„Мабуть, на часі справді наукове вивчення питання про націоналізм.

А для початку годилося б дати бодай більш або менш точне „робоче“ визначення…“

І. Дзюба, ЛУ /’88

Націоналізм

В єстві кожної людини живуть у певному співвідношенні космополіт і націоналіст, готові переважити один одного за тих чи иньших політичних або соціяльних обставин. Так само і тіло етносу, позбавлене націоналістичної спрямованости, ніколи не перетвориться у націю. На одміну від иньших істот, які не усвідомлюють себе засобами абстрактного мислення з-поза меж власної особини, людина є свідома наявности загальнолюдського начала у своїй частковій етнічній сутності, і цей дуалізм, будучи рушієм міжнаціональних стосунків, таїть також і небезпеку. При певній інтелектуальній обмеженості така роздвоєність стає нестерпною, і тоді виникає патологічне бажання здушити в собі одне з начал. А розтоптавши його у власній душі - як же легко наважитись насильно звільнити від нього й иньших... Надто відомі приклади гіпертрофованої ксенофобії, породженої фальсифікацією гасел націонал-фашизму. Але ми все ще мало здаємо собі справу з катастрофічних наслідків такої різновидности фашизму, яка ґрунтується на космополітичних засадах.

У незвіданих закутках людської підсвідомости дрімає феномен самознищення. У закутках суспільної підсвідомости криється патологічний потяг до духовного самовихолоштання, – і де знайти силу, яка відновила-б рівновагу між космополітичним а націоналістичним началами, незворотньо порушену катастрофічним винищенням останнього? Де віднайти сили, щоб зупинити заразу яничарства, яка розповзається світом, прикрившись прапором інтернаціоналізму?

За підтримки космополітичних капіталів сьогодні у світі тихцем, але успішно, пропаґується хибне ставлення до націоналістичного світогляду як до такої-собі непристойности, неприйнятної в інтеліґентному товаристві. Хибне трактування націоналізму поширюється, на превеликий жаль, як в середовищі української так званої „демократичної“ інтеліґенції, так і сучасною греко-католицькою церквою.

Потрібно бути позбавленим політичної відповідальності, щоби з причини крутійської кон'юнктури „всезагально-гуманістично“ підспівувати ворогам українства: „стояв на тому і стою: націоналіст не той, хто любить і захищає свою рідну мову, – націоналіст – це той, хто ненавидить мову іншого народу і топчеться по ній“ (П. Осадчук, ЛУ, /’89). Хай дозволено нам заявити: націоналіст не той, хто вдає, що будує русскоязычну Україну з псевдоевропейськими інтер-цінностями та лабузиться перед „гуманістичним“ кровопивцею зарозумілої раси, – націоналіст – це той, хто не тільки любить рідну мову, але й не вагається для її захисту топтати червів, які точать її зболіле тіло. І додамо: у першу чергу – червів фальшивої толєрантности і меншевартости у своїй власній душі. „Геть од Москви!“ – хто поширює це згубне гасло Вічного Втікача? Нам нікуди вступатись. За нами – рештки колись лицарської цивілізації. „Лицем до Европи!“ – хто придумав це гасло Вічного Боягуза? Хіба не тоді сором воякові, коли ворог зрить його спину? А якщо українська дитина не є вояком нації, – пощо плодите гній? „Геть Москву!“ – ось мужнє гасло гідного Українця. З душі, із розуму, із залишків арійського сумління, із пісні, з мови, з проклятого совкового життя і зі священної, – що від Батьків лишилася, – землі. Геть Сатану.

Відкриймо „Брокгауз“ видання 1897го року: „Йоанна д'Арк вперше дала просту і ясну формулу чисто національного патріотизму: «бути незалежним від чужоземців на своїй землі і мати з-посеред себе свого власного голову»“. У 1897му році „Брокгауз“ не полюбляв націоналізму: „Основою деякої популярности, якою іще втішається націоналізм, є його помилкове змішування з патріотизмом“. Минуло сто років, – і що ж залишилось од „деякої популярности“ націоналізму? Багато, виявляється, осталось. Нинішній „Webster’s New International Dictionary“ вже не соромиться прямо ототожнити націоналізм із патріотизмом: „ревна відданість власній нації або її ідеалам, патріотизм“. Подібні тлумачення зустрічаємо й в другґих джерелах: „доктрина відданости національним традиціям і пориванням“ („Larouse“), „прагнення національного поступу чи незалежности, відданість інтересам власної нації“ („Random House Dictionary“); „Душевний стан, почуття належности до великої ґрупи зі спільною мовою, історією і прагненнями. Він залучає почуття відповідальности за долю нації і бажання допомагати у формуванні її майбуття. Націоналізм є найсильнішою політичною і духовною силою, що керує народами в напрямі здобуття повної національної незалежности і кращої орґанізації їхніх економічних і культурних інтересів(!)“ („Encyclopaedia International“).

Справа проста. Ті політичні сили, які не бажають признавати право гноблених на активний, чинний, дієвий патріотизм, завжди намагаються відділити його од націоналізму, ненавидячи в останньому ідеологію боротьби, активного заступництва за національні ідеали та інтереси. Ці сили намагаються впоїти в Українця переконаність у призначенні бути вічною жертвою. Фарисейськи покликаючись то на релігійні засади, то на „загальнолюдський гуманізм“… який чомусь іще жодного разу за сотні років не повертався гуманізмом щодо самих Українців! Незабутнє враження справив на мене свого часу виступ пана Андрія Шкраб'юка 13го червня 2002го року на семінарі , орґанізованому часописом «Ї»:

„Якось я собі просто ішов до нашого Шевченківського гаю [музей дерев'яної народної архітектури]… і, подивившись на ті дерев’яні церкви,… я побачив у красі цієї спадщини народної архітектури… такий вияв українства, який нічому не шкодить, який може співіснувати із усім іншим. Крім того я побачив навіть певну символічність у тендітності тих церков – їх дуже легко спалити, бо це є дерев’яне, в чому якраз є вся вартість національної спадщини(?). Це є щось дуже гарне, щось таке, що не претендує на те, щоби мною цілком оволодіти, щось, що існує саме по собі. Я, очевидно, є сином цього, і, якщо(?) воно є загрожене, я на свій спосіб