Дуже цінною є думка філософа про поєднання особистих інтересів з громадськими. Він шукав щастя для всіх, і собливо, для поневолених мас, які мають в майбутньому прийти до утвердження справедливого, вільного, розумного суспільства. Григорій Сковорода наївно вірив, що від серця людини залежить його щастя. На запитання учня Ковалинського, чому так мало людей досягає щастя, філософ відповідає, що це тільки тому, що інші не навчилися приборкувати внутрішні пориви. Він вважає, що внаслідок внутрішньої боротьби і перемоги над собою, людина стає сильнішою і підноситься на вищий життєвий рівень. За ним добра воля тісно пов'язана з доброчинністю, у той час як зла надихає людину на задоволення других потреб. Мріючи про "гарнюю республіку" як найвищу форму суспільного життя, Сковорода намагався уточнити деякі риси майбутнього досконалого устрою. Передусім досконале суспільство має ґрунтуватися на "нерівній всім людям рівності". У новому суспільстві не буде визиску і гніту, заздрощів, важкої підневільної праці, бідності. Звідси ми бачимо, що ідеал такого суспільства є утопічним. Але самі мрії і прагнення Сковороди були оптимістичні, вони пройняті вірою в те, що настане час, коли усі люди будуть щасливі.

Г. Сковорода ставить людину в центр своєї битви добра і зла. Етика постає як правосуддя людини у звільненому від церковної схоластики вигляді. Цим стверджується роль людини як найголовнішої святині в храмі буття, як єдиної у світі прометеївської сили, що здатна подолати хаос темряви на шляху до сонячної гармонії щастя, добра і краси. Такий гуманізм надто абстрактний, але в ньому ми бачимо прогресивну на той час тенденцію. Григорію Сковороді належить честь створення яскравого філософського гімну богоборчої сутності людини. "Чи не він цар блаженної країни живих ? Чи не йому влада на небі і на землі ? Чи не він початок і кінець усієї Біблії ?" Ці патетичні слова про людину є справжнім кредо тієї філософської антропології, яка в ХІХ столітті розквітла атеїзмом Феєрбаха і Чернишевського. До життя не можна підходити як до чогось готового, його треба будувати на філософських засадах. Через філософію треба досягти не просто істини буття, а буття в істині. У такому розумінні Сковорода наближається до нового розуміння філософії як практичної системи життєвої орієнтації. Це відрізняє Сковороду від багатьох європейських філософів того часу. "Подивись на світ цей. Поглянь на рід людський. Адже він є книга". Цю книгу, тобто життя, треба читати і писати. Як і всі гуманісти, Сковорода засуджував аскетизм, як неприроднє явище. Він висміював легенди про богів, відстоював положення етики Епікура про право людини на насолоду. Він твердив, що не можу бути людини без пристрастей. Інакше вона була б пнем, а не людиною. Розумною вважав не ту, яка хоче знищити пристрасті, а ту, яка бореться за їх приборкання.

Щодо утопії ми можемо звернутися до порівняння Сковороди і Сен-Сімона. Обидва не приймають максими просвітників щодо царства протилежностей, царства нерозумності і царства розуму. Сен-Сімон підходить до ідей об'єктивності законів історії, тому і зберігає ідею прогресу. Сковорода далекий від думки Руссо про "золотий вік", та йому і чужа думка про об'єктивну неминучість прогресивного руху до більш прогресивних форм суспільної організації. Теоретично Сковорода вважає двоїстою природу людини. Він вважає, що Бог все змішав – добро і зло, благородне і гріховне, властиве людині. Вся розбіжність Сковороди із шляхом, по якому йшло просвітництво аж до утопічного соціалізму, коріниться у сумніві самого поняття "найважливіших людських потреб". З його погляду – світ людських потреб є "безодня". Кожен конкретний засіб вдоволення потреб є конечний, а жодна конечна кількість благ не може вдовольнити "безодні". Іншими словами, внутрішній світ людини є царина духовного. Звідси, за Сковородою, задовольнити людину можна лише духовними благами, такими, які б дозволяли знайти безконечне блаженство навіть у малих матеріальних благах. Тут у Сковороди, як і у всіх утопістів-попередників, виступають аскетичні тенденції. Філософ хоче нагородити людей не розумним мінімумом щастя, а найбільшою її сумою. Це він розраховує зробити, на відміну від Сен-Сімона за рахунок знову ж таки незначних духовних благ. Сковорода ставить проблему добра і зла, потреб, які в утопії залишаються нерозв'язаними.

І для Сен-Сімона і для Сковороди в центрі уваги опиняється наука про людину, на відміну від класичного просвітництва, що вірило в прогрес на основі загального розвитку науки і культури. Для Сковороди наука про людину має дослідити ту міру, яка дозволяє їй почуватися щасливою чи нещасливою. Усім своїм життям філософ демонструє ідею існування без власності і без грошей. Він висловлює прагнення до суспільства,