Людина – це істота, яка прагне до чогось. Людина – це відображення її звичок, віри і прагнень. Знати. які прагнення реалізувати, і знати, як її розвивати, – це і є мистецтво глибокого самопізнання. Зв'язок між самопізнанням і формуванням смислу життя є істотною проблемою історії всесвітньої психології. Людина і світ у своїх визначеннях виступають у даній проблемі як вихідні поняття, що відображають ситуаційні відношення. Самопізнання людини і світу (через людину світ пізнає сам себе) завершується з'ясуванням сенсу буття макро і мікрокосму, і цей сенс є головною мотиваційною підоймою вчинкових дій, спрямованих на утвердження людини у світі, усвідомлення нею гідності. Залежно від визначення сенсу буття людина встановлює спосіб життя, свого існування у світі – природному і соціальному. Сенс буття вступає в суперечність з реальною поведінкою людини і вона вносить певну корекцію у свої вчинки. Цим вона себе удосконалює і утверджує в житті.11 Роменець В. А. Гр. Сковорода і проблема людського самопізнання: традиції і новаторство // Філос. думка. – 1987. – №3. Зазначені плани людського буття у світі є сторонами вчинку, а він, в свою чергу, виявляється предметом особистої уваги у філософських дослідженнях. Вчинок є основним осередком у тлумаченні психічного, і це особливо виразно постало у працях діячів братських шкіл в Україні, Києво-Могилянській академії, Г. С. Сковороди зокрема. Епоха Просвітництва, її психологія вчинку роблять наголос на його мотиваційному визначенні. Саме мотивація повністю визначає зміст вчинкової дії. Це стосується насамперед і сенсу життя як завершального мотиваційного утворення. І вчинкова дія, і післядія проходять під знаком цього сенсу. Людина прагне до повної тотожності. Сковорода тому є справжнім сином Просвітництва, яке саме й вимагало від людини такої цільності. Відповідність дії думці досяг у своєрідній формі мандрованого життя. "Втеча від поневолюючого світу", яку здійснював філософ виступала на рівні не усвідомленого ним поневолення його особи, що виражалось у перманентному опорі цьому поневоленню. На думку філософа, свобода вчинку реалізувалась у пізнанні людиною своїх природжених здатностей і відповідній спорідненій діяльності. Сенс життя у Сковороди виявляється у самопізнанні, розкритті людиною самої себе, тобто передбачає повернення до глибинних підстав її існування. Повернення розкриває стратегію життя людини, її внутрішній світ, стимулює "сердечні веселощі" і породжує "душевну міць". Все в цілому спричинює спокій думки, формує справжнє серце, відроджує душу. Верховною метою життя Сковорода вважає пізнання людиною Бога, який через людину бачить самого себе. Пізнання самого себе вимагає власного цілеспрямованого і поставленого зусилля. Отже, самопізнання – це початок мудрості. Сковорода звертається до античності, де заявляли про пізнання себе. Філософ зазначає, що не можна пізнати Бога, не пізнавши самого себе. Цей принцип став для нього чи не першою заповіддю:

"Коли людина проникає в самого себе,

вона починає бачити Бога..."

Пізнати себе – це полюбити себе. Динаміка цієї любові не має нічого спільного із самолюбством, а навпаки протиставлена йому. Любов до свого "я" заснована на любові до ближнього. Я люблю себе, щоб любити свого ближнього, тому що я повинен його любити як самого себе. Ось основний сенс тези Сковороди, відносно до якого треба пізнати себе. Але Сковорода іде далі: я люблю свого ближнього таким яким він є, при цьому відмовляючись бути таким як він і навпаки – я відмовляюсь уподібнити собі когось лише для того, щоб його любити. Любити – значить любити серце іншого, хоча воно і відрізняється від вашого. Саме різниця облагороджує красу любові.

Справжня людина – це таємниця. Людина для Сковороди – це неділима особа, що складається з "тіла і душі", є синтезом "тіла і серця". Душа й серце інформують матерію. Філософ заклав основи явища "materia aterna", можливо, завдяки своїй вірі у воскресіння тіла. У Платона людина хоч і має матеріальне тіло і душу, все ж сутність її є душа. Сковорода відрізняє фізичне від духовного, тіло від серця, щоб потім поєднати їх в одне органічне психосоматичне кордоцентричне ціле. В основі його пошуку лежить пошук справжньої, істинної людини: суспільство відійшло від абсолюту і людина втратила сенс свого покликання. Людина – це загальна сума прагнень, здогадок, бажань всього людства. Раціональне мислення є безсилим, тоді як людина у Сковороди має необмежені можливості серця. Ось основа, на якій Г. С. Сковорода розробив свою філософію серця.

Г. С. Сковорода розробив дві сторони світу людини: психологічну і кордоцентричну. У першій він бачить сферу поверхневої свідомості, яка зазнає впливу соціальних умов повсякденного життя і яка є цариною душі (anima). Поверхнева свідомість – це здатність аналізувати і творити. Ця перша зона збігається з явищами суб'єкта і заслуговує назви феноменального "я". Духовна площина – це результат мислення смертних, це площина "протиставлень". У цій площині