Інтерпретативний розум відмовляється працювати в системі категорій наукового мислення: істина, сутність, закономірність, підстава, причина, об'єктивність тощо, відновлює суверенітет повсякденного мислення, яке нібито менше помиляється, ніж поняттєво-категоріальне. І якщо законодавчий розум вимагав, щоб перед входом у храм філософії і науки мислитель «очищався» від повсякденного досвіду, то інтерпретативний відноситься до нього з повагою, визнаючи його права на провідну роль в житті суспільства. Тема повсякденності стає центральною у феноменологічній соціології. Повсякденність — це донаукова природна установка, актуальне «тут» і «зараз» буття суб'єкта, що включає весь спектр його особистісних переваг. Суб'єкт, з усім різноманіттям його потреб і інтересів, виявляється вихідним пунктом філософського осмислення соціальних проблем, а феноменологічна філософія відкидає методологію об'єктивізму і логіцизму, тобто наукову методологію. Допускається гетерогенність прийнятої онтології, різні ракурси бачення проблеми, утверджується непереборна множинність поглядів на ту саму реальність. Невизначеність стає головним поняттям онтології і гносеології; в ситуації ж невизначеності в силу вступає імовірність, як міра перетворення можливості в дійсність, що виключає можливість однозначного і точного лінійного прогнозування подій і явищ.

Оголосивши пошук істини помилковою задачею, інтерпретативний розум став шукати свої правила інтелектуальної діяльності, свої стилі вираження мислення в слові. Відмовляючись від побудови філософських систем і не визнаючи необхідності підпорядкування мислення законам діалектичної логіки, він стверджує, що словесно-мовне вираження думки завжди випадкове. Більше того, його починає цікавити той час буття мислення, коли останнє ще не оформлене, хаотичне, пульсує, нагромаджує думку на думку, перебиваючи їх образами; думка тут тече, ще не підкоряючись строгим логічним правилам і вимогам категоріальної впорядкованості, її форма перебуває в становленні. Починаються пошуки словесної і категоріальної форми для вираження мислення до його логіко-категоріального аранжування, що, на думку філософів інтерпретативного розуму, спотворює зміст первозданного мислення, вносить зміни в його зміст, позбавляє його первісної повноти. Звідси різке розходження філософських текстів модерну і постмодерну. Найбільш адекватною формою вираження мислення постмодерн визнає позараціональну словесну плинність.

У постмодерністському філософському тексті відсутній весь пояснюючий концепт: за описуваними явищами не можна знайти жодної звичної «глибини», «сутності» — Бога, Абсолют, Логосу, Істини, Сенсу життя і т.д.; це спричиняє втрату значеннєвого центру, що створює простір діалогу автора з читачем і навпаки. Такий текст допускає нескінченну безліч інтерпретацій, він стає полісемантичним.

Не претендуючи на істинність своїх міркувань, філософи-автори починають розглядати себе як учасників нескінченної комунікації, у просторі якої повідомлення бродять по її каналах, спотворюючи, змінюючи адресата. Джерело первісного повідомлення губиться в невизначеному минулому, осягти яке принципово неможливо. Автори текстів одержують інформацію-послання невідомо звідки, передають її далі навмання, не знаючи свого адресата і не маючи впевненості в тому, що вони адекватно відтворили зміст інформації. Саме так, вважає Ж. Дерріда, писалося навіть Одкровення св. Іоанна, або Апокаліпсичне послання. Проаналізувавши текст Апокаліпсиса, він прийшов до висновку: Іоанн пише не про те, що йому самому безпосередньо відкривається, а лише передає зміст йому диктованого. Він чує голос, що цитує Ісуса, голос самого Ісуса, а також голоси ангелів тощо. Всі ці послання постійно перетинаються і неясно, хто і кому говорить. Немає ніякої гарантії, що саме Іоанн був головним і єдиним адресатом цих послань. Ситуація нагадує нескінченний комп'ютер, в якому закладене нескінченне число учасників акту комунікації, що унеможливлює виділення «початкового сигналу» (мова йде про Бога) і вказівку точного адресата.

Філософія включається в нескінченне мовно- і тексто- виробництво, позбавлене першоджерела, а також адресата. Неважливо хто і кому пише важливо — як він це робить. В тексті більше немає співвіднесеності з об'єктом, з внутрішнім суб'єктивним досвідом. Філософові залишається тільки одна можливість привабити до себе увагу читача — обрушити на нього алогічний, аграматичний текст-мовлення, «зачарувати» його грою метафор і метонімій. Філософія втрачає свої границі, обриси філософського тексту розмиваються і починають існувати в якомусь «розсіяному» вигляді — всередині віршів, фільмів, літературної прози і т.д. Філософствування практично вже не вимагає спеціальної підготовки, воно стає непрофесійною діяльністю, і до числа філософів постмодерн зараховує, наприклад, прозаїків М. Пруста, Д. Джойса, Х.-Л. Борхеса, кінорежисерів С. Ейзенштейна, Ф. Фелліні і багатьох інших.

«Ніщо не гарантоване» — головний пафос свідомості постмодерну, що практикує інтерпретативний розум. Бог вмер, розумові законодавчому відмовлено в довірі, всі «священне» і «високе» сприймається як самообман людей, ієрархія «тіло-душа-дух» зруйнована, людина більше ні в що не вірить і їй немає вже «чим» вірити.

Отже, філософія постмодерну відмовилася від класики, відкривши нові способи і правила інтелектуальної діяльності, що стали своєрідною відповіддю на рефлексивне осмислення глобальних зрушень у світогляді, що стались в XX ст. Вона прояснила ті базові поняття і ті установки і орієнтації, що стали основними в інтелектуальній діяльності, характерними для стилю мислення епохи. Це, по-перше, відмова від істини, а отже, від таких понять, як «джерело», «причина». Замість вводиться термін «слід», як те єдине, що нам залишається замість колишньої претензії знати точну причину.

По-друге, неприйняття категорії «сутність», що орієнтує дослідника на пошук глибин, коренів явищ, приводить до появи поняття «поверхня» (резома). В такій ситуації залишаються незатребуваними терміни «ціль», «задум»; більш придатними стають «гра», «випадок».

По-третє, відмова від категорій істина, сутність, мета, задум є по-суті відмовою від категоріально-понятійної ієрархії, що характеризує