Григорій Сковорода – найвидатніший український мислитель ХVІІІ ст.

Україна сьогодні формується як суверенна держава, переосмислюючи своє минуле, усвідомлюючи особливості становлення національного менталітету, національної своєрідності й самобутності. Важливо прослідкувати всі етапи формування національної самосвідомості, особливо ті, коли в суспільстві панував неспокій і хаос, людину охоплював відчай і безнадія. Тоді мислителі шукали духовних орієнтирів, прагнули в такий період вказати людині шлях до порятунку й суспільної злагоди.

Пошуки аналогів до нинішньої суспільної ситуації приводять нас у складний період ХVІІІ ст. - епоху остаточної втрати автономії України, закріпачення її населення, зруйнування оплоту свободи - Запорізької Січі. Навіть у цей жорстокий період історії людина не втрачала оптимізму, пошуки порятунку приводили мислителів до цікавих і оригінальних ідей, які виявлялися не лише рятівними, а й перспективними з точки зору духовного розвитку людини.

Найвидатнішим українським мислителем ХVІІІ ст. заслужено вважається Григорій Сковорода. Він поставив у центрі своїх філософських роздумів людину, шукав шляхів до її порятунку саме як Людини - істоти вищої, богоподібної, котрій для відчуття щастя на землі не досить багатства, почестей і високих посад, а найбільше потрібний душевний мир та злагода в суспільстві.

Вчення Г. Сковороди привертає особливу увагу нашого сучасника тому, що воно спрямоване на інтенсифікацію внутрішнього життя людини, котра не має опори в навколишньому світі. Шлях до щастя пролягає, на думку мислителя, через моральне вдосконалення людини. Цим зумовлюється притаманний філософії Г. Сковороди персоналізм, що ставить у центрі уваги живу людську особистість, і динамізм, завдяки якому буття особистості змальовується як безперервне творення людиною себе самої. Зрозуміло, що ці проблеми сьогодні хвилюють кожну людину зокрема, як і суспільство взагалі. Буття людини виступає у трактуванні Сковороди передусім як моральне діяння. Він навчає, що гармонія людського буття залежить від дотримання кожною людиною принципу “сродної” праці, в основі якого лежить залежність долі людини від її природних нахилів. Жити згідно з природою, ні в чому їй не суперечити - це був девіз нової, нетрадиційної, не обмеженої жодними догмами етики, зацікавленість якою у часи Г. Сковороди (не лише в Україні, а й у Європі в цілому) підтверджується популярністю й новаторськими тенденціями творів багатьох європейських філософів-моралістів ХVІІ - ХVІІІ ст. (Х. Уарте, Л. Вівеса, Ю. Ліпсія, Г. Гроція та інших). Нашого сучасника в такому етичному вченні приваблює переконання, що людина, пізнавши свої природні схильності, вроджені задатки, з----’ясувавши, на що вона здатна, займатиме визначене їй природою місце в суспільстві, яким і буде задоволена. Саме таке відчуття себе на відповідному, “спорідненому” місці й приносить людині стійке щастя.

Такі ідеї популярних і в Європі, й в Україні у часи Сковороди етичних теорій насправді були своєрідним поновленням етики стоїцизму, особливо Пізньої Стої, найвизначнішими представниками якої були Сенека, Марк Аврелій, Епіктет. З ідеями стоїчної філософії перегукуються більшість тез вчення Г. Сковороди.

Спираючись на започатковану в стоїчній філософії ідею про залежність долі людини від її природних нахилів, уподібнюючи життя з театром, а людину з актором, необхідною передумовою на шляху до щастя Г. Сковорода вважає пізнання людиною тієї ролі, яку невидима натура - Бог, що є режисером людської драми, призначив людині до виконання. Успіх залежить не від важливості ролі, а від її відповідності внутрішнім нахилам і здібностям актора, що дає можливість якнайкраще її зіграти. Завдання людини - знайти таку свою роль, знайти для того, щоб гідно зіграти її у своїй драмі життя. У цьому людині може допомогти лише Бог, ототожнений, звичайно, з “природою” людини. Ідеалом для Сковороди, як і для стоїків, є насамперед мудрець, тому філософія в його розумінні - це передусім мудрість.

Відчуваємо сьогодні, що кожному з нас, а особливо тим, в чиїх руках доля країн і народів, вельми і вельми необхідна стоїчна мудрість. Тому й видається актуальним звернення до філософії Г. Сковороди саме в цьому ракурсі - як “український Сократ”, спонуканий умовами життя тогочасної людини, засвоїв та переосмислив ідеї стоїчної філософії, адже саме вона найбільше відповідала історичній ситуації України у ХVІІІ ст.

Актуальність даної теми полягає також :

- у необхідності уточнення місця творчості Григорія Сковороди у світовому історико-філософському процесі;

- у важливості вияву й аналізу ідей стоїчної філософії у вченні українського мислителя;

- у можливості з’ясування ступеня трансформації античних ідеалів “мудреця” в поняття “істинної людини” Григорія Сковороди;

- у потребі більш грунтовного осмислення концепції Бога й розуміння релігії у вченні Сковороди;

- у важливості розуміння й витлумачення проблеми людського щастя й призначення людини на землі в українській філософії ХVІІІ ст.

Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний український філософ Г.С. Сковорода (1722-1794). Беручи до уваги досвід минулих наукових досліджень, не заперечуючи, а органічно переосмислюючи досвід та знання попередників. Зроблю спробу проаналізувати філософію Г.Сковороди у світлі сучасного бачення. Звертаючи увагу на проблеми, яких торкався Г.Сковорода у своїх філософських та літературних творах, ми доходимо висновку, що їхнє основне спрямування зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігій-но-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом