що відмовляється не тільки шукати сенс, але і брати на себе функції гаранта його існування. І якщо за свідомістю завжди визнавалася здатність «висвітити», знайти те, що сховано за явищами — Бог, Розум, Істина і т.д., а його інтелектуальна енергія направлялася на пошук глибинного, яке поєднує всі значеннєві єдності, то до кінця XX ст. свідомість бачить своє призначення в деструкції всякого сенсу взагалі.
Неоязичеський, нехристиянський характер культури XX ст. проявився у всіх практично видах мистецтва. Наприклад, авангардисти намагалися виявити сховані під шаром сучасної християнської культури до-культурні символи, шукали сакральні знаки абсолютного початку, відомі архаїці, намагалися повернути світ до певної архаїчно-магічної єдності.
Російський композитор Олександр Скрябін (1871-1915) дерзнув виразити в своїй музиці язичеське обожнювання світу з усіма його недосконалостями і люттю. Язичество не відчуває, на відміну від християнства, зла в демонізмі. «Язичник любить своїх демонів, молиться їм; йому немислимо знищити їх або позбавити сили. Навпаки, демонізм в язичестві — початок релігії і краси, і віруючі — в інтимному союзі з ним. Такий і Скрябін, що любить все демонічне, сам себе називає злом, але бачить в ньому лише свою силу і красу. Тоді зло вже не зло, тоді воно — стихія божественна. Слухаючи Скрябіна, хочеться кинутися кудись в безодню, хочеться ламати і бити, вбивати і самому бути роздертим... Християнинові грішно слухати Скрябіна,... молитися за нього — теж грішно. За сатаністів не моляться. Їх анафемствують», — писав О. Лосєв. Так само сприймав музику Скрябіна і православний теолог Г. Флоровський (1893-1979), який вважав, що містичний досвід композитора безрелігійний, а в його музиці відчувається «люциферівська свобода панувати, магічно і заклинально оволодівати».
Сучасну рок-культуру багато хто розглядає як перетворену форму ініціації з відповідними елементами ритуальності, архаїки в комунікації, оформленні зовнішнього вигляду учасників «рок-обряду».
Отже, культура постмодерну постає відображенням найглибших зрушень, що відбулися в світогляді європейців, які М. Хайдеггер називав «онтологічним нігілізмом». Сенс його — у відмові від визнання існування об'єктивного Абсолюту, Бога, у втраті відчуття того, що є справжнє буття, що є підставою життя і діяльності людей. Причому, на думку Хайдеггера, цей «нігілізм» прийняв всесвітньо-історичні масштаби і в процесі «онтологічного зніщовлення» залучено багато народів Новітнього часу. Це — доля Європи. Цей «онтологічний нігілізм» є «лиховісним і непритульним», стверджував філософ, але він «лиховісний і непритульний» ще і тим, що не може назвати свого джерела. З середини XIX ст. Європа впадає в новий нігілізм — цього разу раціоналістичний. Відкинуто Бога і розум, вітається інтелектуальний розгул, не прояснений ні світлом горнього, ні світлом людського розуму. Тут і зосередився центр кристалізації постмодерну.
Література:
Виппер Ю., Самарин Р. Курс лекций по истории зарубежной литературы ХVІІ в. – М.,1954.
Елизарова М. и др. История зарубежной литературыХІX в. - М., 1961
Зарубежная литература средних веков: В 2 Вып. / Сост. Б. Пуришев. - М., 1975.
История зарубежной литературы ХІX в. / Под ред. Н. Соловьева. - М.,1986.
История римской литературы: В 2 Т. / Под ред. С. Соболевского - М., 1959-1962.
Искусство стран и народов мира: Краткая художественная энциклопедия: В 5 Т. - М., 1962-1980.
Кертман Л. История культуры стран Европы и Америки. 1870-1917. – М., 1987.
Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. - М., 1990.
Литература Средних веков. Хрестоматия. / Сост. Б. Пуришев и Р. Шор. - М., 1953.
Модернизм: Анализ и критика основных направлений. - М.,1987.
Никитина В., Паевская Е. и др. Литература Древнего Востока. - М., 1962.
Рассел Б. Історія західної філософії – К., 1994.
Самарин Р. Зарубежная литература. - М., 1987.
Стамеров К. Нариси з історії костюмів: У 2 Т. - К., 1978.
Тойнбі А. Дж. Дослідження історії: У 2 Т. - К., 1995.