Проблема сенсу буття людини

Проблема сенсу людського буття має довготривалу філософську і релігійну

традицію і може бути віднесена до числа основних проблем духовної культури. Оскільки філософський світогляд являє собою насамперед осмислення людини і буття, остільки всяке філософування можна розглядати як роздуми про сенс людського буття. Такими роздумами сповнена філософія екзистенціалізму. Праці Ж.-П. Сартра “Буття і ніщо” та М.Гайдеггера “Буття і час” відіграють чи не головну роль у з’ясуванні проблеми сенсу людського буття, розробленій у цій філософії. Вони є основним об’єктом вивчення і інтерпретації сучасними дослідниками екзистенціалізму. Останні визнають вплив феноменології на творчість згаданих філософів, який, безперечно, виявився в їхніх основних філософських працях. Проте не менш оригінально вирішується проблема сенсу людського буття і у філософії предтечі екзистенціалізму – датського мислителя С.Кіркегора (1813–1855), який в історичному плані є попередником Е.Гуссерля (1859–1938).

Творчість основоположника екзистенціалізму є досить ґрунтовно та комплексно

дослідженою. Зокрема, у працях таких відомих російських філософів, як Б.Е. Биховський,

І.С. Нарський, П.П. Гайденко, К.М. Долгов та зарубіжні філософи – В.Анц, Й.Ельрод,

К.Льовіт, А.Паульсен, Х.Радемахер, П.Роде та ін. Всі вони відзначають особливе місце у

філософії ХІХ ст. філософських поглядів Кіркегора, які стали “пророчими” для ХХ ст.:

трактують його відстороненість як реакцію на тогочасний стан світу [1, 125];

характеризують його самого, як передвісника “масового суспільства” [2, 24]; а його життя

і творчість – в нероздільному зв’язку [3, 35] і вбачають його основним завданням – знайти

ту істину, яка може звільнити людину від духовного знищення [4, 13]. На наш погляд,

питання про сенс людського буття і є тією основною ланкою у розв’язанні вищезгаданого

завдання, яке ставив перед собою Кіркегор. Саме воно є недостатньо висвітленим у його

філософії. Серед сучасних наукових публікацій практично немає таких, які були б

присвячені проблемі сенсу буття людини у філософії С.Кіркегора.

Що таке людина? У чому полягають її природа, сутність, призначення? Від чого

залежать сенс і цінність людського життя? Спробуємо глибше і ґрунтовніше дослідити це

коло питань.

У першій половині ХІХ ст. відлюдник і одинак Кіркегор протиставляє на очній

ставці життя і віру сучасного йому християнського суспільства. Не будучи реформатором,

він постійно підкреслював, що не має ніяких “повноважень” згори [5, 195–196].

Специфічність екзистенціалізму починаєш розуміти, коли поєднуєш цю філософію з

усвідомленням і осмисленням того особливого способу духовного самоздійснення особи,

самоздійснення “від-зворотного”, що його описав С.Кіркегор. Адже філософія стає власне

філософією лише через відображення і осмислення духовного досвіду: особи, людей,

суспільства [6, 65].

Витоки екзистенціалістського поділу буття на “справжнє” та “несправжнє” сягають

творчості саме цього релігійного філософа і письменника, який дослідив такі риси

екзистенції, як страх, відчай, віра, гріх. Не сприйнявши тотальності панлогізму

гегелівського понятійного мислення, Кіркегор звертається до ідей “нового християнства”,

вважаючи, що “якби ми навіть були здатні втілити весь зміст віри у форму поняття, то це

ще зовсім не означало б, що ми осягнули віру чи, може, збагнули, як ми входимо у віру

або як віра входить у нас” [7, 16]. Переорієнтація філософської думки з сутності на

існування зробила Кіркегора антиподом Гегеля, бо у нього (у Кіркегора) значущим для

людини є реалії внутрішнього світу людини (не абстрактного, а дійсного індивіда), саме

вони становлять тло прояву екзистенції – справжнього буття, тоді як традиційна сфера

сутнісних визначень зовнішньої щодо людини предметності позбавлена смисложиттєвих

проявів і є, за Кіркегором, недійсною, несправжньою щодо людського буття.

Раціональна діалектика, діалектика розуму, все “визначає” і скрізь покладає межі.

Екзистенційна діалектика, діалектика духу, є творчістю й подоланням будь-яких меж.

Віруюча людина, як і розіп’ятий Бог, “у безкінечній відмові віддає ту любов, яка

становить весь зміст її життя” [7, 46]. Добровільно зрікаючись його, вона сподівається на

чудо повернення до неї благодаті “саме силою абсурду, силою того, що для Бога все

можливо”. Абсурд зовсім не належить до тих розрізнень, які притаманні здоровому

глузду. У ту мить, коли особистість зрікається, вона, з людського погляду, переконується

в неможливості бажаного, і це є підсумком міркувань здорового глузду. В прилученні до

безкінечного, в його теологічному сенсі це, навпаки, можливо, і можливо саме завдяки її

самозреченню; проте таке оволодіння безконечністю життя означає і відмову від нього.

Як бачимо, на відміну від гегелівської (для Гегеля “віра в могутність розуму є

першою умовою філософських роздумів…” [8, 1, 16]), екзистенційна діалектика веде не

до розуму, а до абсурду. Бо, за Кіркегором, єдине, що може врятувати людину, – це

абсурд, а цю істину вона осягає за допомогою віри. Тому віра не є естетичним

хвилюванням чи афективним збудженням, а чимось вищим: “саме тому, що їй передує

самозречення, вона не може бути безпосереднім порухом серця, а тільки парадоксом

наявного існування” [7, 46].

З огляду на це варто докладніше розглянути основні поняття філософії датського

мислителя – “стадії людського існування”, “абсурд”, “відчай”, “віра”, “одиничний”,

“страх”, “страждання”, “свобода” та інші, оскільки без цих категорій неможливо зрозуміти

проблему сенсу людського буття, розроблену Кіркегором. Разом з тим намагатимемося

висвітлити його погляди в розрізі тогочасної філософської парадигми, яку усоблювало

філософське вчення Гегеля.

Розрізняючи релігійну, етичну і естетичну екзистенції, Кіркегор вважає вищим її

проявом прорив зі сфери індивідуального “Я” до надособистісного буття божественного

як сфери другого “Я” (alter Ego). Осягнення природи надособистісного відбувається в

трансценденції, яка висвітлює феномен людини через тільки їй притаманну здатність

вийти за межі іманентного духовного буття особи у споконвічному прагненні (інтенції) до

горніх цінностей божественного світу. Через страх і розпач, сприйняття життя як

очищення через страждання, як “хворобу до смерті” виявляється божий абсолют у

часовому вимірі релігійної екзистенції людини. До повноти дійсного існування у вірі

наближається етична екзистенція, яка, проте, обмежена, бо не полишає