Одним з перших вчень, яке проникло до Риму, було епiкурейство. Це вiдбулося приблизно в II ст. до н.е. Легкiсть, iз якою вчення Епiкура прижилося в Iталiї, пояснюється тим, що для розбагатiлих римських аристократiв - елiти суспiльства - новiтня фiлософiя асоцiювалася з гедонiзмом (вченням, згiдно якого найвищим благом i метою життя є насолода). Те, проти чого боровся Епiкур, стало основою розповсюдження його вчення.

Першою школою епiкуреїзму в Римi стала школа Сiрона та Фiлодема поблизу Неаполя. Якщо Сiрон залишається у вiдносному затiнку (кiлькiсть згадувань про нього незначна), то Фiлодем - дуже вiдома персоналiя в фiлософiї. Цiлий ряд його праць було вiдкрито при розкопках Геркуланської бiблiотеки, засипаної попелом пiд час виверження Везувiя у 79 р. н.е.

Фiлодем прибув до Iталiї приблизно у 80 р. до н.е. Тут вiн познайомився з вiдомим тодi меценатом Пiзоном. В маєтку Пiзона i була заснована епiкурейська школа. Дiяльнiсть Фiлодема та грошi Пiзона дали вiдчутнi результати. Скоро маєток перетворився у культурний центр, рiвного якому не було в тi часи. Часто навiдували цей дiм Вергiлiй, Горацiй. Окрiм широкої просвiтницької дiяльностi, Фiлодем займався i теоретичними фiлософськими розробками. Йому належить ряд праць з питань логiки, в яких аналiзується iндукцiя як метод, з’ясовується роль аналогiї в пiзнаннi, а також проводитьсся критика стоїкiв з рiзних питань.

Дуже вiдомим послiдовником епiкурейства в Римi був Тит Лукрецiй Кар (I ст. до н.е.). До нас дiйшла повнiстю його поема ‘‘Про природу речей’‘, у якiй вiн детально розробляє атомiстичну концепцiю. В цiлому вчення Лукрецiя лише зовнi схоже на систему Епiкура. Лукрецiй, як i Епiкур, вважає, що людське щастя має двох головних ворогiв: страх перед загроб-ною вiдплатою i перед Богом. Перший випливає з вiри у безсмерття душi. Причина його полягає у незнаннi. Тому фiлософiя повинна звiльнити людину духовно, через просвiтництво. Iз другим страхом складнiше. Лукрецiй не заперечує iснування богiв, а лише вчить, що вони не можуть втручатися у життя людей. Обгрунтовував вiн цей погляд атомiстичною теорiєю побудови свiту. Ця теорiя пояснювала всi явища природи, зокрема i богiв, якi складаються з особ-ливих найтонших атомiв i знаходяться мiж свiтами як сили їх вiдродження, створення.

Незважаючи на близькiсть поглядiв на природу у Лукрецiя до поглядiв Епiкура, їх теорiї вiдрiзняються при вирiшеннi питання про мiсце людини у суспiльствi. Самоусунення вiд полiтичного життя у Епiкура змiнюється пропагандою активного полiтичного життя особи у Лукрецiя. Для Лукрецiя, на вiдмiну вiд Епiкура, головним фiлософським вченням є не етика, а фiзика - пояснення природи. Людина, котра знає загальнi при-роднi закони, завжди знайде своє мiсце у суспiльствi.

Iз самого початку стоїцизм стояв осторонь вiд класичних форм грецької фiлософiї. Бiльшiсть стоїкiв були вихiдцями з колонiй, а не з метрополiї. Проникнення стоїцизму в Рим вiдбувалося водночас iз його елiнiзацiєю, тобто поверненням до традицiй Платона, Арiстотеля. Провiдну роль у цьому вiдiгравав Панецiй (прибл.185-110 рр. до н.е.). Рiзнобiчно освiчена людина, вiн немало зробив, щоб очистити вчення стоїцизму вiд вiдвертого схимництва.

Замiсть протиставлення душi i тiла у Панецiя людина - гармонiйна iстота, навiть божественний Логос дiє на неї не ззовнi, а проникаючи в середину, зливаючись iз нею, ‘‘про-ростає в душi’‘. Визнаючи провiдну роль долi (‘‘фатуму’‘), вiн придiляє увагу i самостiйностi особи. Окрiм верховенства обов’‘язку визнається роль насолоди в життi людини. Насолоди подiляються на природнi та надприроднi. Справжнiй стоїк не цурається нi тих, нi iнших. Тому етичнi погляди Панецiя близькi до утилiтаризму. Видiляючи три форми релiгiї - пое-тичну, фiлософську та державну, - вiн визнає цiннiсть тiльки державної як регулятора життя суспiльства, основи для вихо-вання iндивiда.

Дiяльнiсть Панецiя дала потужний поштовх для розвитку стоїчної думки. Деякi учнi, наприклад Цiцерон, сягнули дуже значних висот у полiтичному життi, створили свої власнi системи, трансформуючи стоїцизм настiльки, що їх учення вiдносять до напрямкiв еклектичної фiлософiї.

Яскравим представником римського стоїцизму був Посiдонiй (135-51 рр. до н.е.). Вiн продовжив розпочатий Па-нецiєм процес елiнiзацiї стоїцизму, тiльки доповнював його iдеями Платона. Поступово лiнiя стоїцизму Посiдонiя трансформувалася у неоплатонiзм (самостiйну фiлософську течiю).

З точки зору Посiдонiя свiт являє собою вогнену ‘‘пнев-му’‘, яка є не що iнше як видозмiна єдиного бога, вона подiляється на свiт iдей та свiт чисел. З пневми виникають ‘‘сiм’‘янi логоси’‘ - зародки всiх речей. Душа людини також є ‘‘вогненим диханням’‘. Пiсля смертi людини вона пiдiймається у надмiсячний свiт (своєрiдне чистилище), а потiм рухається ще далi, у найвищi сфери, де благоденствує. Чергова свiтова по-жежа знову розподiляє свiт на сфери, а душа набуває нового тiла.

Поєднання богiв iз свiтом людей вiдбувається опосеред-кованим чином. Опосередковуюча ланка описується у демоно-логiї Посiдонiя, котра вчить про демонiв як iстот, здатних спiлкуватися безпосередньо i з богами, i з людьми. Люди ко-лись були близькi iз богами, тодi вони не чинили злочинiв, не мали нестаткiв. Але сталося так, що люди почали уподоблю-вати себе богам, вони створили ремесла, науки, завдяки