очевидними, але виходять за межі досвіду. І отут його підстерігають протиріччя, що свідчать про те, що десь у самій основі

сховані помилки, знайти які досвідним шляхом неможливо.

Усяке знання, по Канту, починається з досвіду, але не обмежується їм, частина наших знань породжується самою

пізнавальною здатністю, носить, по вираженню Канта, апріорний (додосвідний) характер. Емпіричне знання одиничне, а тому

випадкове; апріорне - всезагальне і необхідне.

Апріорізм Канта відрізняється від ідеалістичного навчання про вроджені ідеї. По-перше, по Канту, додосвідні тільки

форми знання, зміст цілком походить з досвіду. По-друге, самі додосвідні форми не є уродженими, а мають свою історію.

Реальний зміст кантівського апріорізму полягає в тому, що людина, що приступає до пізнання, має у своєму розпорядженні

визначені, сформовані до нього форми пізнання. Наука володіє ними тим більше. Якщо подивитися на знання з погляду його

споконвічного походження, то весь його обсяг, в остаточному підсумку, узятий з досвіду людини, що постійно

розширюється, інша справа, що поряд з безпосереднім досвідом, є досвід непрямий, засвоєний. Так сьогодні ми дивимося на

проблеми, поставлені Кантом.

Далі Кант установлює розходження між аналітичними і синтетичними судженнями. Перші носять характер, що пояснює,

а другі розширюють наші знання. Судження - усі тіла протяжні - аналітичне, тому що поняття тіла вже містять у собі

властивості довжини. Судження - учора йшов дощ - синтетичне тому що поняття минулого дня не зв'язано з дощовою погодою.

Усі досвідні, емпіричні судження синтетичні - це очевидно. Але от питання: як можливі апріорні (додосвідні )

синтетичні судження? Це головне питання "Критики чистого розуму". У тім, що вони існують, Кант не сумнівався, інакше

наукові знання не були б обов'язковими для усіх, по його глибокому переконанню, усі математичні судження апріорні і

синтетичні. Проблема полягає в тому, щоб пояснити їхнє походження. Це відноситься і до природознавства. Природничі науки

існують і розвиваються, дають нове, обов'язкове для всіх знання.

Що стосується філософії, (Кант називав її метафізикою) то про свою область знання мислитель судить обережно. Треба

ще перевірити, чи є вона наукою, чи дає вона нове знання, чи спирається вона на загальні, обов'язкові для всі принципи.

У результаті головне питання "Критики" - як можливо чисте, позадосвідне знання - розпадається на три. Як можлива

математика? Як можливе природознавство? Як можлива метафізика як наука? Звідси три розділи основної частини "Критики

чистого розуму" - трансцендентальна естетика, аналітика, діалектика.

Трансцендентальною Кант називає свою філософію тому, що вона вивчає перехід у систему знань, точніше -

конструювання нашою пізнавальною здатністю умов досвіду. Трансцендентальне Кант протиставляє трансцендентному, котре

залишається за межами можливого досвіду, по ту сторону пізнання.

Досвідні дані, що надходять ззовні, не дають нам адекватного знання про навколишній світ. Апріорні форми

забезпечують загальність знання, але не роблять його копією речі. Те, чим річ є для нас (феномен) і те, що вона

представляє сама по собі (ноумен), має принципове розходження: "Наблюдение и анализ явлений проникают внутрь природы, и

не известно, как далеко со временем продвинемся в этом"1.

Границі досвіду постійно розширюються. Але скільки б не збільшувалися наші знання, ці границі не можуть зникнути, як

не може зникнути обрій, скільки б ми не йшли вперед.

Пізнання не знає межі. Вірити в науку потрібно, але переоцінювати її можливостей не варто. Проти необґрунтованих

претензій науки, догматичного забобону про її всесилля, і спрямований реальний зміст вчення Канта про речі самі по собі.

При невірному тлумаченні воно може спантеличити, при правильному - відкрити шлях істиний.

Що є істина? Для філософа це неминуче питання. Кант не іде від нього, хоча і гається з відповіддю. «Умение ставить

разумные вопросы - необходимый признак ума. Если вопрос сам по себе лишен смысла, то кроме стыда для вопрошающего, он имеет

еще и тот недостаток, что побуждает к нелепому ответу и создает смешное зрелище.»1

Питання про істину мучить Канта, але він розуміє неможливість однозначної відповіді на це питання. Можна, звичайно,

сказати, що істина є відповідність знання предмету, і він неодноразово це говорить, але він знає, що слова ці являють

собою тавтологію. Правильно сформульоване питання про істину звучить так: як знайти загальний критерій, істиний для

всякого знання? Відповідь Канта - загальна ознака істини не може бути дана.

Кант відкинув загальний критерій істини тільки щодо змісту знань. Що стосується їхньої форми, такий критерій він

знає: не суперечливість міркувань. Це серйозна поправка до негативної відповіді на питання про істину, що зруйнувала

побудову догматиків. Тепер завдання полягає в тім, щоб уникнути скептичних побудов. Кант розуміє, що заборона протиріччя

являє собою тільки негативні критерії істини, але, керуючись ним, усе-таки можна звести міцні конструкції науки.

Ми зараз знаємо, що наука володіє і "позитивним" критерієм істини, це практика. Практика підтвердила істинність

неевклідової геометрії, але інша практика встановлює істинність аксіом Евкліда. Істина - це процес усе більш глибокого

збагнення світу, руху від незнання до знання, від неповного знання до більш повного, руху, що не може припинитися,

тому що світ невичерпний. Гегель, що вперше сформулював цю ідею, впав у протиріччя із самим собою, уявивши, що можливо

повний збіг предмета і думки - абсолютне знання. Кант був обачніше: його трансцендентна річ "сама по собі" служить

нагадуванням, що межі пізнанню немає і не може бути.

І ще про одну важливу обставину - є сфери, де наука неспроможна. Така, наприклад, сфера поведінки людини, її

свободи, точніше, сваволі. Художня література до і після Канта показала, що людина робить не тільки "не по науці", але

часом всупереч елементарній логіці. Кант не заперечував емпіричної реальності простору і часу, зауважуючи,