стані, за Т.Гоббсом, „людина людині - вовк”, „йшла війна проти усіх”. Для того, щоб не знищити одне одного до кінця, люди договорились в порядкувати і нормалізувати своє життя, створити закони, які б гарантували порядок. Підкорюючись цим законам, людина втрачала частину своєї природної свободи, але при цьому отримувала захист і безпеку. Таким чином, люди перейшли з природного стану у громадське. Держава на місце законів природи, поставила закони суспільства.
Гоббс розрізняє три різновиди державної влади: демократію, аристократію і монархію. Найкращою формою за філософом є монархія.
Окреслюючи значення філософської діяльності Т.Гоббса, зазначте, що його погляди у теорії пізнання не втратили свого значення і сьогодні. Погляди на державу і суспільство від його теорії „суспільного договору” привели до „суспільного договору ”Руссо. Концепція суспільства увібрала в себе чимало демократичних елементів. Це перш за все визначення суверенітету громадянина, природна рівність усіх людей, збереження громадського миру.
Заслуговує нашої і такі особистості як, Джорж Берклі (1685 - 1753) і Давид ЮМ (1711 - 1776), які продовжили розвиток еспірико-сенсуалістичної гнопології у ХVІІІ ст. і закладали основи суб’єктивного ідеалізму.
Для них було характерне суб’єктивно-ідеалістичне тлумачення природи почуттів. Приведемо такий приклад: Наші уявлення про світ існують у нашій свідомості завдяки тому, що ми бачимо, чуємо, відчуваємо, сприймаємо на дотик, смак, нюх. Якщо б у людини від народження не працював жоден орган відчуття, то його свідомість була б абсолютно темною і пустою.
Відчуття, таким чином, це ті канали, по яким поступає інформація про наявність будь-якої реальності. Але де гарантія, що наше чуття дають нам достовірні знання про неї? А якщо вони (відчуття) скривлюють оточуючий світ? Тоді ми бачимо не зовсім те, що існує насправді. Крім того, сюди ще умісно додати твердження Піфагора: „людина – це міра усіх речей....”. Тоді ми не можемо знати який світ сам по собі, але ми самі. Кожний з нас формує своє уявлення про світ. А якщо ще врахувати, що всі органи чуття влаштовані у всіх неоднаково, то кожний з нас буде створювати свою картину світу, яка буде відрізнятися одна від одної.
У свій час грецький скептик Сект Емпірик висловив таку думку, про те, що кожна людина має своє власне уявлення по реальність.
Наведемо наступний приклад: Уявимо собі, що перед нами яблуко. Воно жовте (зорове враження), гладке (для дотику), запашне ( сприйняття нюху), солодке (на смак), хрумке (для слуху). У нас п’ять органів чуття і тому, нам здається, що у предмета. Який ми спостерігаємо п’ять вище перерахованих якостей. Але якщо б у яблука було не п’ять якостей, а десять, то ми сприймали б лише п’ять. І це тому, що у нас немає тих органів чуття, якими ми могли би сприйняти якості які залишились. А якщо б у яблука була тільки одна якість, то скільки якостей ми сприйняли у даному разі? Все рівно п’ять. І навіть, якщо б у яблука не було жодної якості, то ми би сприймали їх рівно п’ять. Це означає, що ми взагалі не можемо сказати, який предмет насправді, але можемо знати те, тільки яким він уявляється нам в залежності від наших відчуттів. Так само і світ. Ми бачимо його не таким, яким він є сам по собі, а тільки таким, яким ми бачимо його в силу своєї чуттєвої організації. Така філософська традиція (починаючи з Протагора, через античних скептиків) отримала назву суб’єктивізму.
Дж.Берклі і Д.Юм були послідовниками і прибічниками цього напрямку, але вже у новій філософії.
Вони були переконані у тому, що ми дізнаємося про наявність предмета через наші органи чуття і відчуття. Тому правильніше говорити, що перед нами не предмет, а сума наших відчуттів і чуттєвого сприйняття. Саме тому, ми маємо справу не з дійсністю, а з нашими відчуттями (така пріоритетність відчуття у процесі пізнання отримало назву сенсуалізму) цієї дійсності, яка для нас є справжньою. Який світ стоїть за ними (відчуттями) ми ніколи не дізнаємось, тому що не в стані вийти за межі наших відчуттів, сприймати існуюче без них і попри них. Те, що ми відчуваємо і те, що є насправді не одне і теж, але нам можливе тільки відчутне. Тому є можливість стверджувати, що дійсність це сукупність наших відчуттів.
Розглядаючи наступне питання, з’ясуйте для себе, що засновником нової філософії Рене Декарт (1596 - 1650).
Як і Ф.Бекон Р.Декарт був переконаний, що основним завданням філософії є збільшення людської могутності шляхом пізнання оточуючого світу і володарювання над природою. Основні його погляди викладені у працях „Міркування про метод” (1637), „Роздум про першу філософію” (1641). Декарт, на противагу своїм співвітчизникам, та і не тільки їм, був впевнений, що істинне знання може нам гарантувати тільки розум. (Пригадайте, що так вважав Сократ, Платон). Декарт був переконаним раціоналістом. Саме він розпочав нову еру в філософії. Після п’янкового ново відкриття людини та природи добою ренесансу виникла потреба зібрати усі ідеї минулої епохи в струнку філософську систему. Першим будівничим такої системи виявився Декарт, за ним ішли Спіноза, Лайбніц, Локк і Берглі, Юм та Кант.
Що слід розуміти під „філософською системою”? Це філософія, яка зводиться від основ і прагне знайти пояснення усім найважливішим філософським проблемам. Першому це вдалося Декартові. Його цікавили насамперед можливості та надійність нашого пізнання, а також співвідношення між душею та тілом. Обидві ці проблеми
