Різний творчий підхід та метод, різна тематика… Але в той самий час у всіх цих творах нове мистецьке відкриття світу у всьому його найглибиннішому драматизмові, в поєднанні трагізму історичних доль людства й його непохитного прагнення до перемоги над темними силами. В цьому прагненні до поетичного розкриття боротьби людського розуму й почуття проти трагічних обставин, в рішучому повстанні людини проти самої ідеї смирення перед фатальною неминучістю, проти покірності долі, фатумові, напевне, і є те головне, що відрізняє трагедійну поему революційних романтиків від глибоко песимістичної концепції таких поем, як “Старий мореплавець” Кольриджа, чи як “Елоа” та “Потоп” А. де Він’ї. Відрізняє різко, не дивлячись на подібність деяких спільних для тогочасної поезії сюжетів та засобів.

Трагедійна поема революційних романтиків при усій глибині своєї дотичності до трагічних проблем часу й протиріччями його духовного життя – не песимістична. Однією із найхарактерніших її рис є висота морально-етичного ідеалу. Трагічне постає у ній як високе; навіть переможений силою пануючого зла герой піднімається над ним величчю та шляхетністю своєї моральної позиції, непохитністю духу й вірою у можливість остаточної перемоги Людини над ворожими йому силами.

“Заключні рядки Байронівського “Прометея”, чий приклад вчить Людину навіть саму смерть перетворювати в перемогу, визначають основний пафос цієї поеми. Висока довіра до можливостей Людини – до можливостей її почуття та розуму, її моральної активності, довіра до її мужності та сміливості, напружений роздум про те, щоби принести людині благо, звучить у цій поемі із такою спрагою поетичного ствердження світлих сил людського буття, що, не дивлячись на трагічний кінець доль героїв, ця поема говорить не про поразку, а про силу людини. Це – поема про змужніння людського духу. Герой трагедійної поеми стоїть в однім ряду із великими трагедійними образами світової літератури, чий “злочин, що рівняє їх з богами (Godlike crime - Байрон), було в безкомпромісності, з якою вони відстоювали гуманістичні ідеали своєї епохи” (переклад мій – Д.К.). [23; 191]

Існує прямий зв'язок між суспільно-філософським прагненням трагедійної поеми і її художньою структурою. Трагедійна поема майже завжди виступає в лірико-драматичній формі: – “Смерть Емпедокла”, “Манфред”, “Каїн”, “Небо і Земля”, “Дзяди”, “Демон”, пізніше – “Трагедія людини” Мадача. (Лірична структура “Мерані” Бараташвілі та елементи оповідальної структури в “Апостолі” Петефі можуть бути названі серед небагатьох виключень). В усіх цих поемах перед нами постає заздалегідь визначене коло дійових осіб. Напружені роздуми поета щодо доль світу стають тим більш конденсованими та поетично лаконічними, оскільки підпорядковуються актовій та епізодичній структурі цілого. Монолог та гострий діалог – агон набувають у розкритті образу великого значення. Характерним для цього мистецтва революційного романтизму є яскраво виражене особисте відношення автора до того, що відбувається; а також широко представлене у “партіях” головних дійових осіб. Власне ліричне начало (вираження інтимних почуттів, глибока медитативність, зв’язок душевного настрою із сприйняттям природи) дають підставу називати подібні твори ліричними драмами, хоча в даному випадку наша увага спрямована не на власне драматургійну сутність цих творів, а на особливий тип поеми, що використовує деякі драматургічні засоби.

При цьому слід звернути увагу на два моменти, можливо, найхарактерніші для цієї жанрової форми, а саме: рішуча перевага лірико-філософського начала над “подієвим”; інакший, ніж у власне драматичних жанрах, принцип організації подієвого матеріалу, що визначається не стільки внутрішньою логікою його розвитку, скільки напруженою активністю особистої позиції автора, його власними роздумами про світ.

Таким чином, можна побачити, що елементи драматичної структури явно підпорядковуються тут законам жанру поеми, явно адаптуються нею для вирішення основного її завдання – передати трагічні зіткнення реального світу в найбільш узагальненій формі, основним стрижнем якої є особиста позиція митця, що виступає тут борцем.

Основу сюжету трагедійної поеми завжди становить значима поетична ситуація, вже освячена великою мистецькою традицією і разом із тим досить “містка” для того, щоб увібрати в себе народжений новими суспільними уявленням зміст (наприклад, біблійні легенди про Каїна і Авеля, про Агасфера, про всесвітній потоп, (міф про Прометея (а також близький до нього за суттю образ Люцифера – теж титана-богоборця, який разом із цілим “Втраченим Раєм” Мільтона вже став фундаментальною часткою світової, і зокрема англійської, літературної традиції)), народні передання, що міцно закарбувалися у національній свідомості.

Опора на ці поетичні сюжети, що ствердили себе в історії культури, давала фантазії та думці митця свободу працювати у головному напрямку, звільняла його від необхідності пояснюючих вступів до сюжету, від другорядного та несуттєвого матеріалу. Вона дозволяла одразу ж ввести читача у саму суть проблеми, привернути його увагу значущістю цілого, дозволяла поглянути на добре відомий сюжет під подекуди несподіваним кутом зору, відкрити нові грані знайомої істини.

При “зіткненні” класичного сюжету з новим змістом, змістом, що лише народжувався, відбувається дивовижне. “Сміливі питання й роздуми, які торкаються самих основ існуючого суспільного устрою, найгостріші проблеми сучасного духовного життя, одразу ж відливалися у “вічні”