Сковорода звертає увагу, що серце – це центр, середовище, орієнтир людської душі. Воно ніде в просторі не існує, але водночас є скрізь, в усій людській істоті. Воно означає реальність, яка виникає ще до появи відмінності між тілом і душею. Серце – першородна єдність духу і матерії. Серце – це загальне онтологічне буття людини, тобто вся її повнота, і воно представляє собою всю людину. Ця істота (серце) не підлягає ні імпіричному, ні просторовому пізнанню, ні аналізу за допомогою поверхневого розуміння. Серце символізує вогонь, іскру в людині.

Як і Паскаль, Сковорода надає серцю раціональної форми, прирівнюючи інколи думку до серця. Для Паскаля серце є джерело пізнання у тій же мірі, як когнитивна думка. Серце у Сковороди стає також і раціональним принципом пізнавального "мислення" і людського "міркування". По словах і думка – це основна наша точка, тому ми іноді ту називаємо серцем. Серце пізнає через любов. Кордоцентричне "я" – це величина, яку не можна виміряти, воно є таємницею в собі. Серце дає змогу мисленню усвідомити єдність і зв'язок, воно передує пізнанню. Інша характерна риса, якою філософ наділяє серце – це рух. Вона перебуває у безкінечній погоні за ідеальною формою аж до самознищення. Спільним для матерії, розуму і серця є те, що всі вони можуть рухатися. Вся природа приходить у рух за допомогою життєвої сили. Всякий рух здійснюється від точки. Сковорода пропонує нам пройти цей шлях. Серце, за Сковородою, перебуває у доцентровому русі. Людина серця повинна наблизитись до свого центру, до свого суб'єкта-таємниці, до єдиного руху свого велетенського "я".

У вченні про серце Г. Сковорода найповніше передав сутність своїх поглядів на людину. Розглядаючи людину в плані категорії сутності і явища, Сковорода вважає, що сутність людини є не її тіло, не фізична сторона, а її психічне життя, її серце. Серед усіх явищ психічного життя людини філософ відводив першість думкам, розуму. Думка, за його словами, є "корень, семя и зерно" людини. Він твердив, що думка перебуває у безпосередньому русі і є главою і таємною пружиною тілесної машини людини. Свої положення про думку, як керівника тіла, про її вирішальну роль у житті окремої людини і суспільства філософ аргументував тим, що у всьому світі все небачене сильніше, аніж бачене. Продовжуючи кращі традиції твердив, що думка пов'язана з словом і намагався це обґрунтувати. Визнаючи нерозривний зв'язок мови і мислення, філософ підкреслював, що думка є "главою мови", змістом слова. Саме у змісті слова криється велика, на його думку, сила його впливу на людину. Отже, з точки зору Г. Сковороди сутністю людини є душа, думка, серце. Тіло людини вважав неістотним, яке не було створене за допомогою чуда, , що воно існує в силу законів природи. Але людина стала людиною, "народилася вдруге" тоді, коли почала у своїй природі розрізняти головне від неголовного, коли знайшла в собі свою сутність – "створила своє серце."

У розв'язанні Сковородою проблеми людини особливо чітко виявляються гносеологічні корені його ідеалізму. Філософ не сумнівався в реальності зовнішнього світу, визнавав існування реальної людини, окремих предметів і явищ фізичного світу. Він прагнув перебороти схоластичний розрив загального і окремого, але не зміг розкрити їх діалектику.

Становище людини в суспільстві, на думку Г. Сковороди, спорідненістю, тобто природною схильністю до праці, здатністю людини із задоволенням і радістю виконувати ту чи іншу роботу. Праця покликана супроводжувати все свідоме життя людей, вона є органічною потребою кожної людини, не зіпсованої лінощами і дармоїдством, але праця "сродна" , а не будь-яка. Вибір заняття всупереч вимозі "сродності" ні до чого доброго не приводить. Причиною того, чому багато людей обирають не "сродний" їх справжнім нахилам вид занять, є прагнення будь-що зайняти вигідне місце, здобути, не рахуючись з міркуваннями морального порядку, якомога більше матеріальних благ, широку, хоча і сумнівну славу, скористатися незаслуженими привілеями. Нестримний потяг до багатств, намагання зайняти якомога вигідніше місце у суспільстві, всупереч природнім нахилам та особистим здібностям, часто ведуть, на думку Г. Сковороди, до негативних наслідків, а іноді і до соціальних катастроф. "Несродна" праця руйнує совість людей, завдає шкоди духовному життю суспільства. Принцип "сродності" виступав у Сковороди способом критики соціальних зол кріпосницької держави, де чини і звання роздавалися царем свавільно. Сковорода обурювався таким чином речей і намагався дати теоретичне обґрунтування нового ідеалу. В результаті, він розробив вчення про "сродність", що має загальносоціологічне значення. У широкому розумінні слово праця у вченні Сковороди виступає як природна необхідність,