Проблемою управління займаються різні науки: інформатика, юриспруденція, філософія, педагогіка, психологія, ергономіка, соціологія та ін. Проте загальна теорія управління почала започатковуватись в недрах кібернетики та теорії систем. Кібернетика ( від грец. kibernetike – мистецтво управління кораблем) – наука про управління, зв'язку й опрацюванню інформації в біологічних, технічних та комплексних системах. Проаналізуймо насамперед управління як явище об'єктивного світу, що має багатоаспектний характер. Отже, перш за все визначимо термін управління.

Управління – систематичний, цілеспрямований вплив на систему, її компоненти, або процеси, з метою підвищення ефективності їх функціонування [Жданова, С. 11.].

На основі поділу навколишнього світу на три основні компоненти (неживу природу, живу природу і людське суспільство) управління традиційно поділяють на такі види:

а) технічне управління в неживій природі (в технічних системах) – управління науково-технічними процесами й фізичними телами, системами машин тощо;

б) біологічне управління в живих організмах (у біологічних системах) – управління процесами, які відбуваються у живій природі і пов'язані з життєдіяльністю організмів;

в) соціальне управління в суспільстві (в соціальних системах) – управління як вплив на діяльність людей, об'єднаних у різні соціальні групи з їхніми різними соціальними інтересами.

Управління, зазвичай, здійснюється у високоорганізованих складних динамічних системах і для його процесу характерні такі загальні принципи:

наявність двох систем (керівної і керованої) в межах єдиної самоврядної системи;

цілеспрямованість процесів управління;

наявність програми як сигнально-інформаційного носія, за допомогою якої одна система впливає на іншу;

наявність зворотніх зв'язків;

ентропійний характер процесів управління.

Соціальне управління досліджує та вивчає закономірності, які властиві усім соціальним галузям. Розрізняють такі види соціального управління:

соціально-політичне, або управління різними сукупностями людей;

економічне управління, або управління виробництвом;

управління духовним життям суспільства і кожного його члена;

управління у прикладних галузях і сферах, у тому числі і в освіті. [Сінг С. 69

За визначенням Третяченко В. соціальне управління слід розуміти як корисну управлінську діяльність, де засадовою щодо неї є доцільна взаємодія суб'єктів суспільного життя (особистості, соціальних спільнот, суспільства загалом), у ході якої реалізуються соціокультурні програми, що виражають соуіальні потреби. Відповідно до головних суб'єктів суспільного життя підкласи соціального управління поділяються на: управління індувідуальною діяльністю людини; управління спільною діяльністю людей [Третяченко, С.68].

Аналізуючи структуру соціальної системи управління необхідно визначити наступні компоненти: суб'єкт управління, об'єкт управління, мету управління, управлінські взаємовідносини, функції управління та інше.

Суб'єкт управління - це структурно-визначенні об'єднання людей й керівників на персональному рівні, що здійснюють управлінську діяльність та мають для цього повноваження.

Об'єкт управління – це окремі люди або групи людей, на яких направлені організовані, систематичні, планомірні дії суб'єкта управління. Об'єкт управління може розглядатися в двух аспектах: елементарно-структурному (як сукупність людей, організацій і т.п.), а також функціональному (як поведінка окремих особистостей і груп людей) [Бандурка, С. 12-13].

Сінгаєвський С.М. в своїй монографії „Фізичне виховання - здоров'я школярів” суб'єкт управління визначає як орган управління.

Мета (ціль) - ідеальне, мислене прогнозування, передбачення результату (наслідків) діяльності. В якості безпосереднього мотиву, ціль спрямовує і регулює людську діяльність. В умовному розумінні терміну ціль в управлінні – це стан системи, в який треба перевести її в наслідку управляючого впливу органом управління.

Дотично до теми дослідження вважаємо за необхідне визначити поняття „система”.

Система – організоване складне ціле, сукупність або комбінація частин (компонентів), що знаходяться у взаємозв'язку та об' єднанні єдиною метою діяльності. Існує багато різновидів систем, в тому числі – соціальні, до яких належить фізична культура [Жданова, С. 12].

Іншими словами, система (від грецького systema – ціле, що складене із частин; поєднання) – це множина елементів, які знаходяться в органічних відношеннях і зв’язках між собою, складають певну цілісність, єдність для вирішення конкретних функціональних завдань.

Відповідно до теорії систем, для системи характерні:

ентропія (тенденція системи до постійного знесилення та смерті);

синергізм (система як єдине ціле дає більший вихід, ніж кожен її елемент окремо);

взаємозалежність підсистем [Карамушка, С. 29].

Кожний елемент системи має свої особливості, разом з тим взаємодіючи між собою в підпорядкованій цілісності (структурі). Оскільки система, з одного боку, включає в себе множину елементів і складну наявність зв’язків та взаємовідношень між ними, а з іншого – відображає цілісність, то їй характерна наявність упорядкованості, структури, організації функціонування. Найбільш складним тут виступає упорядкованість, тобто можливість фіксувати наявність в системі визначеного порядку елементів, відношень, зв’язків в побудові і функціонуванні.

Організація системи фіксує не тільки здібність упорядкованості її елементів, зв’язків, взаємовідношень, а й специфічні для кожної системи взаємовідношення між її частинами, рівнями, підсистемами і т.п., а також ступінь їх внеску в загальне функціонування системи і результат.

Під структурою системи розуміють узагальнену характеристику спеціалізованих системних закономірностей, що фіксуються в конкретних формах, зв’язках, відношеннях, упорядкованості та організації.

Таким чином змістове трактування терміну „система” носить складну не тільки понятійну конструкцію, а першою чергою змістову (організаційну, структурну, функціональну), без пізнання якої неможлива оптимізація її удосконалення [Сингаєвський].

В Законі України „Про освіту” містяться основні принципи і положення, на основі яких визначається стратегія і тактика реалізації законодавчо закріплених ідей розвитку освіти в Україні. Розділ ІІ, стаття 28 данного закону визначає освіту україни системою, а саме: „Система освіти складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти” [Книга вчителя фк, с. 104].

У преамбулі до закону „Про освіту” відзначено, що „метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей,