видів, які надалі не розпадаються ні на які інші види. Види Арістотеля — це вічні і незмінні сутності. Вони не створені Богом — форму ніхто не тво-рить і не виробляє. Але все ж таки вони існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. До того ж в матерію їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог. Тому кожна чуттєва сутність або окреме є дещо складове: вона складається з активної форми і пасивної матерії — наступниці форми. При цьому під матерією Арістотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Арістотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити.
Матерія у Арістотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма — два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі, а форма — реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.
Особливої уваги заслуговує вчення Арістотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Арістотель називає душею. Арістотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична.
Через вчення про душу Арістотель оригінальне говорить про пізнання. Нагадаємо, що за Арістотелем третій вид душі — розумна душа, яка притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у той же час споглядали і через уяву, зауважує Арістотель. А це означає, що реальне пізнання неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. А активний розум — це Бог. Таким чином, у Арістотеля перемагає раціоналістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання.
Філософія Арістотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливо уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.
Використана література:
Надольний І.Ф. Філософія. Підручник. – К., 2000.
Історія філософії. – Харків, 2001.