Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент







Харківський національний УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В.Н.КАРАЗІНА

Юрків Мирослав Михайлович

УДК 413.11(4.77)

Гідронімно-ойконімні паралелі в західноукраїнському ономастиконі

10.02.01 - українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків - 2000

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі українського і загального мовознавства Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Бучко Дмитро Григорович, Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, завідувач кафедри українського і загального мовознавства

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Лучик Василь Вікторович, Кіровоградський державний педагогічний університет, завідувач кафедри української мови кандидат філологічних наук, професор Ярещенко Артур Петрович, Харківський інститут управління, завідувач секції українознавства кафедри мовознавчих наук

Провідна установа: Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, кафедра української мови, м. Івано-Франківськ, Міністерство освіти і науки України

Захист відбудеться 25 жовтня 2000 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.64.051.07 Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна (61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. ІІ-37).

Із дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна.

Автореферат розісланий 21 вересня 2000 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат філологічних наук, доцент І.В.Муромцев

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми. Серед нагальних завдань, які стоять тепер перед українською ономастичною наукою, виразно простежується увага до маловивчених проблем взаємовідношень між різними класами онімів, передусім між ойконімами і гідронімами, а також до вивчення взаємозв’язків і взаємовпливів онімів різних класів української ономастичної системи.

Розв’язання цих завдань потребує здійснення глибоких теоретичних розвідок і практичних досліджень мовного матеріалу окремих ареалів топонімів у межах ономастичної системи.

Наукове вивчення гідронімного кадастру вимагає вдосконалення теоретичної основи таких досліджень, створення для них загальнотеоретичної бази: необхідно уніфікувати класифікацію онімів різних класів, удосконалити критерії та принципи аналізу фактичного матеріалу тощо. Зокрема прогалиною сучасної гідронімії є відсутність критеріїв диференціації відойконімних, відантропонімних та відапелятивних гідронімів. До того ж існує етимологічний різнобій у працях учених, що розглядають гідроніми ізольовано від результатів дослідження онімів інших класів або ж однотипного гідронімного матеріалу. Крім того, в сучасному українському мовознавстві назріла гостра потреба багатоаспектного вивчення онімів різних класів, застосовуючи історично - порівняльний метод.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов’язана з реґіональними ономастичними дослідженнями кафедри українського і загального мовознавства Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

Мета дослідження полягає в різноаспектному вивченні явища гідронімно-ойконімного паралелізму, в системному лінґвістичному аналізі ойко- гідролексем Західної України, а також частково інших реґіонів з огляду на історію, методи вивчення контактних гідронімів і ойконімів, спираючись на лексико-семантичне значення основ і структурно-словотвірні моделі, що передбачає багатоаспектне вивчення: 1) аналіз окремо взятих мікротопонімів у межах системи одного класу; 2) порівняльний аналіз ойконімних і гідронімних дериватів у межах систем різних онімних класів; 3) становлення напрямку словотвірного імпульсу (ойконім > гідронім чи гідронім > ойконім). Це дасть змогу з’ясувати природу назв населених пунктів і гідрооб’єктів із проекцією на етнолінґвістичні та міґраційні явища.

Відповідно до мети нашого дослідження постають такі конкретні завдання: 1) вивчити проблему взаємодії гідронімних та ойконімних лексем в історичному аспекті; 2) дослідити взаємодію контактних гідро-ойколексем у теоретичному аспекті; 3) визначити найпродуктивніші словотвірні моделі однойменних гідронімно-ойконімних паралелей залежно від напрямку словотвірного імпульсу в межах ойко-гідросистем.

Зважаючи на сказане, методика вивчення того чи іншого топоніма повинна спиратись на такі аспекти: 1) тип певного топоніма; 2) його локалізація; 3) належність до певної мовної системи; 4) час виникнення; 5) етимологія і спосіб творення.

Наукова новизна. Гідронімно-ойконімні контактні тополексеми західноукраїнського ономастикону вперше стали об’єктом спеціального монографічного дослідження. Раніше окремі з таких назв розглядалися лише у працях Л. Гумецької, Є. Черняхівської, Ю. Карпенка, М. Худаша, О. Купчинського, М. Демчук, Я. Пури, Т. Поляруш, Я. Редькви, М. Габорака та ін. Проте фраґментарні розвідки не дають повної уяви про ойконімну та гідронімну систему взаємодії в різних аспектах лінґвальної системи.

Наукова новизна нашого дослідження в тому, що на основі тополексем Західної України вперше вивчено й узагальнено теоретичні основи їхньої взаємодії в різних аспектах: а) на основі досліджень у діахронічному аспекті визначено ступінь розробки цієї теми в науковій літературі; б) з’ясовано найголовніші проблеми їх взаємодії, зокрема принципи і способи номінації гідро- й ойкооб’єктів; в) особливості творення гідронімів і ойконімів; г) критерії визначення первинності / вторинності однойменних гідронімів і ойконімів.

Крім того, визначено найголовніші словотвірні моделі гідро- й ойколексем кожної групи окремо, а також у порівняльному аспекті (ойконімів, мотивованих гідронімами і навпаки).

Практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження визначається тим, що результати лінґвістичного аналізу контактних гідронімів і ойконімів можуть бути використані в системному дослідженні ономастикону України взагалі. Крім цього, фактичний матеріал може враховуватись при етимологічних та порівняльно-історичних ономастичних студіях із слов’янського мовознавства.

Спостереження і висновки, одержані внаслідок аналізу ономастичного матеріалу, можуть використовуватись: а) у побудові лекційних і практичних спеціалізованих курсів з ономастики у вузах; б) в організації робіт відповідних факультативів чи гуртків у школі; в) для читання курсів з дериватології; г) як джерело студій з історії та географії.

Методи дослідження. Основними методами дослідження є описовий, зіставний, структурно-формальний.

Джерела дослідження. Матеріалом для роботи послужили понад 900 назв населених пунктів і генетично споріднених з ними водних об’єктів - річок, струмків, потічків Західної України, а частково й інших реґіонів, зафіксованих у “Словникові гідронімів України”, власні записи гідронімів та ойконімів, які ми зробили протягом 1993 - 1999 рр., матеріали довідників адміністративно-територіального поділу УРСР, картографічні матеріали. Використані також історичні джерела: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. - СПб., 1861 - 1892; Akta Grodzkie i Ziemskie z czasуw Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum tzw. Bernаrdynskiego we Lwowie. - T. 1-24. - Lwуw, 1868 - 1906; інвентарні книги: “Метрика Йосифінська” (1785 - 1788) і “Метрика Францисканська” (1819 - 1820); покажчики назв населених пунктів Галичини і суміжних територій XVIII - XX ст.; тлумачні, етимологічні, перекладні та історичні словники.

Особистий внесок здобувача. Це насамперед укладення покажчика однойменних гідронімів і ойконімів Західної України, обґрунтування їх взаємодії, визначення типів відношень між ними, принципів і способів номінації, особливостей творення, критеріїв первинності / вторинності, найтиповіших словотвірних моделей.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри рідної мови та методики її викладання Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (1999). Результати дослідження були подані у вигляді доповідей на 6 науково-практичних конференціях: “Учитель національної школи” (Тернопіль, 1991); “Актуальні проблеми українського словотвору” (Івано-Франківськ, 1995); “Правописна конференція, присвячена 70-річчю першої всеукраїнської правописної конференції у Харкові 1927 р.” (Київ, 1997); “Українська філологія: школи, постаті, проблеми (до 150-річчя заснування кафедри української словесності)” (Львів, 1998); “Всеукраїнські Гнатюківські читання” (Тернопіль, 1999).

Публікації. Проблематику і основні положення дисертаційного дослідження висвітлено у монографії, 5 статтях загальним обсягом 9 друкованих аркушів.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох основних розділів, висновків, списку використаних джерел, який налічує 224 позиції, покажчика контактних гідронімів і ойконімів, лінґвогеографічної карти. Загальний обсяг дисертації - 244 стор.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються мета і завдання, наукова новизна, теоретичне і практичне значення, подаються відомості про джерела та апробацію дослідження.

У першому розділі дисертації “Історія, принципи та особливості вивчення ойконімії та гідронімії України” розглядаються найважливіші праці з ономастики, подається історія ономастичних досліджень, методи та особливості вивчення гідронімного та ойконімного матеріалу.

Найперші спроби опису і класифікації онімів, зокрема ойконімів, належать чеському вченому, історикові Ф. Палацькому, який у дослідженні “Rozbor etymologicnэ mistnih jmen ceskoslovenckэh” поділяв місцеві ойконіми на дві основні групи, а саме: 1) назви, що виникли від антропонімів, тобто від власних імен засновників або власників поселень; 2) назви, що вказують на географічне положення того чи іншого населеного пункту. Крім того, класифікуючи топоніми, автор звертав увагу на семантику і морфологічну структуру тополексем, зокрема тих, що виникли внаслідок словоскладання.

Однак основоположником слов’янської ономастики все ж вважається Ф. Миклошич, який у працях “Die Bildung der Ortsnamen aus Personennamen im Slavischen” і “Die slavischen Ortsnamen aus Appellativen” подав у кінці 20-х рр. ХХ ст. основні принципи класифікації слов’янських географічних назв.

Ф. Миклошич першим визначав і критерії розмежування топонімних класів, ураховуючи їхнє значення і походження. Однак самі праці Ф. Миклошича і його класифікація географічних назв зробили помітний вплив на розвиток ономастичних досліджень у Європі другої половини ХХ ст.

Такого ж принципу класифікації топонімів дотримувалися і німецькі ономасти, зокрема К. Дамрот , Є. Мор , Р. Траутман та ін.

Значний вплив на розвиток слов’янської ономастики ХХ ст. мали праці польського дослідника В. Ташицького, який у 30-х рр. нашого століття у праці “Slowianskie nazwy miejscowe” подав свою, досконалішу від класифікації Ф. Миклошича, лексико-семантичну класифікацію слов’янських ойконімів. Замість запропонованого Ф. Палацьким і Ф. Миклошичем поділу топонімів на дві групи: 1) назви поселень, що походять від назв особових і 2) назви поселень, що походять від апелятивів, В. Ташицький теж пропонує ділити топоніми на дві групи, але здійснює цей поділ на інших засадах: а) місцеві назви, що завжди були назвами місцевості; б) назви, що спершу були найменуваннями людей, а згодом назвами місцевостей. Класифікація назв населених пунктів В. Ташицького на кілька десятиліть стала загальноприйнятою для польських і багатьох інших слов’янських ономастів.

На роль загальноприйнятої у славістиці класифікації топонімів претендує і праця С. Роспонда “Klasyfikacja strukturalno-gramatyczna slowianskich nazw geograficznych” (1957). Ця класифікація топонімів ґрунтується на їх морфологічній структурі і тому була новою і ориґінальною. Автор поділяв усі назви на: 1) примарні, тобто ті, що не мають топонімічних формантів (Біла, Потік, Воля); 2) секундарні (дериватні), тобто ті, що утворені за допомогою префіксальних і суфіксальних морфем (Далихів, Підлипник); 3) складені, композити (Чортория, За Буковим). Примарні назви автор ділить ще на підгрупи (фізіографічні, рослинні, культурні тощо), спираючись на лексико-семантичні характеристики, а поділ секундарних назв проводить на основі словотвірних формантів (-ek, -ica, -nja та ін.).

Але класифікація С. Роспонда, як і будь-яка інша, не позбавлена відхилень від строгого структурного підходу, це проявляється в тому, що в ній не знайшов свого місця тип відтопонімних назв, хоча зрозуміло, що матеріалом для творення назв служать не тільки апелятиви, антропоніми, етноніми, але й вже наявні топоніми. С. Роспонд відходить також від єдиного принципу поділу, коли він виділяє підгрупи за семантико-лексичними знаками. За рамками класифікації залишаються гібридні, субстратні та інші назви. Ураховуючи цю останню обставину, доцільно будувати класифікаційну матрицю тільки для назв однієї мови (або дуже близьких мов) і тільки для інваріантів, маючи на увазі всі евентуальні спорадичні зміни первинних моделей.

Дослідники топонімії України теж багато уваги приділяли питанням класифікації назв поселень. Так, ще в передвоєнний період (30-і рр. ХХ ст.) історик М. Кордуба, якого вважаємо одним із засновників української топонімічної науки, написав низку праць з топономастики, найбільшою з яких є його розвідка “Що кажуть нам назви осель?” (1938). У цій праці вперше в українському мовознавстві зроблено спробу структурно-семантичної класифікації географічних назв, подано стратиграфію окремих типів місцевих назв, а також розкрито, хоч не завжди правильно, семантику багатьох назв населених пунктів.

Наукове дослідження української топонімії репрезентується також працями Я. Рудницького, в яких аналізуються ойконіми, гідроніми і ороніми Бойківщини. Проте автор був учнем В. Ташицького і тому керувався у своїх студіях класифікацією топонімів свого вчителя.

Аналіз назв поселень за цими ж критеріями використовували також інші учні В. Ташицького, дослідники української топонімії з-поза України - С. Грабець і З. Штібер, які вивчали топонімію Гуцульщини та Лемківщини. Систематизуючи географічні назви і дотримуючись класифікації Ф.Миклошича, вони ділять весь топонімний матеріал на дві основні групи: 1) топоніми, в основі яких зберігаються власні назви людей; 2) топоніми, в основі яких є апелятиви.

У вітчизняній українській ономастиці першою найґрунтовнішою працею, де вивчався ономастичний матеріал, зокрема ойконіми і гідроніми, є “Нарис словотворчої системи української актової мови XIV - XV ст.” Л. Гумецької.

Продовжуючи поділ топонімів за Ф. Миклошичем на nomina personalia i nomina appelativa, Л.Гумецька виділяє чотири групи топонімів: 1) місцеві назви, що не походять від назв осіб; 2) місцеві назви, що походять від назв осіб; 3) назви непевного значення; 4) назви неясного значення. Головними, найбільш повними представлені тут перші дві групи. Класифікацією Л.Гумецької згодом скористалася у дослідженнях топонімії Львівщини Є.Черняхівська, хоча і вона орієнтувалася також безпосередньо на класифікацію В.Ташицького.

Головну увагу питанням походження назв поселень, їх лексичним базам приділяв, досліджуючи топонімію Закарпаття, К.Галас.

Поза вузькими реґіональними рамками монографічно досліджувалися тільки українські ойконіми на -ичі, яким присвячена ґрунтовна праця О.Купчинського “Найдавніші слов’янські топоніми України як джерело історико-географічних досліджень” (К., 1981), і ойконіми на -івці, -инці (Д. Бучко). До цього типу досліджень зараховуємо також і фундаментальну монографію М.Худаша та М.Демчук “Походження українських карпатських і прикарпатських назв населених пунктів (відантропонімні утворення)” (К., 1991) і дослідження М.Худаша “Українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів (утворення від слов’янських автохтонних відкомпозитних скорочених особових власних імен)” (К., 1995).

Найдокладніше досі вивчена лише ойконімія Буковини (Ю. Карпенко), Покуття (Д. Бучко), Рівненщини (Я. Пура), Дніпро-Бузького межиріччя (В. Лобода), північно-східної Одещини (Ю. Карпенко, А. Бевзенко), Тернопільщини (Я. Залеський). Ойконімія Закарпаття була проаналізована в дисертації К.Галаса, Львівщини - в дисертації Є.Черняхівської.

Інтенсивний розвиток української гідронімії почався в 60-их роках. Першими фундаментальними дослідженнями з гідронімії були праці “Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья” (1962) В.Топорова та О.Трубачова і “Название рек Правобережной Украины” (1968) О.Трубачова. Ці праці побудовані на матеріалі покажчиків П.Маштакова і засвідчують лише частину гідронімікону України.

Важливим поштовхом до розвитку української гідроніміки послужила ІІІ Республіканська ономастична (гідронімічна) конференція (1965). З’являються праці, що значно доповнюють, уточнюють науковий доробок В. Топорова та О.Трубачова. Це, зокрема, монографія І. Муромцева “Словотворчі типи гідронімів (басейн Сіверського Дінця)” (1966) та А. Корепанової “Словотворчі типи гідронімів басейну Нижньої Десни” (1969). У першій проаналізовано різні типи гідронімного словотвору за іменниковою і прикметниковою словотвірними моделями, а в другій - подано словотворчі типи гідронімів за словотвірними формантами.

70-ті роки знаменуються теж значним доробком у вивченні гідронімікону України. Найвизначнішим явищем було те, що з’явився “Словник гідронімів України”, який є першим повним зібранням назв річок, струмків, інших водотоків (понад 20 тис. основних і майже 24 тис. варіантних). Цей словник став результатом багаторічної праці таких відомих учених, як І. Желєзняк, А.Корепанової, Л. Масенко, А. Непокупного, В. Німчука, Є. Отіна, О.Стрижака, К. Цілуйка та інших. У той час продовжились реґіональні дослідження водних назв. Це насамперед монографія Є. Отіна “Гідроніми Східної України” (1977) та Л. Масенко “Гідронімія Східного Поділля” (1979). Є.Отін досліджує гідроніми давньотюркського походження (Самара, Каяла, Міус, Кальміус тощо), кримськогрецьку гідронімію Північного Приазов’я, слов’янські гідроніми Східної України (Берда, Вовча, Кринка, Домаха та ін.). Л.Масенко охарактеризувала гідроніми Східного Поділля з лінґвогеографічного та лексико-семантичного погляду, у зв’язках з гідронімією інших територій.

Граматичну будову української гідронімії і її системно-ареальну характеристику дослідила З. Франко.

Останніми десятиліттями посилюється тенденція до вивчення гідронімів у межах одного басейну ріки. Ці детальні гідронімічні дослідження характеризуються глибоким проникненням в етимологію окремих назв. Такими є монографії І. Железняк “Рось і етнолінгвістичні процеси Середньонаддніпрянського правобережжя” (1987), В. Шульгача “Гідронімія басейну Стиру” (1993) та В. Лучика “Автохтонні гідроніми Середнього Дніпро-Бузького Межиріччя” (1966).

Лексико-семантичний підхід до тлумачення ономастичних назв знаходимо в працях А. Селіщева, зокрема в праці “Из старой и новой топонимики”. Враховуючи значення топоніма і словотвірної форми, автор виділяє низку ономастичних груп. Такий подвійний підхід до вивчення топонімного матеріалу (лексико-семантичний і словотвірний) знайшов продовження в дослідженнях Є. Черняхівської, Ю. Карпенка, Л. Гумецької.

Морфолого-словотвірний підхід до вивчення географічних назв знаходимо в працях І.Соболевського, П. Скока, О. Франка, С. Роспонда.

Морфолого-синтаксичного підходу в дослідженні топонімних назв дотримувались В. Біленька, О. Ріпецька, А. Матвєєва, Н. Подольська, О. Суперанська, Г. Боднарчук та ін.

Протягом багатьох років етимологія була єдиним завданням топоніміки. І дотепер вона залишається однією з найголовніших проблем за важливістю, і, звичайно, за трудністю, хоча наука про власні географічні назви встигла нагромадити немало питань, слабо пов’язаних або зовсім не пов’язаних з етимологією. Наступний, дуже важливий період у розвитку етимологічного методу в топоніміці припадає на ХІХ і початок ХХ століття.

Одним із найважливіших є також картографічний метод як використання картографічних матеріалів для опису й аналізу різних географічних явищ, вивчення їх розташування і зв’язків залежно від географічного положення та умов, а також для дослідження їх динаміки.

Особливість вивчення гідронімів і ойконімів у тому, що вони становлять своєрідний шар лексики, який вирізняється просторовою локалізацією, виявляє різні зв’язки як лінґвального, так і екстралінґвального типу. Останні пов’язані з соціальними, економічними, культурними, побутовими та іншими чинниками. Наприклад, ойконіми на -jь утворювалися ще в праслов’янську епоху, найвища продуктивність їх творення, як свідчать дослідники, припадає на середину першого тисячоліття, а верхня межа функціонування - кінець ХІІ - початок ХІІІ ст. Гідроніми, як назви природних, і ойконіми, як назви створених людиною географічних об’єктів, характеризуються великою стійкістю, й у зв’язку з цим, вагомою інформативністю, оскільки значення, закріплене в тополексемах, є досить стійким і життєвим, незважаючи на нашарування різних епох і різних семантичних змін. Гідроніми і ойконіми є продуктом певних часових фаз номінації, певного відтинку історії того чи іншого реґіону з його заселенням та переміщенням населення і функціонуванням тих мов, що давали життя топонімам.

Гідроніми і ойконіми є наслідком багатьох етапів номінації, а нерідко і співіснування різних онімних систем. Тому одні та другі, хоч і давні, все ж підпорядковуються закономірностям тієї мови, на ґрунті якої вони виникли. Власне це і є тим чинником, завдяки якому підтримується цілісність ономастичного простору. Проте слід мати на увазі, що ономастикон певного реґіону зазнає впливу як екстралінґвальних (історичних, соціальних, естетичних), так і лінґвальних (спричинених самою природою найменування) чинників. До того ж екстралінґвальні чинники прив’язують онім до відповідної епохи, а лінґвальні, не маючи такої прив’язаності, опосередковано її встановлюють. Гідроніми і ойконіми творяться за законами мови і, отже, підлягають лінґвістичному вивченню. З погляду семантики та структурно-морфологічної будови вони разом з іншими топодериватами творять одну з підсистем мови, що характеризується сукупністю тополексем і топоморфем, відповідно однорідних за значенням і однотипних за мовним джерелом. Як вважає О.Купчинський, одержати інформацію про географічну назву за межами лінґвістики неможливо, а сама лінґвістика є ключем для розуміння й осмислення інформації назви.

Вивчення гідронімів і ойконімів ускладнюється ще й тим, що треба врахувати первісність якоїсь етнічної групи на певній території та межі її поселення, дослідити племінні міґрації та залишки їх тимчасової чи постійної осілості, а також міжплемінні контакти. У них (гідронімах та ойконімах) можуть бути законсервовані певні віджилі слова або слова вимерлих мов, може простежуватися плинність та змінність різномовних найменувань, у них відбиті деякі засвоювання чужих номінацій первісним населенням. Так, наприклад, назву р. Серет пов’язують із індоєвропейською основою *ser - “литися, текти” чи зі скіфо-іранською “сярант” або з фракійською *ser з тими ж значеннями.

Гідронім чи ойконім може бути пізно засвідчений у матеріалах. Тому, на думку М. Худаша, такі назви могли бути омонімічними, тобто в час свого виникнення ойконіми, наприклад, могли бути назвами інших топооб’єктів - посесивів (урочища, поля, гаю, лісу тощо) і бути документально засвідченими лише після того, як передалися населеним пунктам, які в них чи на них виникли вже пізніше. У феодальне середньовіччя, коли ще не практикувалися суцільні реєстри назв усіх населених пунктів, а в так званих гродських і земських актових книгах як об’єкти купівлі-продажу, шлюбних контрактів, заповітів і т. ін. У таких випадках гідроніми чи ойконіми могли офіційно письмово не реєструватися цілими століттями. Треба зважити на те, що деякі писемні пам’ятки не дійшли до нашого часу.

Нагромадження в науковому вжитку гідронімного матеріалу зумовлює потребу шукати принципи і способи номінації, тобто критерії, на основі яких можна проводити подальші дослідження щодо виникнення річкових назв.

Непрозорість назви не завжди є свідченням давності, бо вона могла виникнути внаслідок фонетичних змін чи перекручення назви, так само, як не всяка прозорість є свідченням “молодості” назви, оскільки можливим є народне етимологізування. У зв’язку з цим можна говорити про ймовірнісну гідронімію чи ймовірнісну ойконімію.

Отже, при вивченні гідронімів і ойконімів треба зважати на різні чинники, що безпосередньо чи опосередковано могли впливати, або ж впливали на їх найменування, а саме: 1) просторову і часову локалізацію топооб’єкта; 2) міґраційні етнічні процеси; 3) народноети-мо-логі-чну перебудову гідроніма чи ойконіма; 4) граматичну будову тополексем тощо.

У другому розділі “Проблеми взаємодії контактних гідронімів і ойконімів” розглядаються типи відношень між генетично спорідненими гідронімами і ойконімами, принципи і способи номінації, особливості їх творення, встановлюються критерії визначення первинності / вторинності в однойменних гідронімах і ойконімах.

Між генетично спорідненими гідронімами і ойконімами можуть встановлюватися омонімічні (пот. Абранка - с.Абранка, р.Ангелівка - с.Ангелівка, р.Бабина - с.Бабина, с.Бабухів - пот.Бабухів), паронімічні (р.Березниця - м.Березнів, пот.Буківський - с.Буковець, пот.Дорошівка - с.Дорошівці) відношення.

Синонімія в топоніміці наявна лише в окремих класах власних назв. Загалом вона для топонімів не характерна. У гідронімії синоніми є раритетними і наявні лише в найменуванні найбільших водних артерій. Це зумовлено використанням їх різномовними народами як транспортних шляхів у різні періоди історії. Наприклад, р. Дніпро (Борисфен, Данапріс, Славута, Узу), р. Дністер (Тірас, Данаструс, Ністру, Турла) тощо.

За останні кілька десятиріч у мовознавстві помітно зріс інтерес до загальних проблем номінації. Певних успіхів досягнуто зокрема в розробці теорії номінації апелятивної лексики. З’явилися навіть спроби вивчити цю проблему комплексно. Однак деякі питання ономастики, зокрема теорія номінації, залишаються ще малодослідженими.

Понятття “номінація” по-різному кваліфікується вченими. Досі в лінґвістиці немає єдиної думки щодо суті явища і процесу номінації взагалі, а в галузі топонімії зокрема. Головною причиною такого стану розробки проблеми номінації є надзвичайна складність самого цього феномена, його багатогранність і багатоаспектність.

У гідронімії та ойконімії Західної України репрезентуються різні принципи номінації. Сукупність таких принципів і є тією основою, на якій базується системність гідронімії та ойконімії цього реґіону. Усталена певним чином система назв річок, потічків, населених пунктів змушує номінаторів нових поселень із численних ознак цих об’єктів вибирати лише ті, які в певний момент, у відповідних соціально-економічних умовах найточніше представляють ці денотати, а також реалізують уподобання, смаки, вимоги тогочасної реальності, тобто рівень тодішньої свідомості та культури.

При визначенні словотвірної структури гідронімів треба зважати на давність таких назв. Наприклад, на думку З. Франко, річкові назви з формантами -ва, -ава (Боржава, Іква, Нічлава, Ослава, Полтва та ін.) історично є композитами, бо сучасні форманти -ва, -ава є рудиментами колишнього апелятива “ріка”. Крім цього, формант -ва міг бути частиною кореня гідроніма, створеного на слов’янському ґрунті.

Менш продуктивним у гідронімії є префіксальний спосіб творення гідроназв, наприклад, пот. Засеретський, Закути, Підкамінь, Підскальний, р. Підкропивна тощо.

Найпродуктивнішими у межах морфологічного способу топонімотворення є суфіксація і префіксація. У Західній Україні найбільше ойконімів утворено за допомогою суфіксів: -ів, -ин, -івці, -инці, -ичі та ін. (Львів, Борщів, Чортків, Баворів, Бунів, Дарахів, Милятин, Рогатин, Літятин, Білківці, Нестерівці, Носівці, Нетерпинці, Жидовичі, Новошичі тощо), а гідронімів - к(а), -ськ, -цьк (Вільшанка, Рипинка, Оленівський, Витвиця, Коритниця).

Малопродуктивним є префіксальний спосіб словотворення (Замагорів, Підмихайлівці, Підкамінь).

Інші способи морфологічного словотвору в західноукраїнській топонімній лексиці є малопродуктивними.

Таким чином, особливість творення контактних гідро- й ойколексем порівняно з апелятивами полягає у способі їх творення. Пропріальні гідронімні та ойконімні лексеми виникають переважно внаслідок онімізації або трансонімізації, тобто утворюються лексико-семантичним способом словотворення. Морфологічний спосіб топонімотворення також продуктивний, як і семантичний, а до того ж тут переважає суфіксація і префіксація.

Визначаючи первинність / вторинність рівнойменних гідронімів і ойконімів, треба також ураховувати семантику базових назв, тобто значення апелятива і похідного оніма. Гідрографічні назви послужили базою для утворення значної кількості топонімів, у тому числі і гідронімів (наприклад: Бистриця, Брід, Бродок, Вир, Вирва, Гнилиця, Звор, Іржавець, Кривуля, Ріка, Річище та ін.). Якщо назва значеннєво пов’язана з водою, тобто в основі гідроніма наявна гідрографічна ознака, що вказує на колір, смак, зовнішній вигляд, акустичні властивості, характер течії, конфігурацію русла води тощо, то не викликає сумніву примарність гідронімної назви стосовно секундарної ойконімної. До населених пунктів, які перейняли назви річок, належать Баговиця, Гниловоди, Ревуха, Ушиця, Студениця, Чорниводи, Цвітоха тощо.

До цієї групи належать назви типу: р. Случ можна розглядати як с-луч, похідні від луч: лучити (білоруське) - розлучити; лучу (болгарське) - відділяю; лученье (сербське) - відлучаю; таке ж значення цього кореня в чеській і давньоруській мовах. Разом з тим с-лучать майже в усіх слов’янських мовах означає з’єднувати, збирати. Іменник дієслівного походження случ, який набрав значення гідроніма - чисто слов’янського походження і вказує на численність приток (понад 100), які збирає на своєму шляху ріка.

На берегах рік, де вже існували поселення з такими ж назвами, виникали села, які у своїх найменуваннях закріпляли інші особливості, що зв’язані з ріками. Ці села пізнішого походження: Заріччя, Зарічанка, Поріччя (розселення по річці).

У той же час поселення як створені людиною географічні об’єкти іменувалися за назвою людей, які там жили (Нестерівці, Серединці, Носівці, Байківці, Микулинці тощо), за приналежністю об’єкта певній особі (назви на -jъ, -je, -ів, -ин, -івка, -иха, -щина) типу Добромиль, Кривче, Настасів, Микулин, Ковалівка, Грициха, Телефущина), а також назви за локалізацією, тобто зв’язком з іншими географічними об’єктами (назви типу Загір’я, Заріччя, Підлісне, Завалля, Долина та ін.).

У третьому розділі “Найпоширеніші типи контактних гідронімних та ойконімних словотвірних моделей” аналізуються найпродуктивніші з них. До таких належать:

Словотвірна гідронімно-ойконімна модель на -к(а). У досліджуваних контактних онімах суфікс -к(а) має демінутивне значення, указує на відношення до базової назви. В ойконімах і гідронімах цей суфікс продуктивний. Такі назви становлять близько 24 %. Гідроніми і ойконіми такого типу найбільше поширені у Львівській, Івано-Франківській та Закарпатській областях: с. Боб’ятин - р. Боб’ятинка (Сокальський р-н Львівської обл.), м. Коломия - р. Коломийка (Івано-Франківська обл..), пот. Абранка - с. Абранка (Воловецький р-н Закарпатської обл.), с. Буглів - р. Буглівка (Лановецький р-н Тернопільської обл..), м Борислав - пот. Бориславка (Львівська обл..), с. Нивочин - р. Нивочинка (Богородчанський р-н. Івано-Франківської обл.), с. Сапожин - р. Сапожинка (Корецький р-н. Рівненської обл.).

2. Словотвірна гідронімно-ойконімна модель на -ськ, -цьк. За допомогою суфіксів -ськ, -цьк утворюються переважно гідроніми з релятивним значенням від ойконімних основ. Про секундарність гідронімних лексем свідчить їх семантика і словотвірна структура. Такі топоніми поширені здебільшого в Закарпатській, Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях: с. Брестів - пот. Брестівський (Мукачівський р-н Закарпатської обл.), с.Брустів - пот. Брустівський (Свалявський р-н Закарпатської обл), с. Коцурів - пот. Коцурівський (Пустомитівський р-н Львівської обл), с. Хохонів - пот. Хохонівський (Галицький р-н Івано-Франківської обл.), с. Літятин - потч. Литятинський (Бережанський р-н Тернопільської обл.), с. Дарахів - потч. Дарахівський (Теребовлянський р-н Тернопільської обл.) та ін. Таких дериватів понад 22 %.

3. Словотвірна гідронімно-ойконімна модель на -івка. Такі топоніми є відносно пізніми дериватами (ХIV-XV ст.). У західноукраїнському ономастиконі їх понад 18 %. Вони найбільше поширені у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській областях. Крім того, можна стверджувати, що значна частина річок і потічків (близько 30%) виникла внаслідок гідронімізації ойконімів: с. Ганачівка - р. Ганачівка (Перемишлянський р-н Львівської обл), с. Лапаївка - р. Лапаївка (Кам`янко-Бузький р-н Львівської обл.), с. Ангелівка - р. Ангелівка (Заліщицький р-н Тернопільської обл.), с. Бернадівка - пот. Бернадівка (Теребовлянський р-н Тернопільської обл.), с. Богданівка - р. Богданівка (Корецький р-н Рівненської обл.), с. Хмелівка - р. Хмелівка (Богородчанський р-н Івано-Франківської обл.) та ін.

4. Словотвірна гідронімно-ойконімна модель на -ів, -ин. Топоніми з такими суфіксами належать до ранньослов’янських утворень. Первісно це присвійні прикметники, що походять від імен засновників або власників населених пунктів. У західному регіоні України вони становлять близько 15 % і знаходяться здебільшого в Івано-Франківській, Львівській, Чернівецькій областях: пот. Бабухів - с. Бабухів (Рогатинський р-н Івано-Франківської обл.), р. Борова - с. Борове (Зарічнянський р-н Рівненської обл.), пот. Острів - с. Острів (Сокальський р-н Львівської обл.), руч. Сторожовий - с. Сторожів (Корецький р-н Рівненської обл.), пот. Бабин - с. Бабин (Косівський р-н Івано-Франківської обл.), пот. Стовпин - с. Стовпин (Буський р-н Львівської обл.), пот. Хімчин - с. Химчин (Косівський р-н Івано-Франківської обл.), с. Манчулів - р. Манчулів (Путильський р-н Чернівецької обл.).

5. Словотвірна гідронімно-ойконімна модель на -ець. У топонімікомі Західної України словотвірна гідро-ойконімна модель на -ець є продуктивною. Таких утворень понад 5 % і виникли вони здебільшого шляхом трансонімізації, а словотвірний імпульс спрямований переважно від ойконімів до гідронімів. Найбільше їх в Івано-Франківській, Закарпатській та Львівській областях: с. Бабин - р. Бабинець (Косівський р-н Івано-Франківської обл.), р. Максимець - прис. Максимець (Надвірнянський р-н Івано-Франківської обл.), с. Буковець - пот. Буковець (Міжгірський р-н Закарпатської обл.), с. Липовець - пот. Липовець (Хустський р-н Закарпатської обл.), кут Альбівці (м. Сторожинець Чрнівецької обл.) - р. Альбовець, с. Вільховець - р. Вільховець (Бережанський р-н Тернопільської обл.), с. Жовтанці - р. Жовтанець (Буський р-н Львівської обл.), с. Химчин - пот. Хімчинець (Косівський р-н Івано-Франківської обл.).

6. Словотвірна гідронімно-ойконімна модель на -иця. Генетично споріднених гідронімів і ойконімів на -иця в західноукраїнському ономастикомі є понад 5 % від загальної кількості, серед них однойменних - 70 %. Найбільше таких гідронімів і ойконімів у Львівській, Закарпатській, Івано-Франківській областях. У топонімікомі формант -иця характерний передусім для назв водних об’єктів: р. Апшиця - с. Апшиця (Рахівський р-н Закарпатської обл.), пот. Бережниця - с. Бережниця (Верховинський р-н Івано-Франківської обл.), р. Брусниця - с. Брусниця (Кіцманський р-н Чернівецької обл.), р. Мельниця - с. Мельниця (Сарницький р-н Рівненської обл.), р. Річиця - с. Річиця (Зарічнянський р-н Рівненської обл.), р. Сушиця - с. Сушиця (Старосамбірський р-н Львівської обл.), пот. Яблуниця - с .Яблуниця (Надвірнянський р-н Івано-Франківської обл.) та ін.

7. Словотвірна гідронімно-ойконімна модель на -ик, -ок. У західноукраїнському ономастикомі деривати із суфіксами -ик (-ник, -чик), -ок становлять близько 5 % усіх утворень. Ці топоніми найбільше поширені у Львівській, Закарпатській та Івано-Франківській областях. Такі деривати є порівняно пізніми, і тому вони семантично прозорі: пот. Рибник - с. Рибник (Дрогобицький р-н Львівської обл.), р. Вільхівчик - с. Вільхівці (Тячівський р-н Закарпатської обл.), пот. Поточок - с. Поточок (Хуський р-н Закарпатської обл.), пот. Потічок - с. Потічок (Рожнятівський р-н Івано-Франківської обл.), пот. Добрик - с. Добрик (Рахівський р-н Закарпатської обл.), р. Млинок - с. Млинок (Зарічнянський р-н Рівненської обл.) та ін.

8. Словотвірна гідронімно-ойконімна модель на -ава, -ва. В ономастикомі Західної України гідронімно-ойконімна модель на -ава, -ва малопродуктивна. Такі утворення становлять близько 2 %. Існують різні думки про походження форманта -ава, проте він вважається гідронімічним. Тому ойконіми стосовно контактних гідронімів є секундарними: пот. Біла Ослава - с. Білі Ослави (Надвірнянський р-н Івано-Франківської обл.), р. Боржава - с. Боржава (Берегівський р-н Закарпатської обл.), р. Боржава - с. Боржавське (Виноградівський р-н Закарпатської обл.), р. Іршава - м. Іршава (Закарпатська обл.), р. Ослава - с. Чорні Ослави (Надвірнянський р-н Івано-Франківської обл.), р. Полтва - с. Полтва (Буський р-н Львівської обл.), р. Пониква - с. Пониква (Бродівський р-н Львівської обл.), р. Чаква - с. Чаква (Володимирецький р-н Рівненської обл.) та ін.

ВИСНОВКИ

1. Аналіз ономастикону, що вивчався в дисертаційному дослідженні, свідчить: найбільше контактних гідронімів і ойконімів у Західній Україні є між назвами потоків і сіл (51 %) та між назвами річок і сіл (44,9 %). Найчисленніші такі збіги є у Львівській (27,2 %), Закарпатській (22,3 %) та в Івано-Франківській (20,3 %) областях.

2. На основі дослідження контактних гідронімів і ойконімів Західної України можемо стверджувати, що понад 60 % гідронімів деривовано від ойконімів, і лише близько 30 % ойконімів є секундарними щодо гідронімів.

3. Науковий аналіз гідро-ойконімного кадастру вимагає вдосконалення теоретичної основи таких досліджень. В українській ономастиці недостатньо розроблені теоретичні питання взаємодії окремих класів, зокрема гідронімів і ойконімів, топонімної системи в цілому. Тим часом, вивчення диверґентних і конверґентних процесів внутрішньотопонімної системи допомагає організувати, упорядкувати її як таку.

4. Особливістю вивчення гідронімів як назв природних, і ойконімів як назв створених людиною географічних об’єктів, є те, що вони характеризуються великою стійкістю, й, у зв’язку з тим, вагомою інформативністю. Вони є продуктом певних часових фаз номінації, певного відтинку історії, наприклад, назву села Ятвяги Мостиського району Львівської області можна пояснити, пов’язуючи її із західнобалтійським етносом; назву ріки Серет пов’язують із індоєвропейською основою *ser - “литися, текти” чи зі скіфо-іранською сярант або з фракійською *ser з тими ж значеннями. Таким чином, ойконіми і гідроніми є наслідком багатьох етапів номінації, а нерідко і співіснування різних онімних систем.

5. Проблеми взаємодії контактних гідронімних і ойконімних лексем можна розглядати в різних аспектах, а саме: семантика відношень між однойменними гідронімами і ойконімами, принципи і способи номінації гідро- й ойколексем, особливості творення контактних гідронімів і ойконімів, критерії визначення первинності / вторинності в однойменних ойконімах і гідронімах.

6. Принципи номінації власних назв, зокрема гідронімів і ойконімів, установлюються на основі лексичної опозиції. Унаслідок цього між однойменними загальними і власними назвами, між окремими групами власних назв можуть виникати омонімічні, паронімічні й синонімічні відношення, наприклад, долина - с. Долина, лука - с. Лука, берег - с. Береги; пот. Мочулище - с. Мочулище, р. Гнилиця - с. Гнилиця, р. Вікно - с. Вікно, р. Вишниця - с. Вишнівці тощо.

7. Виникнення власних, як і загальних назв, являє собою процес, що включає вибір ознаки реалії, способу і моделі номінації. Прийоми і способи номінації гідрооб’єктів і населених пунктів, як і інших класів пропріальної лексики, можуть бути різними: перехід апелятива в онім (онімізація апелятива), перехід оніма одного класу в онім іншого класу (трансонімізація), перенесення оніма на інший денотат того ж класу, запозичення пропріальної одиниці з іншої мови. Специфіка методу номінації гідронімів і ойконімів визначається семіотичною різницею між топонімами і апелятивами: 1) лексичне значення топоніма наближається до нуля; 2) знак квантитативного топоніма збігається з денотатом.

8. Специфікою творення гідро- й ойколексем є те, що вони, як вторинні знаки мовної системи, мають свої особливі способи деривації. Це зумовлено принципами і способами номінації того чи іншого топооб’єкта. Оскільки ознаки кожного географічного об’єкта численні, а в тополексемі може відобразитися тільки якась одна із них, то в різні періоди можуть бути і різні критерії номінації.

9. Частина співвідносних топонімів збігається у своїй структурі лише частково, наприклад: с. Григорів - р. Григорівка, с. Цецова - р. Цецівка, с. Михайлівка - потч. Михайловецький та ін. Це свідчить про можливе утворення одних назв від інших шляхом словотвірної розбудови. Для визначення первинності / вторинності в гідронімно-ойконімних паралелях важливо з’ясувати семантико-словотвірні особливості твірних основ назв конкретних географічних об’єктів, ураховуючи вплив різних екстралінґвальних чинників (розмір географічного об’єкта, топографію місцевості, характер господарської діяльності людей тощо).

10. При однойменності гідронімів


Сторінки: 1 2





Наступні 7 робіт по вашій темі:

СУМІЖНI ПРАВА В АВТОРСЬКОМУ ПРАВІ - Автореферат - 31 Стр.
КИРИЛІВСЬКА ЦЕРКВА – РЕЛІГІЙНИЙ ТА ЦЕРКОВНО-ПОЛІТИЧНИЙ ОСЕРЕДОК СЕРЕДНЬОВІЧНОГО КИЄВА - Автореферат - 23 Стр.
ГРУПОВА КОРИСЛИВО-НАСИЛЬНИЦЬКА ЗЛОЧИННІСТЬ МОЛОДІ ТА ЇЇ ПОПЕРЕДЖЕННЯ - Автореферат - 27 Стр.
РОЗРОБКА, ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ВПРОВАДЖЕННЯ ТЕХНОЛОГІЇ ВАЛКОВОГО ФОРМУВАННЯ ГНУТИХ ПРОФІЛІВ З ПРОСIЧНО-ВИТЯЖНИМИ ЕЛЕМЕНТАМИ - Автореферат - 21 Стр.
ЖІНОЧІ ОБ’ЄДНАННЯ УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ КІНЦЯ ХХ СТОЛІТТЯ - Автореферат - 27 Стр.
ДІЯЛЬНІСТЬ КАБІНЕТУ МУЗИЧНОЇ ЕТНОГРАФІЇ ВУАН У КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИЧНОЇ ФОЛЬКЛОРИСТИКИ КІНЦЯ XIX – ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ XX СТ. - Автореферат - 25 Стр.
ОСОБЛИВОСТІ ПОСТВАКЦИНАЛЬНОГО ІМУНІТЕТУ ПРОТИ ДИФТЕРІЇ І КОРУ У ДІТЕЙ ТА ШЛЯХИ ЙОГО КОРЕКЦІЇ ЗА ДОПОМОГОЮ НЕСПЕЦИФІЧНОЇ ІМУННОЇ СТИМУЛЯЦІЇ - Автореферат - 25 Стр.