Реферат на тему:
Аксiоми, iтуїцiя, домовленiсть
Зосередивши увагу на спробi конвенцiалiстiв логiстично пояснити роль iнтуїцiї в науковому пiзнаннi можна зробити висновок, що iнструментальнiсть конвенцiй не має волюнтарно-суб'єктивiстського характеру. Iнтуїцiя як джерело конвенiональних угод розглядається у виглядi здатностi створювати системно-аналоговий зв'язок мiж по---переднiми (традицiйними) i ново-набутими уявленнями, а не як довiльна гра уявлення суб'єктивного духу.
Це демонструє наведений у другому роздiлi приклад демонстрацiї логiстичностi iнтуїцiї пов'язаний з вправами англiйського матема---тика Л.Керроелла.
Конвенцiоналiзм склався як фiлософiї науки, що визнає довiльнiсть вибору вихiдних понять i аксiом (обмежену лише деякими коммунiкативно-формальними вимогами щодо спiввiдношення помiж чле---нами прийнятої групи положень). Це усувало, на думку прихильникiв цього напрямку, необхiднiсть певного "вибору" мiж матерiалiстичним та iдеалiстичним (взагалi "метафiзичними" - у термiнологiї неопо---зитивiзму) вирiшенням даного питання.
В науковому вiдношеннi конвенцiоналiсти намагались спертись на такий факт, як можливiсть iснування незалежного ланцюга понять i законiв, що введенi в яку-небудь науку iз-зовнi i необхiднi для неї та незалежнi вiд змiсту самої цiєї науки. В цьому розумiннi математика "запозичує" з логiки деякi закони i правила, що вигля---дає як привнесення цих законiв i правил у математику суб'єктом. Наприклад, згiдно iдеї Д.Гiльберта, початковi поняття геометрiї можуть бути сконструйованi через формальнi визначення, що їх пок---ладають, i вiд останнiх не вимагається "очевидностi" i вони неначе вносяться iз-зовнi. Що ж стосується самої логiки, то за межi кож---ної даної логiчної системи виходить питання про вибiр та обгрунту---вання її аксiом (цi аксiоми можна, з логiчної точки зору, розгля---дати усерединi даної системи як результат виведення з пустої мно---жини засновкiв).
Безпосередню роль у виникненнi конвенцiоналiзму зiграло вiдкриття неевклiдових геометрiй[Див. наприкл.: 1] , до чого пiзнiше приєдналась побудова рiзноманiтних систем формальної логiки, в тому числi й багатозначних (Лукасевич, Пост, Брауер та iншi). Факт внутрiшньої несуперечливостi рiзних систем формальної логiки i рiзних геометрiй виглядав як доказ їх незалежностi вiд емпiричних моделей, на вiдмiну вiд геометрiї Евклiда, залежнiсть котрої вiд повсякденного досвiду викликала набагато менше сумнiвiв. На користь конвенцiоналiзму використовувався й той факт, що iнодi одну й ту ж теоретичну систему деякої науки можна будува---ти, виходячи з рiзних наборiв аксiом.
Самi по собi природничонауковi конвенцiї ще не означають кон---венцiоналiзму як фiлософського вчення i мають суто науково-методо---логiчне значення. Конвенцiональнiсть деяких елементiв наукової те---орiї, наприклад, форми математичного представлення законiв фiзич---них процесiв, в наш час є загальновизнаною i не заперечується нi фiлософами, анi представниками точних наук. Але обгрунтований Пу---анкаре природничонауковий конвенцiоналiзм деякими фiлософами (Е.Леруа, А.Бергсон) вiдразу ж був розгорнутий у фiлософський кон---венцiоналiзм, котрий заперечував об'єктивний змiст в будь-яких на---укових побудовах i в науцi взагалi. Привiд для такої трансформацiї дав сам Пуанкаре, стверджуючи, що вибiр тiєї чи iншої форми теоре---тичного опису серед низки рiвноправних форм здiйснюється лише на пiдставi "зручностi", "корисностi". А це iнструменталiстське пояс---нення викликало можливiсть обгрунтування позицiї, коли побудовам науки почали приписувати винятково суб'єктивний характер. Слiд вказати, що у книзi "Останнi думки" Пуанкаре й сам констатував невдалiсть запозиченого ним термiну "зручнiсть".
Засновник методологiї конвенцiоналiзму Жюль Анрi Пуанкаре (1854-1912) - видатний французький математик, фiзик та механiк. Вiн працював вiдразу в багатьох галузях фiзико-математичного знан---ня. Недаремно американський iсторик науки Е.Белл називав його (ра---зом iз Д.Гiльбертом) "останнiм унiверсалiстом". За тридцять з лишнiм рокiв напруженої творчої дiяльностi Пуанкаре залишив ве---личнi працi практично у всiх областях математичної науки. Фунда---ментальнiсть та розмаїття пошукiв зробили його загальновизнаним лiдером цiєї науки в очах сучасникiв.
Але охоплене Пуанкаре коло проблем не обмежується лише матема---тикою. Такими ж значними, як i в математицi, були його дослiдження у фiзицi. Наприкiнцi ХIХ столiття Пуанкаре критично переосмислив i внiс рiшучi оновлення у математичний апарат "небесної механiки", який складався на протязi двох столiть. На початку розвитку радiотехнiки вiн виступив з теоретичним аналiзом досягнень в цiй областi. А у дванадцятитомному "Курсi математичної фiзики", який вiн написав у наслiдок читання протягом декiлькох рокiв вiдповiдних лекцiй у Сорбоннi, розглядались всi роздiли сучасної йому теоретичної фiзики. Саме в його працях вперше були зформуль---ованi в досить повнiй та виразнiй формi всi основнi положення спецiальної теорiї вiдносностi. Вiн же першим поставив питання про необхiднiсть кардинальної змiни теорiї тяжiння Ньютона у вiдповiдностi до вимог нового принципу вiдносностi i розглянув перший варiант релятивiстської теорiї тяжiння. А в однiй з своїх останнiх праць вiн обгрунтував неминучiсть "нових" квантових уявлень у фiзицi. Тому цiлком справедливо було б стверджувати, що фiгура Пуанкаре уособлює собою той гiгантський злам у поглядах на свiт, який вiдбувся на межi ХIХ-ХХ столiть.
Починаючи з останнього десятилiття ХIХ столiття, Пуанкаре де---монстрував свою схильнiсть до глибокого аналiзу загальних проблем розвитку точних наук. Вiн висловлював смiливi судження, якi поєд---нували в собi широкий погляд на наукове пiзнання з глибоким та вiльним володiнням iдеями та методами конкретних наук. Але не---обхiдно зауважити, що далеко не всi його оригiнальнi висловлювання з фiлософських проблем в подальшому завоювали таке ж визнання та схвалення, як його досягнення в галузi математики та фiзики. Це зумовлено, зокрема, тiєю непослiдовнiстю, а iнодi - й супереч---ливiстю, якi Пуанкаре демонстрував у своїх фiлософсько-наукових мiркуваннях.
Для нас найбiльше зацiкавлення становить те коло питань, яке Пуанкаре вiднiс у "фiлософiю науки" в якостi своєрiдної методо---логiї. Цим питанням вiн присвятив свої працi "Наука i гiпотеза" (1902), "Цiннiсть науки" (1905), "Наука i метод" (1908) i "Останнi думки", яка