Проблема субстанції в філософії XVII ст.

Обгрунтування методології наукового пізнання філософи Нового часу шукають у загальнофілософських (метафізичних) засадахосмислення буття. На цій основі розробляється ще одна важлива проблема, фундаментальна категорія філософії Нового часу — субстанція як сутність буття. Якщо Б.Паскаль, обґрунтовуючи засадні принципи своєї методології пізнання, звертається до світоглядного осмислення людського буття, то переважна більшість його сучасників ці принципи шукають у сутності буття взагалі, зафіксованій у категорії субстан-ції. Субстанція — це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу. Субстанцію як Єдине, яка розумілась в епоху Відродження орга-нічною і гармонійною єдністю духовного і природного, філософи Нового часу намагаються переосмислити та конкретизувати через призму нових досягнень наукового пізнання.

Одним з перших таку спробу зробив Р.Декарт, роз'єднавши Єдине на дві самостійні субстанції: природу, матерію, способом буття якої є механічний рух, а атрибутом — протяжність та мислення. Для Декарта природа — це величезний ме-ханізм, вся якісна багатоманітність якого зведена ним до кількісно визначених механічних відношень, а всі закономірності — до законів механіки. Друга самостійна субстанція — особлива, духовна — мис-лення. Декарт вважає, що матерія мислити не може, а між тим, мис-лення існує без сумніву і з самоочевидністю, отже, має існувати і відповідна субстанція. В підході до проблеми субстанції філософія Декарта має дуалістичний характер, складається з матеріалістичної фізики як вчення про матеріальну протяжну субстанцію та ідеаліс-тичної психології як вчення про духовну мислячу субстанцію. Зв'язуючою ланкою між цими двома незалежними самостійними субстан-ціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів. Важливе місце посідає вчення про субстанцію також у творчості Б.Спінози, яке має пантеїстичний характер. Субстанція, на його дум-ку, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція — це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог — це універ-сальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною самої себе (causa sui). Визначивши як основну властивість субстанції-природи самопричинність (causa sui), Спіноза на цій основі виводить усі інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Субстанція єдина, проте вона виявляє свою єдність через атрибути, тобто необхідні прояви, яких, на думку Спі-нози, безкінечна кількість, але ми знаємо самоочевидно два — про-тяжність і мислення. Крім атрибутів, субстанція має також модуси, які, на відміну від атрибутів, характеризуються не необхідністю, а тільки можливістю існування. Той чи інший модус субстанції може існувати, а може і не існувати. Основними модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу. Субстанцію та її атрибути Спіноза називає природою, що тво-рить, природою творчою, продуктивною, а модуси — природою створе-ною. Продуктивна природа є причиною окремих речей, джерелом безкінечної дії і творчості, виражає єдність речей, а створена — джере-лом багатоманітності. Але і єдність, і багатоманітність є невід'ємними характеристиками єдиної природи — субстанції, тотожної Богові. У природі все суворо детерміновано, все підпорядковано необхід-ності внаслідок того, що єдина природа є причиною самої себе. Спі-ноза переконаний, що випадковості не існує, схиляється до фаталіз-му, проте намагається подолати, пом'якшити останній своїм вченням про свободу. На його думку, необхідність не виключає свободи, а,  навпаки, передбачає її. Коли б у природі панував хаос, і коли б люди-на як частина природи не підкорялась необхідності, вона не могла б пізнавати ні природу, ні власні вчинки. А не пізнаючи, не могла б керувати ними, була б рабом своїх вчинків та пристрастей. Завдяки ж пізнанню природи світу та своєї власної природи людина стає вільною, має свободу. Свободу Спіноза розуміє як дію лише за необхід-ністю власної природи, без будь-якого примусу зовні. Свобода про-тиставляється не необхідності, а примусу. Сама ж необхідність може бути як примусовою, так і вільною. Природа в цілому як субстанція співрівна Богу, як причина самої себе (causa sui) є свободою. Людина ж лише в тому випадку має свободу, коли діє за необхідністю своєї власної природи, без примусу, коли навчається підкоряти свої при-страсті розуму. А для цього необхідно пізнати свою природу. Свобода збігається з пізнанням необхідного в своїй природі. Свобода — це пізнана необхідність. Ще одну концепцію субстанції розробляє відомий вчений-енцик-лопедист, один з найвідоміших філософів Європи кінця XVII — по-чатку XVIII ст. Готфрід Лейбніц (1646-1716) Свою плюралістичну концепцію субстанції він розкриває у працях: "Міркування про мета-фізику" (1686), "Нові досліди про людське розуміння" (1705), "Тео-дицея" (1710), "Монадологія" (1714).  Центром філософії Г.Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції — монадологія. Лейбніц наголошує, що суб-станцій-монад безкінечна кількість, вони є носіями сили та актив-ності і мають духовну природу. Кожна монада є самостійною одини-цею буття, здатною до активної діяльності. Монада є духовною, ос-кільки матерія (в філософії XVII ст.) — пасивна, не здатна до самору-ху та активної діяльності Монади вічні, вони не виникають і не зни-кають природним шляхом, а є породженням безперервних "випромі-нювань божества". Монади є індивідуальними і неповторними, неза-лежними одна від одної, вони не можуть впливати на внутрішнє бут-тя одна одної. Єдність та узгодженість монад є результатом передба-ченої Богом гармонії, яка перетворює кожну монаду в "живе дзерка-ло Всесвіту. Всі монади об'єднані Всемудрим Творцем. Кожна мо-нада є певним "світом у собі"