НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

МВС УКРАЇНИ

АЛЕКСАНДРОВ

ДЕНИС ОЛЕКСАНДРОВИЧ

УДК 351.74.57

РОЛЬ УСТАНОВКИ У ВЧИНЕННІ “БЕЗМОТИВНИХ” НАСИЛЬНИЦЬКИХ ЗЛОЧИНІВ

Спеціальність: 19.00.06 – юридична психологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата психологічних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національній академії внутрішніх справ України, МВС України

Науковий керівник: кандидат психологічних наук, доцент

Казміренко Людмила Іванівна,

Національна академія внутрішніх справ України,

професор кафедри юридичної психології

Офіційні опоненти: доктор психологічних наук, доцент

Медведєв Володимир Степанович,

Київський інститут внутрішніх справ при

Національній академії внутрішніх справ України,

кафедра юридичної психології, професор.

Кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник

Лановенко Ігор Ігорович,

Інститут соціальної та політичної психології АПН України,

докторант.

Провідна установа

Інститут соціальної та політичної психології Академії педагогічних наук України, м. Київ.

Захист відбудеться 25.05.2001 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.007.01 при Національній академії внутрішніх справ України за адресою: 03035, м. Київ, Солом`янська пл.,1.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України за адресою: 03035, м. Київ, Солом`янська пл.,1.

Автореферат розісланий 24.04.2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Казміренко Л.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. На сучасному етапі розвитку юридична психологія стала самостійною науково-прикладною дисципліною, що дозволяє ефективно застосовувати весь потенціал психологічних методів і засобів у сфері юридичній діяльності. Одним із найважливіших її напрямів залишається кримінальна психологія, що вивчає психологічні механізми правопорушень і психологію правопорушників, проблеми утворення та функціонування злочинних груп та ін. На сучасному етапі становлення нашого суспільства, в умовах зростання кількості та ускладнення змісту психологічних проблем як наслідку техногенності європейської цивілізації в цілому та розвитку нової державності в Україні, зокрема, особливої уваги потребує вивчення осіб, що вчиняють насильницькі злочини, природи та механізмів такої поведінки.

За статистичними даними МВС України, спостерігається значне зростання кількості тяжких некорисливих насильницьких злочинів за останні роки. Так, у 1998 році кількість навмисних убивств у порівнянні з 1995 роком зросла на 56,2%, тяжких тілесних ушкоджень - на 27,2%, хуліганств - на 65,1%. При цьому досить чітко відокремлюється молодіжний контингент злочинності: особами у віці 18-24 роки було вчинено 18,2% навмисних вбивств, 16,8% навмисних тяжких тілесних ушкоджень, 30,1% хуліганств та 42,7% згвалтувань; особами наступної вікової категорії (25-29 років) вчинено відповідно 14% вбивств, 13,5% тяжких тілесних ушкоджень, 17% хуліганств та 18% згвалтувань. Показники вікової категорії 18-24 роки щодо вчинення некорисливих насильницьких злочинів у цілому зросли на 29%.

Вивчення психології злочинця має досить багату історію. Так, ще в двадцятих роках ХХ сторіччя Є.К. Краснушкін визначив п'ять основних напрямів наукової діяльності по вивченню злочинності в СРСР, а саме: дослідження злочинності як соціально-економічного явища; з'ясування місця злочинності серед інших феноменів та її співвідношення з ними; вивчення законів, що керують формуванням різних типів злочинців і всієї злочинності в цілому; і, нарешті, відшукання таких типових рис у представників різноманітних видів злочинності, що дадуть можливість говорити про соціальний тип або, вірніше, про соціальні типи представників злочинного світу в усіх його різновидах. На його думку, особливе місце тут обіймає психологічне вивчення характеру злочинця та механізмів його поведінки, з'ясовуючи як ті з них, що притаманні психічно здоровій особистості, так і ті, що є межовими між нормою і ненормальністю.

У теперішній час ми маємо достатньо великий обсяг знань щодо різних категорій злочинців, їх різноманітних типів і підтипів. Особливо значними тут є роботи таких психологів, психіатрів і кримінологів, як В.М.Бехтерєв, Д.А. Дриль, Є.К. Краснушкін, О.Є. Фрейєров, П.Б. Ганнушкін, О.В.Кебриков, В.В.Браїловський, С.В.Познишев, Л.І.Айхенвальд, Е.Бірнбаум, А.В.Міхеєв, С.В.Бородін, К.Є.Ігошев, Ю.М.Антонян, І.І.Карпець, І.А.Кудрявцев, О.Є.Личко, Т.К.Білокобильска, М.С.Неймарк, М.Д. Левітов, Ц.А.Голумб, Ю.Аргунова, В.В.Гульдан та ін.

Їхні дослідження пов'язані з теоретико-психологічними працями І.П.Павлова, Л.С.Виготського, В.Х.Кандинського, О.Р.Лурія, К.Леонгарда, Я.Стреляу, Д.М. Узнадзе, О.Г.Асмолова, О.М.Леонт`єва, П.Я.Гальперіна, А.В.Петровського, П.В.Запорожця, М.Г.Ярошевського, Б.В.Зейгарник та ін. Але, незважаючи на достатню розробленість проблеми психологічних особливостей різних категорій злочинців, залишається низка питань, що, на нашу думку, вимагають окремого розгляду.

Зокрема, на сучасному етапі становлення державності в Україні все більше уваги привертає насильницька злочинність: її психологічні витоки, причини й умови формування насильницької спрямованості особистості, механізм вчинення насильницьких злочинів тощо. Відокремилась категорія, що може бути умовно названа “безмотивними” насильницькими злочинцями. У даному випадку під безмотивністю розуміється не відсутність мотиву взагалі, а повне або часткове його витіснення в сферу неусвідомленого.

Відомо, що при вчиненні більшості правопорушень суб'єкт досить чітко усвідомлює причину, що спонукає (штовхає) його до цього. Коли особа знає, чого вона бажає, однак законним шляхом досягнути цього не може, вона, за наявності делінквентної спрямованості, прагне до результату попри існуючі норми закону. При цьому вона усвідомлює мету, мотив і можливі наслідки своїх дій, знає, що порушує закон. Але значна кількість осіб, які вчинили насильницькі злочини некорисливого характеру, не можуть чітко сформулювати причини, що спонукали їх до насильницьких дій за наявних обставин та у настільки тяжкій формі, досить часто неадекватній ситуації. Це відбувається не через прагнення втаїти правду, а з-за складності чи неможливості усвідомити, що штовхнуло їх на невідповідний за силою агресивний спалах. Зазначене зумовило визначення об'єкта та предмета дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота здійснена в межах галузевого дослідження і є складовою частиною виконання “Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996 – 2000 р.р.”, затвердженої наказом МВС України від 20 жовтня 1996 року №722; “Положення про службу психологічного забезпечення оперативно-службової діяльності органів та підрозділів внутрішніх справ України”, затвердженого наказом МВС України від 28 червня 1997 року №423, планів науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ України та кафедри юридичної психології Національної академії внутрішніх справ України.

Мета дослідження - пояснення сутності, причин і механізмів “безмотивної” злочинної насильницької поведінки.

Основні завдання дослідження:

1. Проведення аналізу індивідуально-психологічних особливостей осіб, що вчинили “безмотивні” насильницькі злочини.

2. Визначити чинники психологічного, у тому числі патохарактерологічного характеру, які детермінують формування насильницької спрямованості та схильності до “безмотивності” реагування на ситуацію.

3. З'ясування принципів взаємодії інтро- та інтерпсихічних впливів, що формують установки насильницької поведінки та глибинні механізми такої поведінки.

Об'єкт дослідження – психологічні особливості особистості ”безмотивних” насильницьких злочинців.

Предмет дослідження – психологічні механізми, що визначають схильність осіб зазначеної категорії до вчинення тяжких насильницьких злочинів при виникненні відповідних криміногенних умов.

Вивчення теоретико-прикладних основ психології установки дало нам можливість сформулювати гіпотезу: злочинці, що вчинили тяжкі “безмотивні” насильницькі злочини мають специфічний психологічний профіль та відповідну агресивну установку, які сформувалися під сукупним впливом психофізіологічних, індивідуально-психологічних (у тому числі патохарактерологічних) чинників та несприятливих умов соціалізації особистості.

Теоретико-методологічні засади. З метою пізнання особливостей функціонування неусвідомленої сфери злочинної особистості ми звернулись до поняття “установка”, трактуючи її в руслі концепцій Д.М. Узнадзе та О.Г Асмолова. Це дало можливість розкривати закономірності розвитку і функціонування психіки в процесі життєвої активності суб'єкта, незважаючи на те, є ці процеси усвідомленими чи неусвідомленими. Саме цю глибинну ланку слід досліджувати для розуміння суті психологічних явищ та механізмів, що породжують феномен “безмотивності” насильницьких злочинів.

Оскільки окремі аспекти особливостей особи тієї категорії злочинців, яка нами досліджується, носять характер акцентуацій та межових відхилень психіки, то нами використовувались засади не лише кримінальної психології, але й кримінальної патопсихології (Ю.М. Антонян, В.В. Гульдан, Ц.А. Голумб та ін.). Це дало змогу, зокрема, вивчити закономірності психічної діяльності при наявності психічних відхилень, з`ясувати характер перебігу психічних процесів при зазначених симптомах, а з прикладної сторони - отримати експериментальні дані для диференціальної діагностики особливостей психіки, встановлення ступеня вираженості психічного (в тому числі і делінквентного) дефекту.

Експериментальна методика. Вибірка формувалась із осіб, що відбувають покарання за вчинення тяжких насильницьких злочинів в УВП МВС України (УВП-87 м. Горлівка УМВС України в Донецькій області для чоловіків; УВП-74 м.Одеса УМВС України в Одеській області для жінок). Дані установи відібрані нами у зв`язку з перебуванням там значної кількості повторно засуджених саме за тими статтями КК України, що відповідають меті та завданням дослідження (ст.ст. 93 п.п. “б”, “г”, “е”, 94, 101 ч. 3, 206 ч. 3), та мають достатньо “багатий” кримінальний досвід. У вибірку увійшли особи 18-25 років, які вчинили злочин у неповнолітньому чи ранньому молодіжному віці (17-21 рік). Окрім того, умовами входження у вибірку було:—

відсутність у діях і поведінці особистісно усвідомлених корисливих, корисливо-насильницьких чи інших мотивів. Такий висновок формулювався на основі вивчення матеріалів особової справи засудженого, наявних оперативно-розшукових даних, бесід з адміністрацією, найближчим оточенням та самим піддослідним;—

наявність попереднього аналогічного кримінального досвіду, що опосередковано дозволяє зробити висновок щодо певних тенденцій розвитку особистості.

Після попереднього визначення вибірки з кожним піддослідним проводилась особиста бесіда для встановлення психологічного контакту, створення атмосфери зацікавленості, ознайомлення з їх індивідуальними якостями, визначення рівня придатності для проведення дослідження. У результаті відбору сформувалася група з 84 осіб — 36 чоловіків та 48 жінок. Кількість членів вибірки відповідала вимозі, згідно з якою досліджувана група повинна становити не менш, ніж 30 осіб [Дружинин, 97, С.112].

При збиранні емпіричного матеріалу застосовувались методи: опитування, бесіда, спостереження, експертні оцінки, аналіз документації та періодики, аналіз статистичних даних МВС України, стандартизовані й модифіковані тести, найбільш релевантні цілям та завданням дослідження (ММРІ, опитувальник Айзенка), тест фрустрації С.Розенцвейга, проективні тести (“Неіснуюча тварина”, “Дім, дерево, людина”).

Орієнтація на означену вікову категорію заснована на тому, що саме у віці 17-21 рік ми маємо можливість вивчати вже достатньо сформовану особистість з більш-менш усталеними стереотипами поведінки і, відповідно, установками. Але при цьому ще немає накладання на психологічний профіль особистості тривалого криміногенного впливу злочинного середовища, що притаманне злочинцям старшого віку, який дає достатню кримінальну зараженість. Окрім цього, прояви тут “безмотивної” насильницької поведінки дозволяють нам припустити, що це більшою мірою іманентна поведінка особистості, ніж придбана під впливом криміналізації. Отже, делінквентна поведінка є результатом активності природжених або ранньонабутих патопсихологічних рис особистості і сформованих під їх впливом установок.

Надійність і ймовірність результатів дослідження забезпечувалась адекватністю застосованих засобів завданням дослідження, репрезентативністю вибірки, а також порівняльним аналізом отриманих результатів із даними досліджень інших авторів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в:

- подальшій розробці уявлень щодо мотивації у площині усвідомлення спонукань злочинної поведінки, зокрема, у конфліктних ситуаціях кримінального характеру та висвітленні механізмів психологічного захисту у осіб із насильницькою спрямованістю;

- доведенні, що наявність межових психічних відхилень підвищує роль неусвідомлених процесів у злочинній поведінці;

- поясненні механізмів “безмотивної” насильницької злочинності за допомогою диспозиційних установок та висвітленні витоків їх виникнення;

- виділенні двох типів серед осіб, що вчинили “безмотивні” злочини: збудливого (імпульсивність, недостатня контрольованість поведінки) та аутичного (індивідуалістичність, дистанціювання від навколишнього світу). Наявність зазначених профілів особистості ускладнює особистісну ідентифікацію та перешкоджають ефективному засвоєнню соціальних норм.

Практичне значення одержаних результатів дисертаційної роботи визначається: можливістю діагностики і раннього виявлення осіб, обтяжених негативними синдромами делінквентного характеру; розробкою рекомендацій щодо попередження схильності таких осіб до криміналізації соціальними, педагогічними, психологічними, а при необхідності - навіть психофармакологічними засобами. Також, це дозволить більш ефективно організувати заходи по викриттю та ресоціалізації таких осіб на основі розуміння їхньої психологічної природи. Окрім цього, наше дослідження дозволило підійти до паралельних проблем, таких як: насильницькі злочини, що вчиняються маніяками; психологічна сутність осіб, схильних до насильницьких дій (поза залежністю від сфери їхнього буття - будь то “ідеальний солдат” або “ідеальний кілер” тощо) задля розробки відповідних психокорекційних заходів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації викладені у виступі на міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми юридичної психології” (Київ, 1999 р.), на П`ятих Костюківських читаннях (Інститут психології АПН України, м. Київ, 1998 р.), на засіданнях кафедри юридичної психології НАВСУ.

Публікації. Зміст та результати дослідження відображено в 6 публікаціях, в тому числі 3 – у фахових виданнях.

Структура і обсяг дисертаційного дослідження: дисертація складається із вступу, двох розділів, списку використаних джерел, додатків. Зміст роботи викладено на 148 сторінках друкованого тексту, який доповнюють 210 назв використаної літератури та 2 додатки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі “Теоретичний аналіз проблеми формування установки на вчинення насильницьких злочинів” здійснений теоретичний аналіз загальних положень проблеми “безмотивної” насильницької злочинності. Автором розглядаються основні наукові концепції та підходи до даної проблеми взагалі та за окремими її аспектами. Так, незважаючи на те, що проблема психологічного вивчення насильницької злочинності досліджується науковцями досить давно, на сьогодні ще не існує відповіді на основне питання - щодо природи, витоків та глибинних психічних механізмів антисуспільної насильницької поведінки. Тяжке некорисливе насильство є неординарним феноменом і дуже відрізняється від усіх інших злочинів саме своєю невмотивованістю, спонтанністю та випадковим спрямуванням агресії щодо об`єкта злочину. Також не можна вважати цю категорію злочинців психічно нормальними особами з ненормальними формами поведінки, бо саме ця особливість свідчить про наявність аномального складу особистості, потреби якої задовольняються таким соціально неприйнятним шляхом.

Ми виходимо з того, що мотив є більш-менш усвідомленим процесом діяльності суб'єкта по пошуку, знаходженню і реалізації спонукаючої потреби, іманентної закріпленій в житті людини установці. Недостатньо усвідомлений через психотравмуючий для особи зміст мотив підсвідомо заміщується псевдомотивом для пояснення та виправдання своїх вчинків, причому наявність зазначеного феномену дає підстави для припущення про аномальні механізми мотивоутворення даної особи. Відсутність усвідомленого мотиву або викривлене його усвідомлення можна умовно назвати “безмотивністю”.

У формуванні особи з насильницькою злочинною спрямованістю поведінки провідне значення має поєднання чинників впливу соціального середовища, психологічних та психофізіологічних властивостей та якостей, а також психологічні особливості притаманних особі установок та їх місця у життєдіяльності людини.

Оскільки темперамент є психофізіологічним підгрунтям формування рис характеру, він певним чином регулює процес сприйняття та засвоєння соціальних норм, отже, може сприяти виникненню аномальних схильностей, у тому числі й до експлозивного реагування, яке в подальшому закріплюється у вигляді стереотипу поведінки при реагуванні на проблемні ситуації. Гіпертрофовані властивості темпераменту спричиняють розвиток акцентуйованих рис характеру, що при несприятливих умовах проявляються у вигляді підвищеної чутливості, крайньої вразливості у сфері міжособистісних відносин, але реалізуються не через емпатію, а звернуті на себе, тому породжують страхи і, нерідко, агресивні форми захисту.

Зазначене детермінує формування агресивності як однієї з провідних рис характеру, що супроводжується емоційними станами гніву, ворожості тощо. Агресія, набуваючи перевищених значень, стає панацеєю у міжособистісних стосунках і визначає особистісну диспозицію, коли широке коло об`єктивно безпечних обставин сприймаються як такі, що містять загрозу. Оскільки агресивність безпосередньо пов'язана з підвищеною збудливістю нервової системи при слабкій дії активного гальмування, а властивості нервової системи успадковуються, то може бути успадковане і порушення балансу між процесами збудження та гальмування.

Наступним аспектом розгляду проблеми “безмотивної” насильницької злочинності є вивчення психологічного, у тому числі патопсихологічного підгрунтя такої поведінки. Особа вчиняє вбивство не тому, що не може без цього існувати, а тому, що через минулий досвід та індивідуально-психологічні особливостей у неї сформована установка у вигляді здатності реагування на деякі ситуації лише деструктивно. Така установка є ознакою відсутності адаптивних стереотипів поведінки, соціальної дезадаптивності, у кінцевому рахунку - психопатизації. Неадекватність віддзеркалення реальності у свідомості породжує неадекватність її оцінювання, внаслідок чого дії також не відповідають ситуації. Це закріплює негативну упередженість щодо оточення. Тому подібне поєднання у досліджуваної нами категорії осіб таких ознак, як стереотипізація насильницької поведінки у вирішенні проблемних ситуацій, неадекватне сприйняття та викривлення реальності на тлі витіснення справжнього мотиву із сфери усвідомленого, дає нам підстави для припущення про наявність у “безмотивних” злочинців відхилень психіки за експлозивно-психопатичним та шизоїдним типом.

У підсумковій частині першого розділу розглядається проблема установки стосовно поведінки досліджуваної нами категорії злочинців. Установка є механізмом, який формується з моменту народження протягом усього життя і визначає спрямованість активності особистості та її інтенсивність. Вона може бути у певних проявах усвідомленою, але більш глибинні та визначальні її форми відносяться до сфери неусвідомленого (що також пояснює феномен неусвідомлення справжнього мотиву насильницької дії). У науковій літературі виділяється декілька різновидів установок. Так, актуально-миттєва установка є конкретною реакцією даної особи діяти певним чином у певній ситуації; диспозиційна установка є сукупністю арсеналу поведінкових реакцій, які закріпилися протягом життя і складають індивідуальну стратегію та стереотипи поведінки особи. Цільова, смислова та операційна установки визначають різні рівні активності. Антисоціальна установка існує на загальних підставах, як і будь-яка інша, відповідаючи за спрямованість особи та закріплення певних стереотипів злочинних (у нашому випадку - насильницьких) поведінкових реакцій відповідно індивідуально-психологічним особливостям.

У другому розділі “Експериментальне дослідження особистості “безмотивних” насильницьких злочинців” подаються результати проведеного емпіричного вивчення, здійснюється інтерпретація отриманих результатів та їх теоретико-прикладний аналіз.

Одержані первісні дані оброблялись за стандартними програмами варіаційної статистики з обрахуванням: середніх значень, дисперсії, кореляційного аналізу рангів Ч.Спірмена та побудуванням кореляційних плеяд.

За отриманими за допомогою ММРІ даними складені індивідуальні графіки для кожного з протестованих та узагальнені таблиці (в Т-балах), причому профіль у межах 40-65 Т-балів оцінювався як норма; шкали, що мають піки у межах 65-75 Т-балів, вказують на існування акцентуацій; а вище 75 – психопатологічних станів або психопатій.

Це дозволило виявити специфічні особливості кожного з опитаних та загальні для піддослідних тенденції, а також поділити експериментальний масив на дві групи. Підсумкова зведена таблиця мала такий вигляд:

L F K 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

1гр. 55,6 60,5 50,8 68.8 60.5 48.8 91.5 53.3 59.6 83.2 84.4 73.2 56.0

2гр. 58.1 65.9 48.2 72.7 59.9 52.5 83.0 54.6 69.5 84.0 98.5 79.6 55.0

сер. 56.9 63.2 49.5 70.8 60.2 50.7 87.3 54.0 64.6 83.6 91.5 76.4 55.5

(серед чоловіків)

1гр. 57.0 65.7 47.3 83.3 56.2 56.9 83.7 56.6 64.3 68.7 75.0 66.3 58.2

2гр. 49.1 76.7 36.1 86.7 53.9 55.1 71.1 55.8 64.8 70.1 78.7 67.2 59.7

сер. 53.0 71.2 41.7 85.0 55.0 56.0 77.4 56.2 64.6 69.4 76.9 66.8 58.9

(серед жінок)

сер. 55.0 67.2 45.6 77.9 57.6 53.4 82.4 55.1 64.6 76.5 84.2 71.6 57.2

(усереднені дані)

Табл. 1 – Підсумкові результати емпіричного дослідження

Загальною рисою для всіх опитаних було максимальне перевищення норми по шкалі індивідуалістичності (до рівня шизоїдності) і друге значне перевищення по шкалі імпульсивності (до рівня експлозивної психопатії), які набули характер провідного механізму їхньої соціальної дезадаптованості. Також спостерігався певний підйом показників тривожності та активності (перераховані шкали надані по нисхідній балів).

Окремо слід зупинитись на підвищенні значень по шкалі соматизації тривоги у засуджених жінок. Пояснення цього явища ми знаходимо у спостереженнях психологів УВП: рівень іпохондрії підвищується в засуджених вже в умовах перебування в колонії (що само по собі є психотравмуючим чинником, особливо для жінок); на момент прибуття у колонію цей показник знаходиться у межах норми, однак внаслідок незвичних і складних умов утримання зосередженість на негараздах здоров'я виступає захисним механізмом та набуває значень акцентуйованості особистості. На відміну від імпульсивності та індивідуалістичності, “іпохондрія” є набутою рисою, тому при подальшому аналізі ми не будемо надавати їй особливої уваги та значення.

У тих випадках, коли навіть незначні стреси та фрустрації призводять до виникнення стійких і тривалих негативних емоцій, а компенсація досягається шляхом дистанціювання себе від навколишнього світу, значення восьмої шкали зростає. У граничних випадках, коли у осіб високий рівень профілю (понад 70 Т-балів) на восьмій шкалі, йдеться про шизоїдний синдром. Термін “шизоїдний синдром” тут умовно вживається для позначення тієї характерної для особистості зміни по шизоїдному типу, що проявляється у сукупності проявів — емоційна холодність, неадекватність емоцій, неадекватність сприйняття і суджень, яка знаходить свій вираз в немотивованих вчинках, формальності (відсутності прихильностей і симпатій) у контактах навіть з близькими людьми.

Незадоволеність своїм положенням у мікросередовищі, тривалі інтенсивні негативні емоції, підвищена вразливість та нездатність до адекватної рефлексії часто спричиняють формування асоціальних поведінкових стереотипів. Ускладненість повсякденних контактів призводить до збільшення ізоляції, оскільки ситуації, що вимагають спілкування, посилюють відчуття внутрішнього напруження (підвищення профілю дев'ятої шкали на тлі восьмої).

Комбінація піків на восьмій і четвертій шкалах визначає труднощі в міжособистих зв'язках через порушення соціальної адаптації. Виникає тенденція ставитися до навколишніх з недовірою, сприймати їх як джерело потенційної небезпеки. Постійне відчуття загрози може спричиняти превентивну агресію. Якщо такий стереотип поведінки закріплюється на рівні установки, то сприяє зростанню відокремленості та відчуження, що породжує нездатність до реальної оцінки ситуацій та загальної картини світу і підсилює порушення соціальної адаптації. Особи з таким типом профілю характеризуються не стільки просто афективно насиченою агресивною поведінкою, скільки асоціальними вчинками, вчиненими в результаті непристосованості до тих чи інших умов, неспроможністю чітко усвідомити соціальну норму, неадекватністю оцінки ситуації. Нездатність правильно організувати та контролювати свої контакти і специфічність мислення можуть зумовлювати зв'язок цих осіб з девіантними (делінквентними) групами собі подібних, а останній, у свою чергу, стає однією з найважливіших причин їх асоціальної поведінки.

Підвищення показників сьомої шкали при домінуючій восьмій характеризує низьку спроможність до витіснення і підвищену увагу до негативних сигналів. В результаті оточення ніколи не сприймається ними як достатньо безпечне, що ще більше посилює тривожність. Гіперконтроль своєї поведінки, зокрема гетероагресивних тенденцій (підвищення показника сьомої шкали), робить неможливим постійний відкритий прояв асоціальних тенденцій, навіть якщо має місце невизнання соціальних і морально-етичних норм (підвищення рівнів сьомої та четвертої шкал при відносно низьких значеннях другої). Це сприяє виникненню тривожної напруги з неусвідомленням причини, її марним пошуком і, кінець кінцем, розрядкою на першому-ліпшому об'єкті, з прийняттям екстрених заходів по його насильницькому усуненні задля зняття накопиченого афекту.

За результатами проведеного нами дослідження, піддослідних можна поділити на дві досить чітко окреслені групи.

Перша група характеризується домінуванням імпульсивності, недостатньою контрольованістю поведінки (до психопатоподібної поведінки збудливого кола), що спричиняє асоціальні прояви (18 чоловіків та 30 жінок, що складає відповідно 50% та 62,5%). Це може пояснюватись блокадою соціогенних потреб і похідною актуалізацією емоційної напруги, що безпосередньо відображається на поведінці особистості через систему установок, ставлень і соціальних ролей.

Вивчення осіб із вираженою асоціальною поведінкою (Ф.Б. Березін, О.Р. Ратінов, Г.Х. Єфремова та ін.), профіль яких визначається піком на четвертій шкалі, показало, що при вчиненні асоціальних дій вони мало піклуються про отримання матеріальної вигоди чи сексуальне задоволення і зневажають небезпечними для них наслідками.

В поєднанні з підвищенням активності (дев`ята шкала) можливі спалахи неконтрольованої і немотивованої агресії, що особливо часто спостерігається при паралельному підвищенні тривожності (сьома шкала) як протест проти “неприйнятних” моральних і етичних “обмежень” (знов-таки надмірна суб`єктивність, що визначається восьмою шкалою, призводить до відриву від реальності) Зазначене свідчить про неспроможність до інтеріоризації соціальних норм на рівні власних установок.

Друга група, в свою чергу, визначалася домінуванням показників індивідуалістичності та дистанційованості особи (до рівня шизоідної акцентуації). Відзначається також деяке підвищення показника іпохондрії. Представників другої групи виявилось 36 осіб (18 чоловіків, що складає 50% чоловічої групи, та 18 жінок, що складає 37% жіночої групи). Її характеристики співпадають з описом загальної тенденції.

Проведений математико-статистичний аналіз отриманих за даною методикою результатів свідчить про наявність кореляційних зв`язків між такими параметрами особистості представників першої групи як високі позитивні кореляційні зв`язки шкали імпульсивності з показниками шкал індивідуалістичності (шизоїдності), активності та тривожності, які дорівнюють 0,750; 0,737; 0,545; та високі негативні кореляційні зв`язки шкали імпульсивності з показниками шкал аутизму, соматизації тривоги, маскулинності / фемінності та депресивності, які дорівнюють -0,749; -0,746; -0,723;-0,536; в свою чергу у представників другої групи — високі позитивні кореляційні зв`язки шкали індивідуалістичності (шизоїдності) з показниками шкали активності +0,662; шкали тривожності +0,657; шкали імпульсивності +0,648; шкали депресивності +0,639; та високі негативні кореляційні зв`язки шкали індивідуалістичності (шизоїдності) з показниками шкали соматизації тривоги -0,689; шкали аутизму -0,572.

Проведене за допомогою ММРІ дослідження дозволяє зробити висновок про відмінність профілю осіб, засуджених за вчинення тяжких насильницьких злочинів при недостатньому усвідомленні мотивації, від інших категорій засуджених. Так, за результатами досліджень Ю.М. Антоняна, В.П. Голубкова, Ю.М. Кудрякова та В.Г. Бовіна, присвячених виявленню певних відмінностей психологічних рис особи злочинця, які також проводилися за допомогою ММРІ, усі інші категорії засуджених, незалежно від їх злочинної спрямованості (корисливі, корисливо-насильницькі, насильницькі), мали майже ідентичні профілі з незначними баловими відмінностями. Основних піків було три, а не два, як у нашому випадку. Співпали високі домінуючі значення піків на восьмій (індивідуалістичності) та четвертій (імпульсивності) шкалах. Однак, другий за значенням пік на шостій шкалі у загальній характеристиці інших злочинців майже відсутній у нашому випадку. Отже, для досліджуваної нами категорії домінування рис шостої шкали не є притаманним. Усереднені ж значення восьмої та четвертої шкал нашої категорії більше, ніж на десять балів перевищують аналогічні показники інших категорій злочинців, а сьома та дев`ята шкала проявляються більш інтенсивно. Ці перевищення показників свідчать про більш виражений, на відміну від інших типів, ступінь акцентуйованості досліджуваних нами осіб.

Таким чином, соціальна дезадаптація, формування й закріплення установок насильницької поведінки та порушення процесу адекватного мотивоутворення у досліджуваної нами категорії злочинців базується на рисах особистості, що проявляються у значних перевищеннях показників норми за методикою ММРІ. Отримані експериментальні дані дозволяють виділити на тлі загальних психологічних рис дві специфічні підгрупи з домінуючими шизоїдними та експлозивно психопатичними рисами.

Обробка даних за тестом фрустрації С. Розенцвейга дала нам змогу отримати наступні результати:—

екстрапунітивна спрямованість - 36,51% (у контрольній групі - 10%); домінування цього значення спостерігається у 30% піддослідних і свідчить про їх перебільшену схильність перекладати відповідальність на зовнішню ситуацію;—

інтрапунітивність - 38,56% (у контрольній групі 30%); домінування цього значення спостерігається у 57,5% піддослідних, що визначає нездатність чи відсутність прагнення у більшості опитаних визнавати власну вину;—

імпунітивність - 24,93% (у контрольній групі 30%); домінування цього значення спостерігається у 12,5%, тобто вимоги до ситуації та інших її учасників значно перебільшують вимоги до власної поведінки;—

перешкоджаюче-домінантний тип реакції має середнє значення 29,71% (у контрольній групі 20%); він переважає у 25% опитаних, які покладають відповідальність за вирішення будь-якої фруструючої ситуації на саму ситуацію чи на інших осіб;—

самозахисний тип реакції - 30,49% (у контрольній групі 50%), домінування значення спостерігалось у 25% вибірки, яким притаманна сила особистісних проявів при виникненні психологічно складних ситуацій (реально існуючих чи так уявлюваних);—

упертісний тип реагування - 39,8% (у контрольній групі 30%), характерний для 50% піддослідних, які перекладають відповідальність за вирішення ситуації на інших осіб.

Групова конформність складає 33,47% (у контрольній групі 58,3%) і свідчить про низьку орієнтованість на загальноприйнятні норми, недостатню сформованість системи соціальних цінностей, завищену самооцінку, отже — схильність вступати у конфлікти з оточуючими людьми.

Виходячи із зазначеного, можна зробити висновки, що представникам нашої вибірки властива:

- схильність сприймати будь-яку складну чи неординарну ситуацію як значну перепону на шляху актуалізації своїх потреб, що визначає їх ставлення до проблемних ситуацій як фруструючих;

- досить висока сила особистісних проявів, що спричиняє прагнення вирішувати життєво значимі ситуації будь-що, незважаючи на обставини;

- реагування екстрапунітивного типу як у тлумаченні та оцінці ситуації, так і у стилі її вирішення. Інтрапунітивність представлена незначною мірою і може трактуватись як прояв тенденції виглядати у кращому світлі, приховуючи дійсні наміри. Імпунітивні реакції зустрічаються рідко і мають незначну вираженість;

- низький рівень групової конформності, що призводить до частих конфліктів з оточуючими. Це також має підгрунтя у схильності занадто часто тлумачити проблемні ситуації, з якими пов`язаний процес спілкування, як фрустраційні перепони. Прагненням усунути їх будь-що особа провокує ескалацію конфлікту. Оточуючі сприймають ці прояви як конфліктність характеру, вносячи відповідні корективи у стосунки. Наступним кроком стає конфронтація та протистояння і подальше ускладнення соціальних стосунків.

Це надає нам можливість стверджувати, що серед психологічних особливостей осіб, які вчинили тяжкі “безмотивні” насильницькі злочини, значне місце обіймає піддатність фрустрації. Вона породжує постійну, виснажливу напруженість, високу тривожність, яка з часом переростає у страх за своє буття, іншими словами, - у страх смерті. При цьому тривожність функціонує як на свідомому, так і на неусвідомленому рівнях, часто не маючи під собою реального приводу, а існуючи як суто суб`єктивне відчуття.

Проведений математико-статистичний аналіз отриманих за даною методикою результатів свідчить про наявність кореляційних зв`язків між такими параметрами особистості:—

високі позитивні кореляційні зв`язки між показниками шкал ED та Е (+0,614); шкал NP та шкал І (+0,593);—

високі негативні кореляційні зв`язки між показниками шкал ЕD та NP (-0,714); шкал Е та І (-0,637).

Наведені психологічні характеристики визначають порушення реальної оцінки ситуації та адекватного емоційного реагування, підвищену тривожність, неконтактність через підвищення напруження при необхідності спілкування з оточуючими, що сприймаються як незрозумілі та потенційно небезпечні. І - як результат накопичення афекту - це штовхає їх на превентивну агресію задля звільнення від психічного перенапруження.

Зазначеній категорії осіб часто притаманне порушене функціонування мотиваційної ієрархії, коли захисна та контролююча функції гіпертрофуються і набувають неадекватної форми. Відбувається також трансформація внутрішньої дисгармонійності та тривожності у напрямі її неусвідомленої проекції, як захисного механізму, на ситуацію навколишньої дійсності: вона наповнюється небезпечними ознаками і, відповідно, сприймається як така, що потребує екстрених заходів по їх нейтралізації або уникненню будь-що.

Окремо можна констатувати відсутність принципових психологічних відмінностей між жіночим та чоловічим контингентом злочинців, що вчинили тяжкі насильницькі злочини без достатнього усвідомлення мотиву.

Узагальнений аналіз отриманих результатів дає підстави для твердження про притаманність даній категорії злочинців межових психічних аномалій у формі психопатії, яка зумовлює їх соціальну дезадаптивність, формування й закріплення антисуспільних стереотипів насильницької поведінки та порушення процесу адекватного мотивоутворення (і, відповідно, феномен “безмотивності”).

Отриманий психологічний профіль насильницького “безмотивного” злочинця пояснює також наявність труднощів у реальній оцінці ситуації та загальної картини світу, а звідси - порушення адекватного емоційного реагування, вразливість, підвищену тривожність, неконтактність через підвищення напруження при необхідності спілкування з представниками незрозумілого і, можливо, агресивного навколишнього світу, що є безперечними ознаками аутичності. Це штовхає таких осіб до превентивної агресії, яка за силою часто невідповідна суб'єктивно сприйманій небезпеці (що реально може навіть і не бути такою), та постійної готовності до неї, потребує пошуку приводу. Зазначене створює можливість виходу психічного перенапруження (реакція “повз”).

Таким особам (особливо - при наявності межових психічних відхилень) часто притаманне порушене функціонування мотиваційної ієрархії, коли захисна та контролююча функції гіпертрофуються і набувають неадекватної форми. Також відбувається трансформація особистісної тривожності та внутрішньоособистісної дисгармонійності у напряму її проекції на ситуацію навколишньої дійсності: вона наповнюється небезпечними ознаками і, відповідно, сприймається як така, що потребує екстрених заходів по їх нейтралізації або уникненню будь-що. При цому механізм проекції принципово неусвідомлений і завжди виступає як захист; закріплюються відповідні установки задля уникнення психологічного дискомфорту, що досить часто набувають надто загостреного, навіть патологічного характеру, змінюючи соціально припустимі форми реагування асоціальними чи злочинними, гіпертрофуючи всю систему міжособистісних відносин.

При інтерпретації отриманих результатів з позицій функціонування системи багаторівневих установок ми отримуємо також можливість вивчати особистість “безмотивних” насильницьких злочинців, обтяжених певними психічними відхиленнями, динаміку, специфіку їх виникнення, розвитку та актуалізації. Система багаторівневих установок дозволяє докладніше зрозуміти психологічні механізми поведінки осіб, схильних до антисуспільної насильницької поведінки, завдяки висвітленню етапів формування та закріплення стереотипів вирішення проблемних ситуацій; проаналізувати конкретний злочинний насильницький акт (його витоки, процес накопичення психологічної напруженості та момент реалізації) та специфіку виникнення псевдомотиву, що й розкриває проблему так званої “безмотивності”.

Особливу увагу ми приділяємо певному глибинному механізму, який визначає не тільки загальноособистісні стратегії поведінки та конкретні ситуативні прояви, але й регулює процес вибору, включення чи переключення певних типів активності індивіда в кожну дискретну мить в залежності від стимулюючої ситуації. Цю екзистенційну систему вибору ми визначаємо як глибинну установку. Вона функціонує у формі включення певних установок сприйняття, оцінки та вибору певної реакції як на конкретний стимул, так і на більш подовжені у часі стани та ситуації. Глибинна установка визначає активацію всіх рівнів та видів установок особистості, динаміку їх переключень та взаємодетермінувань у залежності від психологічних особливостей індивіда. Саме завдяки цьому феномену з'являється реальна можливість зрозуміти найглибинніші механізми формування, становлення та існування як особистості в цілому, так і походження та природу конкретних установок, що проявляються в певних поведінкових, у тому числі “безмотивних” насильницьких актах.

У висновках відображено підсумки проведеного теоретичного та експериментального дослідження, результати якого відповідають поставленій меті та сформульованим завданням, визначені перспективи подальшої роботи. Узагальнення даних дисертації дало можливість зробити наступні висновки:

1. Мотив залишається неусвідомленим, коли особа не може його сформулювати або витісняє з свідомості, підміняючи прийнятним (побічним, декларативним) псевдомотивом. Ступінь і якість неусвідомленості мотивів свідчить про невміння контролювати свою поведінку або про нерозвиненість рефлексивних здібностей суб'єкта, що й проявляється у конфліктних ситуаціях кримінального характеру, пов`язаних із високим психофізіологічним і психологічним напруженням особистості.

2. Несвідоме за наявності межових психічних відхилень та психічних аномалій виявляє себе в протиправній поведінці як психологічний захист, у тому числі - через агресивність. У найбільш загальному вигляді можна припустити, що аномалії психіки підвищують активну роль неусвідомлених явищ і процесів у злочинній поведінці в тому значенні, що справжні мотиви такої поведінки адекватно усвідомлюються менше, ніж здоровою людиною. Отже, керувати своєю поведінкою особі з психічними аномаліями складніше, у чому й виявляється криміногенність останніх.

Зазначена специфіка, на нашу думку, проявляється також у тому, що відчуття оточуючого середовища як небезпечного для індивіда або такого, що несе загрозу його буттю, не усвідомлюється через його психотравмуючий характер. У той же час залежність деяких особистостей (наприклад тривожного, афективного, збудливого типу) від несприятливого середовища надто велика, оскільки вони постійно і жорстко прив`язані якраз до зовнішніх умов. При цьому злочинна поведінка регулюється, як правило, не сьогочасною актуальністю, а основною, постійною готовою до реалізації установочною потребою.

3. Витоки феномену “безмотивності” полягають, серед іншого, в специфіці мислення таких осіб, що має виражений аутичний характер. Аутичне мислення, керуючись базисними потягами, домінує над логічним, визначаючи примат “суб'єктивного” над “об'єктивним”, звідси - недостатнє відокремлення “Я” та “не-Я” та нездатність адекватно сприймати і оцінювати оточуючих людей. Це сприяє виникненню захисних механізмів і зміні особистісного профілю за рахунок тривожності, налаштовуючи на очікування небезпеки від усього незрозумілого навколишнього світу. У нашому випадку остання є продуктом внутрішньої дезорганізації та дезадаптації, вона проектується на оточення, наповнюючи його рисами, що потребують екстрених заходів задля нейтралізації або уникнення.

4. Патопсихологічні детермінанти злочинів у формі межових психічних відхилень та психічних аномалій набувають значення при несприятливому середовищному впливі і певною мірою визначають схильність до злочинної поведінки. Було б неправильно однозначно оцінювати особистість злочинця як такої ж нормальної в психічному плані людини, що й правослухняного громадянина, які відрізняються лише спрямованістю (просоціальною чи антисоціальною). Більш вірно говорити про взаємозв`язок, взаємозумовленість між соціальними і психічними відхиленнями. Особливо це стосується такої неординарної категорії як насильницькі “безмотивні” злочинці. У осіб, що є аномальними, відсутня фатальна схильність до злочину — патохарактерологічні особливості виступають лише у якості каталізуючого чинника взаємодії в механізмі злочинної поведінки. Детермінантою завжди залишається соціальна та моральна незрілість особи, що спричиняє соціальну неадаптивність, неадекватність реагування на виникаючі конфліктні ситуації, але не визначає соціальної спрямованості конкретних дій.

5. Установка на злочинну діяльність - така єдність рис і якостей особистості, що в конкретній ситуації закономірно визначає формування мотивів злочинного вчинку та їхню реалізацію в цьому вчинку. Формування установки на злочинну насильницьку поведінку детермінується делінквентними рисами і мотивами, що з'являються як результат відповідної соціалізації особи (криміногенне середовище, акцентуації характеру та межові, патохарактерологічні особливості індивіда). Установка на насильницькі