існуючим тільки те, що мислиме і що має здатність виразитися словом. Тому для Парменіда зрозуміло, що думка про предмет і сам предмет є одне і те саме, що буття і мислення тотожні і як процес, і як результат. У той же час парменідівська теза про тотожність мислення і буття проголошує, що предмет і думка про нього існують самостійно, бо думка тільки тоді думка, коли вона предмет-на, а предмет тільки тоді предмет, коли він осмислюється.
Учнем Парменіда був Зенон. Із багатьох праць Зенона ("Суперечки", "Проти філософів", "Про природу") залишились тільки деякі фрагменти. Зенона називають винахідником діалектики, яка постає у нього як мистецтво міркування і суперечок. Міркування Зенона дістало назву "епіхейрема" ("епіхерема"), тобто стислий умовивід, а також апорія — непрохідність, безвихідне становище. За допомогою апорій (епіхерем) Зенон доводив одиничність буття. Увесь хід думок Зенона говорить, що буття у нього є просторовим явищем, що існуючим, у його розумінні, є те, що має величину або просторовий об'єм.
Сучасником Зенона був Емпедокл (бл. 484-424 pp. до н.е.)— автор філософських поем, оратор, ритор, лікар, інженер, самобутній поет і філософ. Емпедокл приймає як першоначала світу всі чотири тради-ційні стихії: землю, воду, повітря й вогонь. Ці першоначала у Емпе-докла не переходять одне в одне, вони пасивні. А тому, за Емпедоклом, джерелом Всесвіту є боротьба двох психічних начал: Любові і Ненависті. Любов — космічна причина єдності і добра. Ненависть — причина роздрібненості і зла. Цікаві спостереження Емпедокла щодо людського пізнання. Емпедокл стверджував, що все пізнається таким, яким його людина мислить. Так, космічну любов і ненависть людина пізнає через свою любов і ненависть. Предмет пізнання, за Емпедоклом, — світ як ціле. Але. людина пізнає тільки ту частину світу, яку здатна охопити її думка.
У період розквіту класичної Греції (479-431 pp. до н.е.), особливо в часи правління Перікла, коли рабовласницька демократія досягла свого розквіту, утверджується оригінальна філософія Анаксагора (500-428 pp. до н.е.). Анаксагор у центр своєї філософії ставить проблему якісного перетворення тіл. Розв'язання цієї проблеми він пов'язує з оригінальним тлумаченням першоначала. На противагу своїм попередникам, Анаксагор відкидає стихії як начала. Для нього первинним є всі без винятку стани речовини. Анаксагор — засновник панспермії. Він так пояснює наявність життя на Землі: насіння живих істот падає на землю із неба разом з дощем. І це насіння існувало завжди, бо воно є різновидністю гомеомерій ("насіння всіх речей"). Останнім представником школи елеатів був Меліс (його акме при-падає на 440 pp. до н.е.). Подібно Зенонові, Меліс також був послідовником Парменіда, однак він реорганізував вчення Парменіда у двох принципових пунктах: уявне і кінечне буття у вченні Парменіда Меліс замінив реальним і безкінечним буттям.
Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення. Антична атомістична філософія виникає на терені проблематики елеатів, але це самостійне вчення, в центрі якого: 1) уявлення про світобудову, 2) трактування людини і людського суспільства.
Започатковули атомістичну філософію в античності Левкіп (бл. 500-440 pp. до н.е.) і Демокріт (бл. 460-370 pp. до н.е.).
Отже, як бачимо з вищесказаного, багато філософських шкіл брали свої початки у міфологічному грунті, що так чи інакше пояснювали природні та інші аспекти життя людини. З часом міфологічні впливи на філософію значно зменшуються і на сьогоднішній день практично не відбиваються на сучасній філософській думці. Однак у часи зародження філософії – міфологія була одним із наріжних каменів філософів того часу.
Використана література.
1. Надольний. Філософія. – К., 2000.
2. Філософський енциклопедичний словник. – К., 1998.
3. Думка Стародавнього світу. – К., 1994.
4. Історія міфології. – М., 1991.