Все більш настійливо відображаються в ній хвилі народного невдоволення і протесту проти соціальної та духовної несвободи світу. Відлуння народних рухів, повстань, революцій, що з такою могутністю звучало в гімновій та національно-героїчній поемі, отримує тут розвиток у цілому світі нових поетичних образів. Тема протесту, бунту, пророчої мрії у філософсько-символічній поемі немов би “розширюється”. Вона рухається до ширших обріїв універсальної поетичної оповіді, розширює свої межі, піднімає над локальною тематикою до більш узагальненої, в якій картини зіткнення ворогуючих суспільних та духовних сил грають визначальну роль. Боротьба світла і темряви є головною драматичною колізією філософсько-символічної поеми революційних романтиків, що разом із глобальністю і розмахом задуму, силою і величчю образів роблять її близькою до епосу (бо чим же як не міфопоетичним епосом можна назвати, наприклад “Втрачений Рай” Мільтона).
В залежності від суспільно-філософської позиції й індивідуального складу поезії того чи іншого митця, в залежності від національно-історичних умов й художніх традицій акценти в розвитку цієї колізії могли змінюватися. В одному випадку, більш яскраво звучала або соціально-філософська тема (“Смерть Емпедокла” Гельдерліна) або тема трагедії особистості (“Манфред” Байрона, Густав у перших частинах “Дзядів” Міцкевича), в іншому – тема бунту цієї особистості, її прагнення розірвати “ланцюг” обставин (Прометей в перших актах поеми Шеллі, Каїн Байрона, Конрад (“Дзяди”, третя частина), Адам Еспронседи). Тема напруженої боротьби, смертельного двобою високої моральної ідеї із жорстокою силою подекуди відтіснюється пророчою мрією поета про остаточну перемогу світлого гармонійного начала.
Митець прагне надати апофеозу цій перемозі, зв’язати свою мрію із приходом наступних поколінь (“Королева Маб”, IV акт “Визволеного Прометея”, “Чарівниця Атласу”, “Тріумф життя” Шеллі, “Гіперіон” Кітса, “Мерані” Бараташвілі).
“Але у сутності своїй колізія боротьби світлих сил людської Думки, Розуму, Дії проти Зла сучасного світу залишається в філософсько-символічній поемі революційних романтиків центральною, принципово (не лише у змісті, але й у поетиці, у загальній емоційній тональності) відрізняючи цю поему від філософсько-символічних творів інших напрямків в романтичному мистецтві тих років, визначаючи стійку систему її образів” (переклад мій – Д.К.). [23; 146]
1.2. “Універсальна” образність філософсько-символічної поеми. Мова нових образів. Основи диференціації жанру.
“В “універсальній” образності філософсько-символічної поеми зливаються різні струмені революційно-романтичної поезії – гімнові й сатирична, високо патетична й особистісна. Складна метафорична образність легко сполучується тут із образністю відкритою, публіцистично оголеною. Ліризм та епічний розвиток поетичної теми, що виступали у ліроепічних жанрах часто “паралельно”, немовби доповнюючи, продовжуючи одне одного у різноманітних поетичних ключах, зливаються тепер в ту нероздільну єдність, яку Байрон та Еспронседа називали, на противагу поемам оповідального типу, “метафізичною” поезією”. (переклад мій – Д.К.) [23; 146]
Відмінною рисою образності такого типу поеми є її синтезуючий характер – намагання дати цілісну картину духовного життя свого часу, схопити явище у його найбільш узагальнюючих рисах, в основних тенденціях його поступу. “Міцкевич вбачав в поетичному натхненні перш за все силу, яка сприяє подоланню різноманітних систем, які розділяють живе явище на частини, силу, яка дає митцю можливість осягнути світ як ціле. Цікавим у зв’язку із цим відгук Кюхельбекера на “Пісню останнього менестреля” В.Скотта. Кюхельбекеру не вистачає в поемі Скотта саме картини цілого, тієї свободи задуму, того натхнення, яке дозволяє митцеві піднятися над “виставкою описів” й проникнути у глибинну сутність життя.
Прагнення до цілісного сприйняття світу було у великій мірі властиве Гейне, який вбачав у ньому вищий прояв творчого генію: “… талант наслідує природу й творить аналітично те, що геній творить синтетично…” (переклад мій – Д.К.). [23; 146-148]
Творення поетичної картини світу у його цілісності задумувалося революційними романтиками не як відтворення засобами мистецтва усієї багатобарвності й складності реального буття. Навпаки, вони наполегливо прагнули відволіктися від чисельних деталей, від тих фактів дійсності, які ще не сформувалися у свідомості у цілісну систему й приховували від митця сутність цілого. При усій глибокій увазі революційних романтиків до того нового, що приносив із собою кожен день напруженої й драматичної історії тих років, при тому, як часто абсолютно реальні події й життєві факти переростали в їхніх творах у напружену, трагічну, публіцистично гостру картину епохи (наприклад, як це передано в “Маскараді Анархії” Шеллі чи рядки Еспронседи про Анархію, що загрожує уряду) – у своїй філософсько-символічній поезії вони свідомо прагнули зостатися вільними по відношенню до стихії окремих фактів, триматися подалі від фактів.
“Пояснюючи в листі до видавця відсутність у “Повстанні Ісламу” східного колориту, Шеллі говорить, що в цій поемі мова йде “про таку революцію, яка може відбутися у кожній європейській країні”, тобто робиться узагальнений образ революції. Нестача фактичного матеріалу про події у Греції побудила Шеллі розкрити в “Еладі” “надихаючі події” грецької революції лірично” (переклад мій – Д.К.). [23; 148]
Подібні питання ставить й Адам Міцкевич. У своєму листі до Одинця він, хоча й говорить, спираючись на досвід сучасної європейської поеми, про необхідність рішуче відмовитись від характерної для класицистичної поезії зневаги до реального тла, на якому відбувається дія, й, в той же час вважає необхідним, щоби автор сучасного поетичного твору ясно відчував реальні простір і час, разом із тим зазначає, що ця вимога не носить “усезагального” характеру й ніяким чином не стосується поем типу “Фауста” чи “Манфреда” (а тобто й творів, аналіз яких є метою даного дослідження – творів, які не в меншій мірі відносяться до того ж типу – творів Синтезу та Символу