“Філософське поняття суспільства”

План

Суспільне буття і суспільна свідомість, діалектика взаємозв’язку.

Розвиток суспільства як природно-історичний процес.

1. Суспільне буття і суспільна свідомість, діалектика взаємозв’язку.

Людина у своїй життєдіяльності постійно взаємодіє зі світом, з предметами та реаліями, які або сприятливі для неї, або ж ні. Людина спостерігає за появою якихось реалій, їх розвитком, зміною або ж зникненням, вона переживає скінченність власного існування, співвідносячи її з нескінченністю світу загалом. Людина осягає вражаючу глибочінь і широчінь такого короткого слова “є”. Справді: лише одна літера, а скільки всього обійма. Така собі “цяточка”, з якої – усе!

Що означає бути, існувати? Що таке справжнє буття? Що таке дух, матерія? Чи існує Єдине? Усі перелічені філософські питання постають від прагнення осягнути характер існуючою, спосіб цього існування, його форми, внутрішню структуру цих форм, особливості їх зв’язування між собою.

Незалежно від того, як розуміють справжнє буття (одні вбачають його в матерії, другі – в духові чи духовності, треті – у тому й іншому, а четверті – і ще іншому, яке буває водночас тим і тим). Філософія виокремлює й співвідносить розмаїття його структурних рівнів. Вона намагається осягнути нескінченність і вічність буття.

Є чимало спільного в людських уявленнях про першовитоки буття, притаманних різним культурам. Є, проте, й чимало відмінностей, які множаться мірою диференціації згаданих уявлень на певні етнокультурні типи. Образ буття зазвичай не усвідомлюється людиною вповні, він існує скоріш як свого роду до-образ, “архетип” (грецьке позначення “первообразу”).

Ще в Х ст. до н. е. У давньоіндійській Рігведі з’являється твердження про “єдине буття”, що його “мудрі поіменовують по різному” (Агні, Яма, Матарішван). Це єдине передує всьому сущому й несучому, смерті й безсмертю, передує будь-яким розрізненням буття.

Відчування “сродності” людини з універсальними ритмами буття проймає релігійні світоуявлення. Водночас тут особливо вирізняються якісна своєрідність та ціннісна ієрархічність людського способу буття. У праці “Особистість Бога” Георг Зіммель підкреслює, що саме у логіці релігійної свідомості питання про буття постало як найбільш всеосяжне – існування тут, так би мовити, поглинуло власний зміст. Подібна акцентуація найвідчутніша у Парменіда: є тільки всеосяжне буття, тоді як всі визначеності його, всі “те” й “інше” несуттєві. З одного боку, весь інтерес тут зміщується до буття Бога, з іншого боку, тільки віра надає різним роз судковим уявленням про “що” і “як” тієї буттєвої міцності, котра недосяжна для розсудку й фантазії з їх кількісними та якісними визначеностями. Віра є, на думку Зіммея, немовби орган відчуття, через який нам дане буття як таке. Водночас Бог дає чуттю також особистісну визначеність, що має величезну стимулюючу значущість для кожної людини.

В основі буддійського вчення – уявлення про буття як цілісну духовно-матеріальну єдність, якій властива більша або менша самоадекватність. Природу речей замовлюють “дхарми”, першоелементи, що утворюють своєрідну тканину світової речовини. Вони проникають в усі явища психічного й матеріального світу, перебувають у постійнім рухові, щомиті спалахують і затухають. Буддизм акцентує на плинності буття, віддаючи, віддаючи перевагу становленню (замість посталого), процесові (замість субстанції). Світ постає тут як потік, що плине одвіку, невпинно змінюючись, перероджуючись. Класифікуючи дхарми-елементи, раченій буддизм виокремлює дві іпостасі єдиного буття: сансару (буття проявлене) та нірвану (буття не проявлене). Відповідно кожен, хто перебуває на терені проявленого буття, неодмінно, страждає. Буддистське світотлумачення акцентує на органічній єдності людини та універсальних “ритмів” буття. “Рочинення” особистості в цих ритмах може обертатися більшою впевненістю у своїх загальнобуттєвісних передумовах, відчуванням вкоріненості у світ.

Есхатологічними мотивами пройняте уявлення про буття в ісламі. Аллах є деміург (Абсолютне Буття, Абсолютна Реальність, Абсолютна Особистість, Абсолютний Діяч, наймудріший та Найхитріший), який витворив Всесвіт із нічого словом “будь”.

Уявлення про буття у християнстві містять два смислових шари: той, що можна умовно кваліфікувати як погляд на виникнення частини Всесвіту, охоплюваної Галактикою, та той, що описує структуру буття загалом, відштовхуючись од ідеї про троїстість іпостасей Бога. Перша група онтологічних уявлень більш “речовинно-натуралістична”, друга – більш символістська.

Над “тварним” буття у християнському віровченні здіймається Абсолютне Буття. Християнське витлумачення буття знаменувало появу дуже важливого регулятивну людського способу буття: націленості на єдино кратне й неповторне задля наближення бажаного майбутнього. З усього, про що йшлося, випливає висновок: спільною особливістю релігійної онтології є нове співвіднесення нескінченності й вічності буття. Поняття вічності втрачає тут свою безособовість. Кожна з релігій стверджує персональний зв’язок людини з вічністю, особистісну відповідальність людини за спосіб власного буття.

Людина – одне з сущних у структурі буття. Але вона зажадала перебрати на себе функції останнього, тобто функції цілого. Людина замірилася стати таким сущим, котре є точкою відліку для інших сущих, буттєвою підставою для сущого як такого. Реалізуючи цей замір, людина прагне позбавити буття самостійності, вона хоче стати свого роду деміургом, “ставлячи” все суще перед собою. У давньогрецькій часи, зокрема у Парменіда, суще не відособлювалося від буття. Воно немовби дивилося на людину, розкриваючи їй себе та збираючи її для перебування в собі.

Спробуємо охарактеризувати декілька відмінних підходів до визначення суті буття. Для того, аби вияскравити тенденцію їх перебігу в історії думки, звернемося знову до архаїчної свідомості.

До філософські уявлення про буття, репрезентовані міфологією, позначені синкретизмом – відчуванням органічної спів причинності різних форм буття. Передусім – людського та поза людського, а також уявного та реального. Образ буття постає для міфологічної свідомості