У Мільтона людина постає слабкою і схильною до відступу. Апогеєм цього і є гріхопадіння. Для Байрона гріхопадіння є демонстрацією вільної волі людини, її прагнення до внутрішньої свободи та до пізнання. Каїн єдиний хто інтуїтивно усвідомлює це – Люцифер ж вбачає тут велич людського духу і високе призначення людини:

Каин

Ты говоришь о том, что хоть неясно,

Но уж давно в моем уме носилось:

Я никогда не мог согласовать

Того, что видел, с тем, что говорят мне.

Мать и отец толкуют мне о змие,

О древе, о плодах его; я вижу

Врата того, что было их Эдемом,

И ангелов с палящими мечами,

Изгнавших нас из рая; я томлюсь

В трудах и думах; чувствую, что в мире

Ничтожен я, меж тем как мысль моя

Сильна, как Бог! Но я молчал, я думал,

Что я один страдаю. Мой отец

Давно смирился; в матери угасла

Та искра, что влекла ее к познанью;

Брат бдит стада и совершает жертвы

Из первенцев от этих стад тому,

Кто повелел, чтоб нам земля давала

Плоды лишь за тяжелый труд; сестра

Поет ему хвалы еще до солнца,

И даже Ада, сердцу моему

Столь близкая, не понимает мыслей,

Меня гнетущих: я еще не встретил

Ни в ком себе сочувствия!

[5; 17]

Людина не повинна, скоряючись перед зовнішніми обставинами, забувати про свою високу мета та намагатися пристосуватися, втрачаючи таким чином духовну свободу:

Каин

Им нужно было оба

Сорвать плода иль не срывать совсем.

Люцифер

Один уж ваш; стремитеся к другому.

Каин

Но как?

Люцифер

Сопротивляясь. Угасить

Ничто не может духа, если хочет

Дух быть самим собой и средоточьем

Всего, что окружает дух; он создан,

Чтоб царствовать.

[5; 18]———–

І наостанок, хочеться звернути увагу ще на один суттєвий аспект: спільним для обох творів також є характерний як для барочної естетики Мільтона, так і поетики революційного романтизму Байрона еклектизм, синтезуюче єднання різних мотивів та сюжетів світової культури, різних літературних традицій, міфологічних та легендарних мотивів.

Так, наприклад, в мільтонівському Пеклі течуть ті самі річки, що й у царстві Аїда: Стікс, Ахерон, Коцит, Флегетон та Лета [20; 64], згадується давньогрецьке уявлення про Єлисейські поля [20; 90] і яблука Гесперид [20; 115], переспівуються міфи про дитинство Зевса та Діоніса [20; 112], у різному контексті згадуються численні персонажі античних передань: Медуза Горгона, Тантал, Химера [20; 65], Пан та Грації [20; 111], Юнона [20; 118], Геспер [20; 112], Уранія, Беллерофонт та Орфей [20; 196-197], Кадм [20; 257], Орн, Демогоргон [20; 76] та інші. Зустрічаються парафрази античних авторів – наприклад, Гесіода (“Теогонія” 748-754), паралелі з яким ми знаходимо на початку Шостої книги [20; 166], концепцію субстанції примітивного Хаосу [20; 73-74] Мільтона запозичує в Овідія (“Метаморфози” І, 19 і далі) та Лукреція (“Про природу речей” ІІ, 114-137), а концепція натурфілософії, що розробляється в П’ятій книзі [20; 151-152] перекликається із подібними міркуваннями Аристотеля та Плотіна. Вище ми згадували, наскільки яскраво представлений у Мільтона спектр біблійних мотивів та образів, тепер ми бачимо як вправно і широко він користується й античною спадщиною. Поет наділений надзвичайною фантазією, потужною неабиякою уявою, що дозволяє йому надати незабутнього колориту скупим рядкам біблійної оповіді, перевести її в яскравий, захоплюючий опис. Але на цьому еклектичні тенденції “Втраченого Раю” не вичерпують себе. Так, наприклад, не забуває Мільтон і романтичні мотиви рідного кельто-британського фольклору [20; 45]

Що ж до Байрона, ми не знайдемо в “Каїні” такого бурхливого розквіту запозичень та алюзій – для поеми революційного романтизму нехарактерні ні надмір деталей, ні скрупульозна детальність у описі подій чи явищ. Можна, звичайно, провести паралель із античним Прометеєм – це зрозуміло і на цьому вже наголошувалося. Але є ще дещо: парафраз біблійної оповіді розширено за рахунок сцени мандрів Каїна та Люцифера серед космічних просторів, а також у царство мертвих (Акт другий) – подібно до Каїна, там побували також гомерівський Одіссей та Еней Вергілія, не кажучи вже про Великого Флорентійця. Також, у цьому похмурому місці, Каїн бачить істот, що населяли його світ задовго до створення Адама. Це величні істоти, що набагато перевищують людей своїм розумом та фізичними здібностями. [5; 46,47] Їхній світ був набагато прекрасніший за світ людей, нинішня Земля – лише жалюгідний уламок того досконалішого світу. [5; 47,48] (ще одне протиріччя: мільтонівська версія сотворіння світу, викладена в Сьомій книзі, є класичною з точки зору Біблії та християнської традиції: шість днів творіння практично повторюють (хоча й у прикрашеному поетичними засобами вигляді) опис, проведений у першому розділі Книги Буття, за Байроном – світ вже декілька разів руйнувався та перетворювався. Можливо, його розвиток взагалі носить хаотичний характер, а Бог лише направляє процеси стихій у певне русло [5; 41,42,48]).

Існують арабські легенди, в яких мова йде про те, що сотворінню Адама передували цілі покоління живих істот, якими правили так звані султани-преадаміти (згідно із однією з них давня столиця перських царів Істахар (грець. Персеполь) була збудована одним з них – Джіаном бен Джіаном [33; 598,600]).

Ці легенди згадуються у вельми популярному на той час романі Віл’яма Бекфорда (1760-1844) “Ватек”, звідки Байрон якраз і міг запозичити цю сюжетну лінію. “Від “Ватека” Бек форда веде початок романтична трактовка східної тематики – із перспективою далеких мандрів й хвилюючих пригод, місцевим колоритом, любовною романтикою й фантастикою” (переклад мій – Д.К.). [33; 488]

“В свій час вплив Бек форда виявив себе передусім на розвиток романтичного орієнталізму, особливо