Внутрішньоформенна номінація як структурний елемент комунікативного механізму

Пріоритетні на сьогодні дослідження людського фактору в мові та в мовленні сформували парадигму досліджень художнього тексту в комунікативному аспекті.

Вперше комунікативну природу ХТ досліджував М. М. Бахтін – концепція діалогічного висловлювання – “Художнє, - писав він, - ...це особливий спосіб спілкування, якому притаманна власна, тільки йому характерна форма” [Безкровна, 19].

У комунікативному аспекті слово розглядається вже не просто як номінал. Знак, але як знак, котрий повинен виразити, представити елементи ситуацій, що осмислюється реципієнтом. Тобто воно стає смислопороджуючим елементом комунікативного акту. Номінал. од. визначає мотив, результат і наслідок цього процесу, тому увага акцентується на “сутності” слова, семантичному наповненні, яке великою мірою задається ВФ лексеми. У ХТ внутрішньоформенна номінація набуває ознак імпліц./експліц. Подразника у розгортанні комунікативного акту, адже є перехідною ланкою в ланцюжку “автор – текст (ВФ-на номінація) – реципієнт”, який вважається квантом комунікації” [Каменская, 16]

Зупинимось детальніше. Н-д, ВФ номінації “незрима вода” – “вода, яку не можна осягнути зором” (“Незрима вода”). Учасники комунікативного акту – процесу сприйняття – інтерпретації тексту отримали тільки модель образу, яка продовжує розгортатись у процесі.

У тексті: “Вечірній дощ, невизначеність ліній води на шибці...” – неконкретність, розмитість, те, що важко побачити;

“Згодом усе це обернулось багатолітньою зливою самотності...” – абстрактне відчуття, не можна осягнути зорово-дотиково;

“Жінка першою захотіла піти до річки слухати хлюпання невидимої води”, “Ми підійшли до Десни і почали слухати шум невидимих хвиль”; “Ми сіли до тролейбуса, почали дивитися на свої відображення у склі...” – нечіткість.

Лексеми “дощ”, “вода на шибці”, “злива”, “річка”, “струмування ліній води” визначають ще одну ознаку номінації – плинність, минущість, змінність, які інколи важко помітити.

Автор, розповідаючи про самотність, покинутість головного героя, репрезентує образ “незримої води”, яка “супроводжує персонажа. Він не зіставляє ці два образи, але зображає паралельно, не порівнює, але акцентує на їх спільній рисі – самотність, змінність.

Реципієнт через ВФ-ну номінацію отримує тільки частину знань, яка розширюється у процесі розгортання комунікативного акту (сприйняття тексту) та модифікується за посередництвом фонових знань сприймача.

Таким чином, основним змістом мовно-мисленнєвої діяльності автора є трансформація “думка – текст”, а діяльності реципієнта – “текст – думка”. Як результат, у тексті зв’язки встановлюються мінімум двічі. Перший раз – автором у процесі породження тексту, другий (і наступні) – зв’язки відтворюються реципієнтами в процесі сприйняття тексту. Слід зазначити, що результати цих процесів можуть не співпадати. Адже індивідуальні знання комуні кантів розглядаються як концептуальна система, динамічна система, яка постійно конструюється і змінюється.

Індивідуальні знання комуні кантів в повному об’ємі ніколи не стають об’єктами вербалізації. У цій ролі може виступати якась їх частина (суттєва чи менш важлива) – фрагменти концептуальної системи носія мови. Тому у ВФ-них номінаціях не фіксується повний зміст, а тільки нечітко окреслюється напрямок реалізації певного потенційного значення (субзначення). ??? частина семантики розкривається у процесі комунікативного акту: через автора (що хотів сказати), реципієнта (що може побачити) та комунікативною ситуацією (текстове оточення).

Функціонування комунікативного акту залежить від протікання, розгортання діалогу між автором і адресантом (збереження контакту між двома полюсами ланцюжка “автор – текст – реципієнт”). Діалогічне висловлювання є продуктом взаємодії того, хто говорить, і того, хто сприймає, адже воно “визначається як тим, чиє воно, так і тим, для кого воно” [Бахтін]. Воно пов’язане не тільки із попередніми, але і з наступними етапами спілкування, оскільки будується із врахуванням можливих реакцій – відповідей. Таким чином “поняття партнери комунікативної системи, так як поняття – партнер і середовище – є комплементарними” [Жинкин, 8], тобто такими парами, в яких існування одного передбачає існування іншого.

Н-д, “...я – вільний, а ця воля подібна до сніжинки, яка вічно є сніжинкою” (“Вечірній ???”) – образ волі – сніжинки, героя – сніжинки – відносні (ВФ образу – персонаж асоціює себе із сніжинкою, бо вільний, як і вона).

Автор не обмежує представлення героя, пропонує тільки штрихи “[сніжинка] ніколи не повторюється у своїй формі” – “індивідуальність”, “незмінність”, “вода, яка кристалізується у чарівну й неповторну форму ??? на верховинах духу” – “неповторність”, “краса”, “знову стає водою, каламутною водою повені” – “грішність”, “недовершеність”.

Автор визначається із баченням героя, він акцентує не на зовнішності, а на внутрішній сутності, оскільки показує його переживання. Надалі семантично близькі образи снігу, зими асоціюватимуться із психологічним образом героя, його душевним станом (розкриття семантичного наповнення не від частини слова до цілого, а навпаки – шлях здійснюється від смислу тексту до значення “слів-образів”) визволителем і переможцем...”

Авторська думка – висловлювання, яка знайшла своє матеріальне втілення у сформованому образі, що представляється ВФ-ною ном. од., сприймається і розгортається реципієнтом. Читач бачить не тільки зовнішні зміни, які супроводжують героя (подорожі, розрив стосунків, зустріч), але і розкриває внутрішній світ душевні переживання, які пов’язані із перемінами в житті. Він сприймає те, що репрезентується автором, модифікує на основі власного досвіду та індивідуальної системи знань. Адже “людина – носій мови повинна розглядатись не як “виконавець” якоїсь абстрактно-абсолютної “семантики мови”, а як активний суб’єкт пізнання, який наділений індивідуальним і соціальним досвідом, системою інформації про світ, на основі якої і здійснює комунікацію з іншими носіями мови” [Каменская, 95].