Стає очевидним, що, не навчившися берегти природу та екологічно грамотно взаємодіяти з нею, ми приречені на неминучу загибель. У звіті Всесвітньої комісії з навколишнього середовища та розвитку ООН “Наше спільне майбутнє” зазначено, що “економіка має задовольняти потреби й законні бажання людей, але її розвиток мусить вписуватися в межі екологічних можливостей планети. Саме тут знаходиться джерело безпрецедентної актуалізації моральнісних аспектів взаємодії людини та природи, а водночас і розширення дослідницької ниви сучасної етики.

Що стосується останньої, то в літературі набуває поширення міркування про формування принципово нової етики. Так, зокрема, академік М.М. Мойсеєв вважає, що “на людство, для того, щоб забезпечити своє майбутнє, чекає зміна моральнісних принципів настільки ж глибока, як і та, що відбулася на світанку становлення суспільства, коли норми поведінки в ордах неоантропів замінилися людською мораллю”6.

Г.Йонас зазначав, що етичні конструкції в минулому не мали справи з умовами людського життя в глобальному масштабі й спиралися на уявлення, що статус людини задається її природою і в головному є усталеним. Визначення блага людини є справою простого та самоочевидного. Характер діяльності сучасної людини, що суттєво змінився, вимагає радикального коригування. Тому головним завданням нової етики є подолання розриву між прогностичністю та могутністю дій людини, встановлення надійного контролю за власною непомірною могутністю. Нові різновиди людської діяльності вимагають відповідної етики передбачення та відповідальності. Для цього пропонується трансформація кантівського категоричного імперативу в імператив новий, адекватний новому характеру людської діяльності: “Чини так, щоб наслідки твоєї діяльності були сумісними з підтримкою достеменно людського життя на Землі7. Загалом же сучасна біоетика інтегрує в єдине концептуальне ціле елементи етики класичної та новітні тенденції, зініційовані екологією, медичною деонтологією та бурхливим розвитком біотехнологій. Складність біоетичного дискурсу, крім усього іншого, спричинюється необхідністю інтеграції й поєднання природничо-наукової та соціогуманітарної культури. Стосовно цього досить влучно висловився В.Хьосле: “Людина, що нічого не розуміє в хімії й біології, навряд чи може сьогодні сказати що-небудь суттєве стосовно нагальних конкретних етичних проблем навіть у разі, якщо вона оволоділа всією етичною традицією від Платона до Шеллера”8.

Понад те, саме на грунті новітніх біоетичних досліджень здійснюють продуктивні спроби подолати віковічну відчуженість між наукою та аксіологіјю, природничо-науковим аналізом і моральними принципами. Екологічна проблематика з органічними для неї уявленнями про цілісність, гармонію, взаємозалежність, усталеність є одвічно ціннісно навантаженою. “Виникає щось подібне до “побрання” екологічного опису та оцінки, які в чомусь переходять одне в інше, й тут більш за все бентежить і надихає в плані етики те, що “обов’язок” не стільки виводиться із “сущого”, скільки виникає одночасно з останнім”9. Поверхове моралізаторство з приводу біоетичних проблем, що не спирається на знання предмета й далеке від поєднання природничо-наукових та гуманітарно-аксіологічних аспектів, є неефективним і викликає слушні нарікання. Зокрема, представники “глибинної екології” альтруїзм, мораль та добродійність вважають просто некоректними. Нам не потрібна мораль, щоб дихати. Просто слід розширити усвідомлення меж власного “Я” до екологічного. Тоді моралізування з приводу охорони довкілля видаватиметься тим самим, що вмовляння когось не рубати власну ногу10.

Крім усього іншого, біологічна етика стає важливим компонентом етико-духовних підвалин людської цивілізації. Її проблеми позначаються безпрецедентною складністю та неоднозначністю, вимагають від дослідників високого професіоналізму, розвиненого відчуття міри й такту, граничної вимогливості до себе та відповідальності. Як наголошено у “Всезагальній декларації про геном людини та про права людини”, що була прийнята Генеральною конференцією ЮНЕСКО у листопаді 1997 р., відповідальність, що є невід’ємною частиною наукових працівників (у тому числі вимогливість, обережність, інтелектуальна чесність і неупередженість), як при проведенні наукових досліджень, так і при поданні та використанні їхніх результатів, має бути предметом особливої уваги, коли йдеться про дослідження, що стосується геному людини, з урахуванням їхніх етичних і соціальних наслідків. Особи, що приймають у державному й приватному секторах політичні рішення в науковій галузі, також несуть особливу відповідальність стосовно цього.

Якщо проаналізувати лише власне медико-біологічний зріз біоетики, то можна дійти висновку про те, що навіть у такому прикладному контексті вона підноситься до проблем загальнолюдського значення. Передусім йдеться про такі фундаментальні філософські категорії, як життя та смерть, дійсне та належне, природне та соціальне. Як повинна чинити пересічна людина, а особливо фахівець, щоб мати підставу вважати себе доброчесним у складних життєвих ситуаціях? Мораль, на відміну від права, не може спиратися на однозначні наукові положення й закони. Якщо в царині юриспруденції все регулюється законом та обов’язком неухильного слідування законодавчим приписам, то в сфері моралі людина може спиратися лише на власний моральний вибір і вимогливість до себе особисто.

Слід зауважити, що сучасна “цивілізована” людина звикла зважати на закони, а регулятивна функція моралі, власного сумління помітно переміщується на периферію свідомості. Звідси ? прагнення до створення якоїсь нормативної бази, спираючися на яку можна було б розв’язувати складні біоетичні проблеми. Зокрема, одним із основних постулатів Інституту людини Російської АН є вимога ставити гуманістичні цілі вище, ніж дослідницькі. На IV