місцевих організацій національно-демократичного обєднаня, що призвели до значного посилення його громадсько-політичних впливів на широкі верстви українського населення краю у 1928-1930 роках. У розділі також дається аналіз причин політичної еволюції УНДО у 1931-1934 роках, яка спричинила зміни політичного курсу обєднання у бік пошуку шляхів українсько-польського порозуміння.

Результати виборів до сейму і сенату 1928 р. змінили політичний статус УНДО. Утворення в польському сеймі Української парламентської репрезентації на чолі з головою УНДО Д.Левицьким відкривало новий етап політичної діяльності західноукраїнської націонал-демократії. Заяви ундовських послів у польському парламенті свідчили, що діяльність УПР має всеукраїнський характер і охоплює цілість української національної проблеми з позиції всеукраїнських державних інтересів.

Основні зусилля націонал-демократи спрямували на посилення своїх громадсько-політичних впливів у масах, що проявилося в організації вічевої акції в Галичині проти польської колонізації українських земель, полонізації українського шкільництва. Одночасно УНДО активно розбудовувало культурно-освітнє і господарське життя українського населення.

Випрацювана тактика і стратегія політичної боротьби, наполеглива праця у різних ділянках суспільного життя спричинили значне посилення громадсько-політичних впливів партії. Долаючи численні труднощі, несприятливі суспільні обставини, національне обєднання за короткий час зуміло довести, що воно є провідною політичною силою в краї у боротьбі за національні, демократичні, господарські та культурно-освітні права західноукраїнського населення.

Досліджуваний період 1928-1930 рр. був кульмінаційною точкою піднесення західноукраїнської націонал-демократії за всі міжвоєнні роки. З усіх українських політичних партій саме УНДО з її специфічною суспільно-політичною еластичністю найбільш адекватно відображала громадський менталітет місцевого українського населення, тенденції його суспільних настроїв. УНДО демонструвало ідейно-політичну і організаційну єдність, що засвідчив ІІІ з’їзд партії.

Разом з тим посилення впливів у керівництві партії націоналістичної групи Д.Паліїва свідчило про політичну радикалізацію проводу УНДО. Це проявилось у різкому осуді політики польської влади на західноукраїнських землях і більшовицького режиму на Україні.

Націонал-демократи робили неодноразові спроби консолідації національних сил, однак вони завершилися невдачею через неконструктивну позицію соціалістів-радикалів.

Трагічні події на Наддніпрянщині, пов’язані з колективізацією, масовими репресіями української інтелігенції, а також пацифікація в Галичині, спричинили еволюцію політичних концепцій націонал-демократів, “поправіння” суспільних настроїв, згортання радянофільства. Саме тому УНДО перейшло на антирадянські позиції

Вибори 1930 р. засвідчили зміну політичних поглядів у західноукраїнському суспільстві. Їх результати переконливо довели, що УНДО, незважаючи на несприятливі суспільні обставини, залишилося провідною політичною силою у боротьбі за національні, господарські та культурно-освітні права українського народу. Здобутки українського виборчого блоку виглядали особливо вагомо на фоні повного розгрому ліворадикальних та москвофільських угруповань, які не спромоглися здобути жодного мандата.

Під впливом внутрішніх і зовнішніх обставин політична лінія УНДО на початку 30-х рр. зазнала кардинальних змін. Винищення українства більшовицьким режимом на Наддніпрянщині активізувало політичну еволюцію УНДО щодо польсько-українського компромісу. В УНДО поступово викристалізовувалася концепція, що передбачала перетворення Західної України у новітній всеукраїнський П’ємонт боротьби за незалежну українську державу. Боротьба проти більшовизму оголошувалась основною політичною парадигмою націонал-демократії. Антиукраїнська політика більшовицького режиму на Україні альтернативи не надавала. В цих умовах керівництво УНДО доходило висновку про те, що успіх цієї боротьби значною мірою залежав від польсько-українського порозуміння, в основі якого мала бути ідея автономії західноукраїнських земель у складі Польщі.

У зв’язку з цим проблема польсько-українських стосунків на початку 30_х рр. стала в центрі всього суспільно-політичного життя краю. Протиборство прихильників і противників компромісу з Польщею поділило західноукраїнське суспільство на два основні політичні табори. На цьому ґрунті в УНДО вибухнув політичний конфлікт з опозиційною групою Д.Паліїва, яка відстоювала політику рішучої боротьби проти Польщі. Внутрішні протиріччя було подолано без значних організаційно-політичних потрясінь для партії. Проблема польсько-українського порозуміння стала провідною в політичній лінії УНДО. На цьому ґрунті розгорілась боротьба між УНДО і ОУН, старшим і молодшим поколінням.

Четвертий розділ - “УНДО: від політики “нормалізації” до консолідації національних сил (1935-1939рр.)” - є завершальною частиною дисертації. В розділі досліджуються два етапи діяльності УНДО. Перший параграф присвячено науковому аналізу політики “нормалізації” польсько-українських стосунків, яка мала місце у 1935-1937 роках. У другому параграфі досліджено тактику і стратегію УНДО напередодні Другої світової війни (1938-1939 рр.).

У середині 30-х років УНДО започаткувало нову спробу польсько-українського порозуміння. Основою для налагодження стосунків мала стати ідея спільної боротьби проти більшовизму.

Виборча угода 1935 року між керівництвом УНДО та урядом Польщі давала надію на подальше польсько-українське порозуміння.

Результати виборів 1935 року засвідчили, що переважна більшість українського населення взяла участь у голосуванні і тим самим висловилася за підтримку політичного курсу УНДО на нормалізацію польсько-українських стосунків.

Керівництво УНДО вимагало від польських урядовців:

-

-

-

-

Незважаючи на заяви польських урядовців про бажання налагодити стосунки з українським політичним проводом, польський уряд активно продовжував політику обмеження прав корінного населення краю, що викликало відповідну реакцію українства. З 1936 року знову починається акція антиколонізаційних віч.

Таким чином, на кінець 1937 року політика “нормалізації” УНДО виявляла ознаки повного провалу. Замість налагодження польсько-українських стосунків, покращення умов життя, західноукраїнське суспільство зазнало нового наступу польських властей на всі грані суспільної діяльності. У боротьбі проти “нормалізації” об’єдналися місцеве польське суспільство і органи влади. Як і всі попередні спроби польсько-українських порозумінь (1919, 1923 років), “нормалізація” 1935 року спричинила ослаблення українства, розкол його політичного табору, внутріпартійне протиборство і деконсолідацію суспільства. З вини Польщі зазнала краху політична концепція УНДО – орієнтації на Польщу через “нормалізацію” польсько-українських стосунків.

V з’їзд УНДО, що відбувся у січні 1938 року, підтвердив непохитність позицій УНДО щодо ставлення до більшовизму, як до основного ворога українського народу і планував під гаслом боротьби з більшовизмом об’єднати прогресивні сили як серед українців, так і серед поляків. У своїх політичних резолюціях з’їзд доручив партії організацію оборонної акції.

Вироблена на з’їзді тактика УНДО не відкидала можливості польско-українського порозуміння і давала реальну змогу вести боротьбу проти польського наступу на українство.

Події напередодні війни вимагали консолідації українського суспільства. Зусилля в цьому напрямку призвели до “пресової угоди”, за умовами якої тринадцять суспільно-політичних видань домовилися про співпрацю. Зауважимо, що “пресова угода” не принесла очікуваних результатів. Крім того ж керівництво УНДО вбачало в ній загрозу створення нового загальнонаціонального політичного центру, який, зрештою, був би спрямований на підрив впливів УНДО.

Для внесення коректив у свою політичну тактику ЦК партії 7 травня 1938 року прийняв Декларацію щодо справ положення українського народу у польській державі, в якій відзначалося, що з вини польської сторони “нормалізація” не принесла позитивних результатів. Автори Декларації, посилаючись на зобов’язання Польщі від 14 березня 1923 року, вимагали національно-територіальної автономії.

Загроза війни змушувала провід УНДО виробити нові чітких політичні орієнтири. У зв’язку з чим ЦК ухвалив рішення про вступ національного об’єднання до Контактного Комітету, який став осередком національно-політичних сил. Це створювало умови для формування національного фронту, утворення єдиного політичного центру. Проте між членами Комітету не було єдності думок щодо умов об’єднання.

Складність консолідаційних процесів зумовлювалося також різними підходами у ставленні до ОУН. Провід ОУН категорично заперечував будь-яку співпрацю з Польщею, орієнтувався лише на власні сили у боротьбі за самовизначення українського народу. Крім того, лідери ОУН плекали надії на допомогу Німеччини у боротьбі проти СРСР та Польщі, за незалежну соборну українську державу.

Керівництво УНДО, УСРП, Дружини княгині Ольги (ДКО, Української народної обнови (УНО) виступили з осудом політики ОУН.

31 серпня 1939 року за ініціативою УНДО було скликано спільне засідання представників УНДО, УСРП, УСДП, УНО і Фронту національної єдності, де було прийнято рішення створити Український національний провід. Однак подальші консолідаційні заходи були перекреслені початком Другої світової війни.

Напередодні та на початку війни УНДО підтримало польський уряд у боротьбі проти фашизму.

Слід зазначити, що в кінці 30-х років західноукраїнська націонал-демократія переживала складну політичну трансформацію, пов’язану з поступовим відходом від попередньої політики “нормалізації” польсько-українських відносин, пошуками нових політичних орієнтацій. Це знайшло своє відображення у загостренні політичної тактики УНДО і УПР, посиленні боротьби за територіальну автономію українських земель у складі Польщі. На цьому ґрунті було подолано внутріпартійну кризу, створювалися умови консолідації національних сил.

У висновках узагальнюються результати проведеного дослідження, формулюються висновки, вивчаються перспективи подальших напрямків дослідження проблеми.

Основні результати проведеної дисертаційної роботи можна бути викласти у таких тезах:

·

·

Важливою проблемою для УНДО залишалося