буття соціального, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі) і суспільне буття.

Виділяючи головні сфери буття (природу, суспільство, свідомість), слід врахувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об’єднані певною загальною основою.

Розглядаючи проблему буття, філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв’язок всезагального характеру: предмети та явища світу. Вони разом з усіма їхніми властивостями, особливостями існують і тим самим об’єднуються з усім тим, що є, існує у світі.

За допомогою категорії “буття” здійснюється інтеграція основних ідей, які виділяються в процесі осягнення світу “як цілого”: світ є, існує як безмежна та неминуща цілісність; природне і духовне; індивіди і суспільство існують у різних формах; їх різне за формою існування – передумова єдності світу; об’єктивна логіка існування та розвитку світу породжує сукупну реальну дійсність, яка наперед задана свідомості.

Всезагальні зв’язки буття проявляються через зв’язки між одиничними і загальними відношеннями предметів та явищ світу. Цілісний світ – це всезагальна єдність, яка включає в себе різноманітну конкретність і цілісність речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів та інше. За існуючою традицією їх можна назвати сущими, а світ в цілому – сущим. Кожне суще – унікальне, неповторне в його внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Визначеність сущого характеризує місце і час його індивідуального буття. Умови цього буття ніколи не відтворюються знову і не залишаються незмінними. Визнання унікальності кожного сущого, особливо важливе місце для вчення про людину, воно націлене на визнання в кожній людині неповторної істоти. Разом із цим пізнання та практика потребують того, що будь-яке одиничне явище знаходило своє місце в системі зв’язків, об’єднувалось у групи, узагальнювалось у всеосяжну цілісність.

Суспільне буття розуміється як реальний процес життя людини, суспільства. Це не що інше, як природно об лаштований стан співіснування, взаємозв’язку людей через організацію виробництва і відтворення людини. Суспільне буття – це також організація людиною сукупності системи відносин стосовно виробництва не тільки самої людини, а й умов її існування, особливо благ, необхідних для задоволення тілесних і духовних потреб та інтересів.

У світі немає нічого дивовижнішого і загадковішого довкола нас за людський розум, інтелект, свідомість. Стало звичайним твердження: все, що існує поза нами і нашою свідомістю, є нічим іншим, як конкретними різновидами і формами матеріального.

Ідеальні, духовні явища, які на відміну від матеріальних існують тільки у головах людей як похідні від матеріальних, як результат їхнього відображення, становлять зміст свідомості. Вони знаходять свій вияв у мові, і головне, в діях, діяльності людини. Довгі тисячоліття людство шукало відповідь на питання, в чому є полягає суть феномена свідомості, яка її природа, як вона виникла і яке її призначення в світі.

Відомо, що ідеалізм вважає свідомість активним началом матерії. Внаслідок цього свідомість наділялася над матеріальним, надприродним характером. Фактично свідомість відривалась від людини і природи, їй приписували самостійне, незалежне субстанціальне існування. Така свідомість не мала ніякого відношення до мозку, дух не народжувався, не виникав і не поставав: вона жила своїм власним життям, розвивалася,, породжувала явища природи та історії. Подібні тлумачення були звичайним продуктом фантастичного, гіпертрофованого розуміння людської свідомості. Ігноруючи те загальне, що мала в собі свідомість порівняно з іншими явищами природи, ідеалізм став не шлях її обожнювання. Тому, стверджували ідеалісти, свідомість може бути зрозуміла тільки із самої себе.

Згідно з дуалізмом у світі завжди існували дві самостійні субстанції – матерія і свідомість, незалежні одна від одної. Свідомість, як і матерія, є вічною, вона не виникала і не народжувалась. Близькою до дуалістичного трактування свідомості є концепція французького філософа П’єра Тейяра де Шардена. Він вважав, що в земній матерії була замкнута деяка маса елементарної свідомості, психічної енергії. Отже, свідомість так само первісна як матерія. Тому не слід дивуватися, що вона пробилась на світ із темряви підсвідомості. Тому конкретний механізм розуму, свідомості, на його думку, осягнути неможливо.

Значний крок у розумінні природи свідомості здійснює матеріалізм ХVІІ-ХVІІІ ст. Він відкидає ідеалістичні та дуалістичні уявлення про свідомість, розглядає її як пізнавальний образ, як відображення світу в мозку людини, як функцію особливим чином організованої матерії. Матеріалісти завжди шукали спільність, єдність між явищами свідомості і об’єктивним світом. Вони намагались духовно вивести із матеріального як первісного, визначального щодо свідомості.

Разом із тим матеріалізм минулих століть так і не зміг розкрити суспільну природу і активний характер свідомості. Внаслідок цього свідомість не була осмислена як результат і ідеальний компонент чуттєво-предметної діяльності людини, як відображення зовнішнього світу, що виникає не в результаті пасивного споглядання, а як наслідок активного перетворення світу в процесі суспільно-трудової діяльності.

Подібний однобічний підхід до проблеми свідомості відкрив широку можливості для вульгарно-матеріалістичних концепцій, які ідеально ототожнювали з матеріальним, думку – з нервово-фізіологічними структурами мозку, а також вона споглядалась як всезагальна властивість, атрибут матерії, яка тільки кількісно різниться на певних рівнях її організації (гілозоїзм).

Нова епоха в розумінні генезису свідомості була пов’язана з виникненням німецької класичної філософії. Ніхто інший, як Гегель впритул підійшов до проблеми соціально-історичної природи свідомості, звернув увагу на різні рівні її організації, на активність і історизм. Він виходив з того, що свідомість особи (суб’єктивний дух) необхідно пов’язана з об’єктом, залежить і