кот-рим змiнювали створенi богом речi на створенi людьми. Людство пiшло шляхом прогресу - створювало все новi та новi людськi предмети, залишаючи все менше мiсця божественному свiтовi. Цей рух вперед призвiв до падiння моралi. Тому мета фiлософiї - повернути людину до демонiчного стану, тобто по-вернути її до бога. Це можливо лише на шляху виховання у дусi поваги до законiв, держави, релiгiї.
Найбiльш вiдомим стоїком був Люцiй Анней Сенека .
Життя Сенеки сповнене суперечностей.Вiн закликав до бiдностi та смиренностi, проте сам жив хабарями, накопичивши великi скарби, вважався найбагатшою людиною Риму, за що, пiсля вик-риття Нероном, був змушений покiнчити життя самогубством.
Суперечливiсть його фiлософських поглядiв та реального життя знайшла вiдображення i у його вченнi. Космогонiчнi погляди Сенеки були дуже близькими до попереднiх вчень. Як один iз учнiв Посiдонiя, вiн засвоїв його вчення про душу, при цьому посиливши тенденцiю розподiлу душi. Душа має тiлеснiсть i духовнiсть, постiйно переживає внутрiшню бо-ротьбу протилежних тенденцiй: прагне до спокою i до бороть-би, до добра i зла тощо. Протилежнiсть ряду тверджень Сенеки ним не пояснюється, а лише фiксується.
Аналогiчний пiдхiд здiйснено ним i до роз’‘яснення по-няття ‘‘Бога’‘, який виступає як вогонь (пневма) i як творча сила (батько). В той же час Бог не владний над матерiєю, проте коли свiт дiйде до стану iстинного буття, то вiн стане божественним, а коли свiт вiдходить вiд iстини, то Бог зни-щує його у свiтовiй пожежi.
Людська природа (у своєму виникненнi) чиста i непороч-на. Але тiло стає в’‘язницею душi. Душа, необтяжена тiлом - вiльна, тому iстинна насолода душi можлива лише поза тiлом. Усi люди рiвнi, їх душi здатнi до звiльнення. Проте сам Се-нека вважає раба рабом по-сутi, а будь-яку працю, де затра-чуються фiзичнi сили - принизливою для вiльної людини. Така праця пiдкорює душу тiлу.
Фiлософiя Сенеки є своєрiдним пiдсумком розвитку елiнiстичної фiлософiї, хоча i не завершує її. Дане вчення увiбрало в себе безлiч суперечливих тверджень про свiт, констатуючи кризу античного типу фiлософствування. Теоретич-но цей крок до подолання кризи фiлософських систем був зроб-лений на шляху виникнення християнства.
Процес розповсюдження фiлософських знань у стародавньо-му Римi характеризується могутнiми процесами зближення фiлософських вчень та шкiл. Вони почались ще у Грецiї приб-лизно в II ст. до н.е. Теоретичною пiдвалиною цього явища став скептицизм, котрий проголосив, що всi фiлософськi школи мають рiвне право на iснування, тому що всi вони не вiрнi. Скептики на цей час були домiнуючою течiєю у Академiї, мали значний вплив на свiдомiсть спiввiтчизникiв. Саме в умовах Риму, коли рiзнi течiї, якi виникали iсторично в рiзний час, але прийшли одночасно як рiвнi мiж собою, почався процес зближення та взаємопроникнення рiзних напрямкiв фiлософiї. Цьому сприяло те, що римляни самi не належали до родоначаль-никiв тiєї чи iншої школи i мали змогу споглядати супереч-ностi рiзних напрямкiв зi сторони. Недаремно бiльшiсть тих, хто сповiдував еклектицизм, були не фiлософами, а державними дiячами, ораторами, дiячами мистецтва.
Найбiльш вiдомим римським еклектиком був Марк Туллiй Цiцерон (106-43 рр. до н.е.), славетний оратор та полiтичний дiяч, який отримав фiлософську освiту. В Грецiї вiн вiдвiду-вав диспути провiдних фiлософiв рiзних напрямкiв. Пiзнiше Цiцерон написав ряд фiлософських праць, в яких намагався зробити популярний навчальний посiбник для римських громадян, котрi вивчали основи рiзних фiлософiй. Йому належить заслуга створення фiлософської термiнологiї на латинi.
У питаннях пiзнання та вченнi про буття Цiцерон був близький до скептицизму. Полiтичнi погляди досить консерва-тивнi. Влада, за визначенням Цiцерона, є надбанням шляхетних народiв, шляхетної верхiвки народу, а простому людовi досить i видимостi свободи. Iмовiрно тому однiєю з головних цiлей фiлософiї вiн вважав утiшання людини.
Значним представником еклектицизму був також Марк Те-ренцiй Варон. Вiн був послiдовником Антiоха з Аскалону, вiдомого грецького еклектика. У своїх фiлософських дослiдженнях наближався до стоїцизму.
Iмператор Марк Аврелiй, спираючись на сенекiвську школу моралiзаторства, створив свою систему еклектичної фiлософiї, котра опиралася на вiдношення до життя, розроблене грецькими кiнiками. Його спосiб мiркувань дуже нагадує проповiдь, одкровення пророка. В його фiлософському вченнi вiдчувається дуже сильна релiгiйна тенденцiя розвитку свiтогляду.
Побудова Римської iмперiї супроводжувалася дуже сильни-ми змiнами у свiдомостi людей того часу. Посилювалося тяжiння до суто релiгiйного способу самоусвiдомлення. Це вiдбилося i на фiлософiї III-IY ст. н.е., яка все бiльше на-бувала рис теософського вчення.
Неоплатонiзм виникає в античнiй фiлософiї як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на пiдставах платонiвської фiлософської традицiї. Плотiн, Порфирiй, Прокл - найбiльш вiдомi представники цього завершального в античнiй фiлософiї нап-рямку думки.
Неоплатонiки конструюють вчення про iєрархiчнiсть будо-ви дiйсностi. Основою буття є божественне (але безособове, на вiдмiну вiд прийнятого у християнствi) ‘‘Єдине’‘ як сотання пiдстава iснування будь-якого буття. Все iнше iснує, як i Єдине, вiчно, тому питання про походження всього замiнюється в неоплатонiзмi питанням про залежнiсть одного буття вiд iншого. I в цьому розумiннi ‘‘Єдине’‘ шляхом поступового послаблення в низхiдному порядку обумовлює ‘‘розум’‘, потiм ‘‘душу’‘, ‘‘Космос’‘, ‘‘матерiю’‘ (пiд якою розумiється, як i у Платона, небуття). Чуттєвий свiт у неоплатонiкiв - це єднiсть iдей розуму, душi та матерiї. Цей свiт протяжний, тривалий, неiстинний. Душа людини неречовинна, безтiлесна, вона пов’‘язана не тiльки з тiлом, але й з божественною ду-шею. Мета земного життя - звiльнення вiд тiлесностi, чуттєвостi через вдосконалення морального життя i наступного пiсля смертi злиття з божеством. Саме в неоплатонiзмi вперше проводиться iдея трiадичного, низхiдного
