відноситься до атеїстів, якщо вони поводяться морально.

На думку Канта, наука в сучасному йому суспільстві заражена двома хворобами. Ім'я однієї - вузькість обрію,

однобокість мислення, ім'я іншої - відсутність гідної мети. Наука має потребу в "верховному філософському нагляді".

Перед собою Кант ставить задачу подолання пороків сучасної йому науки. Якщо існує наука, дійсно потрібна людині, то це

та, котрої я учу, - а саме: належним чином зайняти зазначене людині місце у світі, і з якої можна навчитися тому, яким

треба бути, щоб бути людиною. Цінність заняття визначена моральною орієнтацією; та наука, якій Кант себе хоче присвятити -

наука людей. Відтепер у філософських пошуках Канта центральна тема - проблема людини. Усе питання в тім, що ж дійсно

потрібно людині, як їй допомогти.

Взагалі, творчість Канта можна розділити на два періоди – докритичний (до 1770р), що характеризується в більшій мірі

матеріалістичним світоглядом і ознаменовавшийся створенням «небулярної космогонічної гіпотези»; з 1770р – критичний період,

у роботах цього періоду Кант доводить неможливість побудувати систему умоглядної філософії до попереднього дослідження форм

пізнання і границь наших пізнавальних здібностей.

У період до 1772 р Кант публікує ще кілька робіт: "Мрії духовидця, пояснені мріями метафізики", есе, присвячене діяльності

Іммануіла Сведенборга, шведського філософа і математика, що, прославився своїми роботами по механіці, гірській справі,

мінералогії, а на старість оголосив себе ясновидцем, якому сам бог доручив заснувати нову церкву. "Мрії ..." примітні тим,

що на одну дошку з "духовидцями" Кант ставить і прихильників спекулятивної метафізики. Метафізики теж марять, і свої ідеї

приймають за справжній порядок речей. Він сміється не тільки над візіонерством, але і над умоглядними спекуляціями, він

призиває людей науки покладатися тільки на досвід, що представляє собою "альфу й омегу пізнання". Таким чином, Кант

прощається з вольфіанскою метафізикою, прихильником якої він був раніше У праці "Про форму і принципи чуттєво сприйманого і

інтелігібельного світу" у Канта фіксуємо новий "переворот" у поглядах. На зміну емпіричній, що доходила до скептицизму

позиції, прийшов своєрідний дуалізм у поглядах. Канта вже не хвилює питання, як дані органів почуттів зв'язані з інтелектом,

- він розвів у різні сторони ці два види духовної діяльності. Джерела всіх представлень людини або чуттєвість, або розсудок

і розум. Перші дають причини пізнань, що виражають відношення предмета до особливих властивостей суб'єкта, що пізнає. Другі

відносяться до самих предметів. Чуттєвість, у Канта, має справу з явищами, феноменами; интелігібельний, тобто розумоосяжний

предмет він називає ноуменом. Світ, розглянутий як феномен, існує в часі і просторі. Але час і простір не є щось саме по

собі існуюче, це всього лише суб'єктивні умови, споконвічно властиві людському розуму для координації між собою чуттєво

сприйманих предметів. У ноуменальному світі, тобто в сфері предметів самих по собі, часу і простору немає. Це твердження

явно суперечить позиції Лейбніца і Вольфа, що визнавали справжню реальність тривалості і протяжності.

Ще недавно Кант призивав метафізику спиратися винятково на досвід, тепер у нього інша турбота - застерегти її від

переоцінки досвіду; принципи почуттєвого пізнання не повинні виходити за свої рамки і стосуватися сфери розуму.

3. «Критика чистого розуму» - головна філософська праця І. Канта

Датою народження «Критики чистого розуму» прийнято вважати дату написання Кантом листа своєму другу Маркові Герцу (21

лютого 1772 року).

Первісна його назва - "Границі чуттєвості і розуму", але вже в первісному варіанті тексту виникає вислів "критика чистого

розуму". Майбутня книга, на думку Канта, повинна дати ключ до таємниці всієї метафізики.

У березні 1781 року Кант написав "Критику чистого розуму". У свій час Бекон виступив із критикою схоластичного

розуму і життєвого розуму, з вимогою відкинути мертві догми й укорінені забобони, перевіряти в досвіді всі положення, що

претендують на істинність. Кант бачив себе продовжувачем цього починання.

Передмова до "Критики чистого розуму" починається цитатою з Френсіса Бекона. Бекон виступав із критикою схоластичного

розуму і життєвого розуму, з вимогою відкинути мертві догми й укорінені забобони, і все, що претендує на істинність,

перевіряти на досвіді. Кант бачив себе продовжувачем цього починання.

Так починається передмова. Кант бачить свою задачу в тому, щоб перебороти дві світоглядні позиції, два види однобічного

і, отже, помилкового підходу до проблеми пізнання - догматизм і скептицизм. Одночасно це подолання Вольфа. Тому що

Вольфові належав поділ усіх філософських напрямків на скептиків і догматиків. Перші перебувають у сумніві щодо природи

речей, другі на цей рахунок дотримуються чіткого (догматичного погляду).

Кант пропонує третій шлях - єдино здоровий, на його думку, - шлях критики. Причому мова йде не про критику філософських

систем, а про критику самого розуму, взятого в чистому вигляді, тобто незалежно від якого б то не було досвіду. Філософ має

намір вивчити інструмент пізнання, перш ніж пустити його в справу. Чи дозрів розум для самокритики? Кант має твердий намір

це дослідити.

Кант не сумнівається у своєчасності свого починання. На частку людського розуму випала дивна доля: його беруть в облогу

питання, від яких він не може ухилитися, тому що вони нав'язані йому його власною природою; але в той же час він не може

відповісти на них, тому що вони перевершують його можливості. У таке утруднення розум попадає не зі своєї вини. Він починає

з основоположень, виведених з досвіду, але, піднімаючись до вершин пізнання, незабаром помічає, що перед ним виникають все

нові питання, відповідь на які він не може дати. І розум змушений удатися до нових основоположень, що, хоча і здаються

очевидними, але виходять за межі досвіду. І отут його підстерігають протиріччя, що свідчать про