Рецепція філософсько-естетичних засад модернізму у текстуальному полі В.Петрова-Домонтовича.

Літературно-мистецький процес 20-х рр. ХХ ст. в Україні був позначений творенням нових парадигм художньо-образної авторської свідомості, нових форм і структур творчості, які спізвучні з ідеями, якими жила тогочасна Європа. Саме тому важливим є науковий аналіз творчості тих українських художників слова, в яких зв’язок із модерністською європейською культурною традицією виражений найбільш яскраво. Це стосується насамперед інтелектуально-психологічної романістики В.Домонтовича, вилученої свого часу з українського літературного процесу, табуйованої як мистецьке явище і порівняно недавно (після півстоліття замовчувань) повернутої до координат національно-культурного вжитку.

Щоб збагнути площину мислення Віктора Петрова (Домонтовича, Віктора Бера)Письменник творив під різними псевдонімами – він ставив підпис “Віктор Петров” під науковими працями, “В. Домонтович” – під прозовими художніми текстами, “Віктор Бер” – під філософсько-культурологічними., треба відштовхуватись від того, що його філософські, наукові та художні твори вирізнялися нерозривною цілісністю, внутрішньою єдністю та особливістю авторської мови. Йому вдалося поєднати образне бачення та відтворення художника слова із теоретичним мисленням науковця, адже ідейно-естетичне сприйняття пов’язане з понятійно-інтелектуальним тим, що воно створює мистецькі твори відповідно до етико-філософських засад письменника.

Відомо, що формування філософських поглядів Віктора Петрова Домонтовича пов’язується з його роботою в УАН та перебуванням у еміграції (м. Мюнхен). Філософсько-історичні, естетико-культурологічні проблеми цікавили його завжди, знаходили відображення у різних аспектах наукової діяльності: фольклористичному, історичному, культурологічному, археологічному, філософському, літературознавчому, лінгвістично-індоєвропейському.

В.Петров вважав, що сучасна доба переживає кризу гуманістичних, суб’єктивних цінностей. Саме тому, дослідник історіософії В.Домонтовича І.Фізер пише: “Історіософія В.Петрова сформульована не лише текстуально, а й шляхом осмислення тієї драматичної безпосередності свого часу, що в ній він був і об’єктом, і суб’єктом” Фізер. І. Український Фуко чи французький Петров? Разюча схожість двох історіософів // Наукові записки національного університету “Києво-Могилянська Академія”. Серія: Філологія. – К., 1999. – Т. 17. – С. 44.. Висновки вченого про катастрофічний характер зміни епох екзистенційно закорінені у ХХ ст. Над усім панує епоха, а функція людини в кожній добі інша. У зміні діб втрачає вагу сталість особи. “Жоден із нас не має власної біографії, бо його біографія належить відтинкам епох, які круто відрізняються один від одного... Зміну діб сприйнято як особисте переживання. Її усвідомлено на прикладі власної долі. Трагедія останніх поколінь полягає в тому, що вони живуть уривками уявлень різних діб, тоді як вони належать новій, іншій, якої вони ще не уявляють собі” Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1999. – С. 330. . Криза технічної епохи, завершення епохи механічного поступу, її деградація, сучасна епоха як фінал п’ятсотлітнього процесу технічного розвитку (типово модерністичне сприйняття) – лейтмотивні, визначальні ідеї Віктора Бера. Усвідомлення кризи ренесансного й загалом новочасного гуманізму так само становить чи не найголовнішу ознаку філософії ХХ ст. Гуманізм Ренесансу визначив людину як міру всіх речей. Крах цієї ідеології зафіксували представники модернізму ще у 10-х рр. ХХ ст.

Ці ідеї проектуються на романістику В.Домонтовича, адже для письменника архетипним (та цікавим) стає герой, який гостро переживає кризу ідеології.

Мотив онтологічної, безтілесної, буттєвої розпорошеності є тотальною ознакою суспільства 20-х рр. ХХ ст. У романі “Доктор Серафікус” В.Домонтовича головний герой – Комаха – є “продуктом технократичної доби, результатом невпинного прогресу, який призвів до появи людини-автомата. Така ”людина” прагне запрограмувати себе так, щоб працювати, немов налагоджений конвеєр. Для “серафікусів” немає ніякої різниці, що виробляти – чи деталі, чи наукові примітки” Черненко Т. Ірраціональне світосприйняття у типологічних зв’язках творчості П. І. Ліницького та В. П. Петрова // Вісник Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. – 2005. – Вип. 74. – С. 75. .

Врешті, професор потрапляє до пастки, яку йому поставило його знання, та, як і все суспільство, опиняється в догматичних тенетах, нав’язаних ідеологами нової доби. Роман “Доктор Серафікус” – це роман про трагедію людини в надраціоналізованому суспільстві. Проголошена в Радянському Союзі настанова на технократизацію і раціоналізацію суспільства призвела до фатальних наслідків: людина перестала бути самоцінністю. Результат єдиний – духовна нівеляція особистості. Тому, мабуть, В. Домонтович не засуджує свого героя, бо сам пережив ці часи.

Інтелектуальна романістика початку ХХ ст. зображує закінчення буремних подій революції, громадянської війни, а також засвідчує плюралізм ідеологій до централізованого комуністичного режиму, вплив якого поширювався не лише на соціально-економічні, політичні, культурно-гуманістичні галузі життя, а й на підвалини колективної та індивідуальної свідомості. Унікальність творчості В.Домонтовича в тому, що вона заперечує більшовицьку революцію, по суті, залишаючись аполітичною. “Радянська система не може претендувати на В.Домонтовича-письменника, адже увесь його світогляд, уся система думання є чужими радянським критеріям і підходам” Білокінь С. Довкола таємниці // Петров В. Діячі української культури (1920 – 1940 рр.). Жертви більшовицького терору. – К.: Воскресіння, 1992. – С. 17.. В контексті вищесказаного ціннісною є думка В.Агеєвої: “Мабуть, ніхто з українських філософів ХХ ст. не підривав так послідовно марсистську методологію, як це робив Віктор Петров у своїх концепціях культурно-історичних епох, що каменя на камені не лишали від ідеї прогресу й поступування до все досконаліших суспільних формацій” Августин Аврелий. Шесть книг о музыке // Музыкальная эстетика западноевропейского Средневековья и Возрождения: Памятники музыкально-эстетической мысли. – М.: Музыка, 1966. – С. 50..

Роман “Без ґрунту”, на нашу думку, виступає яскравим свідченням та