погрузились, словно заходящее солнце, в западные моря.

14. Пробудившись от вечного сна, древняя стихия с ревом

унеслась на край света.

15. Исполненный зависти властелин, беспомощно бия

крыльями, бросился вниз, а вместе с ним устремились

в пропасть и его седобровые советники, грозные

воины, завитые ветераны, несясь средь шлемов, щитов,

колесниц, коней, слонов, стягов, замков, пращей и

метательных камней.

16. Падая все ниже и стремительнее, все разрушая в

своем падении, они были погребены под развалинами

в логове Уртоны.

17. И пролежали они под развалинами всю ночь, а

затем, когда приугасло их зловещее пламя, выбрались

наружу и сгрудились вкруг своего угрюмого властелина…

[6; 52-54]

Не знаходячи свого прямого пояснення й виправдання в свідомості, соціальні катаклізми й духовні поштовхи епохи шукали своє мистецьке вираження й знаходили його у вибухах найсміливішої фантастики. Вже самі назви найвідоміших поем Блейка (“Шлюб небес і пекла” (з якої і взяті вищенаведені цитати) чи “Пророчі книги”), складний взаємозв’язок поетичних циклів “Пісня невинності” й “Пісні досвіду” передають напруженість думки, що в них закладена. Прагнучи осягнути світ у цілковитій оголеності його протиріч, поет спрямовує свою думку до майбутнього, оскільки істинному поетові, каже він, відрите поєднання Теперішнього із Минувшим та Прийдешнім.

Аналітична просвітницька поезія перетворювалась у Блейка в поезію сміливого синтезу життєвих спостережень, глибоких, повних хвилювання роздумів про долі світу, вражаючих поетичних прозрінь. Синтетичне мистецьке світосприйняття Блейка знайшло своє вираження також у його діяльності як живописця, яка є найцікавішим аналого його поетичної творчості (чого, наприклад, варті його, сповнені внутрішньої напруги та тривожного передчуття чогось невблаганного та неминучо-трагічного “Створення світу” чи “Червоний дракон та Жінка, зодягнена в Сонце”, чи велично-тріумфальний, як аналогічна фреска Мікеланджело “Страшний Суд”). І тут можна говорити не тільки й не стільки про архітектоніку, скільки про “вихреві” лінії поетичних і живописних творів Блейка, про вільний, розімкнутий характер їхніх композицій. Поет оглядає світ лише у найзагальніших його рисах. Долі світу розглядаються тут ще як грандіозне, нерозділиме ціле, в якому окремі людські долі для Блейка-поета і для Блейка-живописця ще яскраво не розрізняються.

Подальший розвиток жанру філософсько-символічної поеми характеризується яскраво вираженими трагедійними рисами. Думка поета іде в глибінь трагічного фатуму людини та суспільства. Все більш відчутним стає такий напрямок розвитку теми, при якому кульмінація пов’язана із найвищим напруженням духовного життя героя, героя, що шукає відповіді на трагічні проблеми історії людства, героя, що вступає у двобій із несправедливим соціальним і моральним порядком, із пануючими силами світового зла.

Інтенсивні духовні пошуки особистостей, які висуваються у трагедійній поемі на перший план, пов’язані із “вселенськими” філософськими і суспільними проблемами. Питання, які хвилюють героя вражають своєю грандіозністю й, у той самий час глибоко хвилюють й заторкують нас, оскільки вони співвідносяться тут із основним мірилом усього сущого – Людиною.

Однак обмежитись роздумами щодо трагізму людської долі й трагічного шляху людства філософсько-символічна поема революційних романтиків, звичайно, не могла. Їхня поетична думка була звернена на боротьбу проти темних сил, до дії. Вона вміщувала в себе й пророчу мрію, віру в те, що людство прийде до своєї Золотої Доби.

Розширення “сфери дії” філософсько-символічної поеми несло із собою й істотні зміни її художнього складу. Створюється нова, особлива жанрова форма філософсько-символічної поеми, яку можна визначити як поему лірико-симфонічну.

Розвиток поетичної теми відбувається у ній вже не таким самим чином, як у поемі трагедійній – дія не сконцентровується на особистому світові героя, але розходиться від нього широкими колами. Кульмінаційний момент пов'язаний тепер із реалізацією бунтарства героя “назовні”. Поета приваблює злиття бунтівного героя із рухом об’єктивних, дружніх Людині сил, які знаходяться поза межами його особистості. Мистецька логіка фінальних сцен “Визволеного Прометея” і “Чарівниці Атласа” перемагає в архітектоніці лірико-симфонічної поеми ту раціоналістичну аргументацію, яка була ще такою сильною у богоборних агонах трагедійної поеми, надаючи їм своєрідної суворої сили. Таким чином, змінюється не лише емоційна атмосфера, але і художня структура поеми.

1.3. Особливості трагедійної поеми, як жанрової форми філософсько-символічної поеми.

Одним із творів, зіставлення яких становить мету даного дослідження є філософсько-символічна поема Джорджа Байрона “Каїн” – поема, що безсумнівно належить до творів революційного романтизму. Теоретичним засадам даного типу поеми і був присвячений перший розділ. “Каїн”, поза всяким сумнівом, відноситься, в основних своїх рисах, до поеми трагедійної (з огляду на вищенаведену жанрову диференціацію філософсько-символічної поеми). Отже, слід дослідити деякі особливості трагедійної поеми, як жанру.

Усілякі намагання дещо згладити глибину трагічного начала мистецтва романтизму, виходячи з яких би то не було “добрих” по відношенню до цього мистецтва намірів, зменшують його істинну велич, послаблюють його зв’язки із ключовими проблемами епохи. Вони заважають осягнути той грандіозний вплив, який справили найвизначніші представники революційного романтизму на розвиток світової художньої культури й суспільного життя.

“Трагічні сторони сучасного їм життя пройшли через саме серце цих поетів, відгукнувшись в них справді світовою скорботою, залишивши глибоку невигойну рану. “Тріщина часу пройшла через моє серце”, – це зізнання Гейне не містило в собі перебільшення” (переклад мій – Д.К.). [23; 189]

Трагедійна філософсько-символічна поема революційних романтиків народилася з художнього усвідомлення реального співвідношення сил у світі, як намагання узагальненого поетичного його осмислення. Воно свідчило про те засадниче значення, яке мала для революційно-романтичного мистецтва дотичність до глибинних конфліктів тогочасної дійсності. Сповнені глибокої гіркоти щодо долі людини й народів, трагедійні поеми Гельдерліна, Байрона, Міцкевича, Лермонтова, Петефі не могли дати в своїх сюжетах вирішення трагічних життєвих колізій. Ані “Смерть Емпедокла”, ані “Манфред”,