Відмінні погляди на першосутність буття пропонують матеріалізм та ідеалізм. Кожна зі згаданих тенденцій абсолютизує або речовинних “субстрат” (лат. – основа, підґрунтя), або духовний чинник буття. Зіставляючи обидва підходи до першосутності, слід мати на увазі, що ні матеріалізм, ні ідеалізм майже ніколи не існують у “чистому” вигляді, найчастіше вони переплітаються. Слабкою стороною матеріалізму є неврахування того, що духовні вияви буття незвідні до матеріальних, навіть до їх найрозвинутіших форм.

Філософський ідеалізм найвідчутніший у своїй крайній формі – спіритуалізмові. Останній виникає у новітні часи і має два різновиди: уявлення про буття як сукупність людських відчуттів або як сукупність неподільних, нематеріальних “монад”. Монада постає як “проста субстанція” котра містить у собі “мнотину станів і відношень”. Кожна монада є неповторна індивідуальність, яка, проте, має зв’язок з універсамом, кожна частина буття виражає весь універсам. Таке співвідношення цілісності буття та розмаїття його виявів убезпечень тим, що найпершою єдністю буття є Бог, він – джерело нескінченної множинності універсамів, він же – “найдосконаліший Монарх”, який узгоджує елементи такої множинності, упорядковує їх у “передустановленій гармонії”.

Таким чином, ми підходимо до четвертого погляду буття – дуалістичного (Термін “дуалізм”, який позначає визначення двох субстанцій – духу й матерії, ввів німецький філософ Крістіан Вольф). У давній філософії схожий погляд найповніше репрезентований Платоном. Він вирізняє в бутті матерію та чинники, що їх впорядковують, - “ідеї”. Ці чинники спричиняють сталу форму кожного виду, що передається із покоління в покоління і вирізняються усталеним набором певних властивостей. Ідеї постають у Платона як абстрактні сутності речей, ізольовані від самих речей і перенесені дес. У небесні чи поза небесні сфери. Водночас ідеї є принципами руху самих речей. Згодом у Аристотеля матерія постає як можливість, потенційність, а форма (ідея) – як “актуальність”, “енергія”, конструктивна, формівна сила, спрямована до кінцевої мети (Аристотель назвав її “ентелехією”). Нижчим ступенем буття є неоформлена матерія, найвищий його ступінь – нематеріальна “чиста форма”, сутність якої є безперервна формівна чинність – абсолютний Божий Дух.

Яскравий представник дуалізму – Рене Декарт, у котрого буття поділене на мислячу (дух) та протилежну (матерія) субстанції. У людині ці субстанції співіснують одна від одної (так званий психофізичний паралелізм). Відмітна особливість даного різновиду дуалізму – використання й розвиток найвизначніших (на період зародження новочасного раціоналізму) природничо-наукових уявлень про матерію.

Спроби “перекинути місток через прірву, що відокремлює “вищі” вияви буття від “нижчих” у радикальному дуалізмові, здійснюється прибічниками моністичного світорозуміння. Показовим тут є паралелелістичний монізм Б. Спінози: субстанція як causasui (причина самої себе) має нескінченну кількість “атрибутів” (основних властивостей), що до них належать просторовість” (тілесність) і “мислення” (свідомість, ідея). Кожне природне явище є не тільки просторовою, а й мислячою річчю, бо вона – лише модифікація (“модус”) Божої субстанції, “породжуючої природи” (світової єдності, цілісності, абсолютної повноти). На противагу картезіанському дуалізму Спіноза обстоює гілозоїзм (тезу про життя як властивість усіх природних тіл).

Своєрідним виявом гілозоїзму в сучасних уявленнях про суть буття став “холізм” (філософія органічної цілісності (від грец. “холос” – ціле). Обґрунтована у 1927 р. південноафриканським філософом Яном Сметсом, ця концепція виходить з ідеї про те, що всі явища світу підпорядковані процесові творчої еволюції, котра оновлює буттєві форми, постійно створюючи нові цілісності. Принцип цілісності якісно ріднить органічну й неорганічну матерію. Ідея цілісності стала визначальною для процесуального витлумачення суті буття Альфредом Уайтхедом. Спроби осмислити буття під кутом зору його органічної цілісності засвідчують ту обставину, що філософські пошуки “першосутності” буття мірою свого розвитку намагаються врахувати позитивний досвід того синкретизму, який був властивий “найпершим враженням” людини про світ (недарма кажуть: “перше враження – най адекватніше”).

Наголошуючи, подібно до Уайтхеда та деяких інших, на існуванні якісно різнорідних, ієрархічно розташованих шарів буття, незвідних один до одного, Миколай Гартман не пов’язує їх генетично, ба виникнення кожного буттєвісного шару позначене “раптовістю”. Співвідношення різних шарів буття, на його думку, таке, що вищі не можуть існувати без нижчих, але не навпаки, оскільки останні – сильніші, стійкіші й детермінативніші. Відтак у структурі буття нібито накладають один на одного чотири шари дійсності: матеріальність, органічність, психічність, духовність.

Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядаються в онтології. Онтологія – це вчення про суще, про першооснов не буття: система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності.

Серед основних форм буття розрізняються:

буття речей (тіл), процесів, які в свою чергу поділяються на буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблених людиною;

буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття;

буття