чільне місце належить книзі ігумена Дубенського монастиря Віталія. Автор дає висловлювання, що стосуються оцінки проблем: людина і світ, світ і Бог, плоть і дух, серце і розум, самопізнання і богопізнання, зовнішня і внутрішня людина, бідність і багатство, неробство і праця тощо. При обґрунтуванні істинного самопізнання Сковорода використовує спільний образ Наркіса. Опирається у своїй філософії Г. Сковорода і на праці Даниїла Туптала і інших вчених домогилянського періоду ХVI – XVII ст. Не менш вагомим, слід відзначити, був напрям, що йшов від натурфілософських і природознавчих розвідок К. Саковича через І. Гізеля, Ф. Прокоповича до М. Остроградського, Миколи Гулака, Пл. Горецького й В. Вернадського.
Г. Сковорода цінував своє життя, кожну його мить, реалізуючи у кожній з них своє філософське кредо. Наслідки історико-філософського аналізу, одержані на сьогодні дають підстави стверджувати, що Г. С. Сковорода зріс на певному історичному ґрунті і його творчість була продовженням традицій, започаткованих попередниками. Існує істотна відмінність між змістом і формою шкільних філософських дисциплін і основним напрямом філософії українського мислителя. Не можна розглядати спадщину києво-могилянців як єдиний потік. ЇЇ слід аналізувати як систему ідей, що розвивались за певними тенденціями, які визначили два напрями – природно-науковий та етико-гуманістичний. Саме етико-гуманістичні ідеї створили ту традицію філософської думки, яка могла живити свідомість Г. Сковороди.
Ідею про двояку природу відстоював саме Д. Туптало. Він стверджував, що природа людини складається із зовнішньої, плотської, і внутрішньої духовної. Зовнішня натура, як це потім бачимо у Сковороди, порівнюється ним з нікчемністю. Туптало закликав не піддаватися пустим насолодам світу плоті в ім'я духовної свободи. Він розвивав думку про справжню внутрішню людину, шлях до якої проходить через пізнання свого внутрішнього світу. Д. Туптало не заперечує потребу пізнання "тварі", оскільки без цього не можливе пізнання духовного. Туптало висловлює одну з найулюбленіших думок українського філософа Г. Сковороди, яка іде від Епікурового листа "До Майнекля". Туптало говорить, про легкість пізнання людиною у собі Бога, а значить, досягнення того, що потрібно їй більш за все.
Порівняно із києво-могилянцями у Сковороди помітні значні зміни у способі філософствування, хоча тип світогляду в цілому залишився тим же. Ним були добре засвоєні прийоми абстрактно-понятійного викладу поглядів і переконань. Філософ прагнув синтезувати досвід Біблії, античної та європейської культур, культури часів середньовіччя та гуманізму і, нарешті, надбання вітчизняної духовної культури. Ці елементи переплавлені у горнилі власного життєвого досвіду і, внаслідок цього, його вчення і набуло тієї неповторності виразу, яка вражає не лише його читачів, а й дослідників.
Підсумовуючи аналіз еволюції Сковороди як філософа і поета, можна сказати, що "філософ перемагає поета". Григорій Сковорода завжди відстоював єдність функції справжньої поезії і філософії, вважав, що поезія має бути пророчою, а філософія – поетичною. Співдружність митця і мислителя зумовлює цінність філософського міркування. Філософ і художник реалізує своє обдарування в творчості, яка відображає прогресивні ідеали його доби.
Спираючись на науку та суспільну практику, Г. Сковорода прагнув ствердити єдність людини і природи. На відміну від пануючого тоді світогляду церковників, які називали людину "сосудом гріховності", у Сковороди людина стала центральним предметом і центральною проблемою його філософії. Постановка українським філософом найскладнішої з усіх теоретичних проблем – проблеми людини – свідчить не лише про його гуманізм, але й про глибину його теоретичної думки. Ця проблема випливала з самого ходу боротьби народних мас України і Росії проти феодально-кріпосницького гніту за своє духовне та соціальне розкріпачення.
Висуваючи проблему людини в центр своєї філософії, Сковорода виходив із того, що людина не може виробити об'єктивного погляду на світ, якщо вона не визначила свого місця в природі і суспільстві. Сковорода бачив у пізнанні самої людини ключ до пізнання природи і суспільного розвитку. Те, що причини суспільного розвитку філософ шукав не поза суспільством, а в ньому самому – думка глибока і передова не лише для того часу. Він добре розумів, що проблема людини – це найважча проблема. Вихідним для розуміння загальної картини світобудови було визнання ним вічної, ніким не створеної природи. Людину він розглядає не просто як частину її, а як особливий маленький світик – мікрокосм.
У філософа було виражено прагнення до моністичного розуміння людини. Але, в кінцевому підсумку, ідеалістичне вирішення основного питання філософії відбилось і на розумінні мислителем природи людини.
Розв'язати проблему людини, Сковорода повинен був, по суті, вирішенням питання про співвідношення фізичного і психічного. Але розв'язувати їх йому доводиться в такий час, коли ще не були науково вирішені проблеми походження життя на землі і виникнення людської свідомості. На той час ще не існувала як наука фізіологія людини, не було ще наукової психології, мовознавства, інших наук, що вивчають діяльність органів чуттів і форм психічного життя людини. Такий стан наук про людину обмежував можливості справді наукового вирішення філософської проблеми людини.
Г. Сковорода розглядає абстрактну людину, взяту поза своїм класом, без врахування історичної обстановки. Людина, про природу якої говорить філософ, це людина взагалі, як біологічна істота, а не суспільна істота, як продукт "суспільних відносин". В основу людини Сковорода поклав теорію двох натур. Філософ твердив, що вона має двоїсту природу: "Хіба ти не знаєш, що є дві частини або природи у людини: пан і слуга, дух і плоть, серце і тіло"11 Г. Сковорода, т. 2, ст. 441 Ці природи нерозривно пов'язані і складають єдину природу