феномени, по-стають чоловічі та жіночі якості, а також елементи, що опосе-редковують їх зв'язок (тут можна згадати як даосизм у давньо-китайській філософії, так і певні тези фрейдизму). Наприкінці XX ст. досить великого поширення набули праці російського філо-софа та культуролога М.М.Бахтіна, якого також можна вважа-ти одним із оригінальних представників структуралізму / 12, 47/.
Структуралізм мав великий вплив на культурологію та мистецтво-знавство XX ст.; до певної міри його досягнення використовува-лись і представниками інших філософських течій.
Релігійна філософія XX ст.
У філософії XX ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Здавалося б, на тлі успіхів науки, техніки, росту та поширення інформаційних систем і тех-нологій релігійна філософія, як і релігійний світогляд взагалі, повинні були б зазнати суттєвої кризи, але так не сталося. Певною мірою тут далися взнаки суперечливості історичних процесів століття, тривале та напружене протисто-яння двох соціальних систем - капіталістичної та соціалістичної, при якому остання претендувала на світове панування, поширюючи та пропагуючи атеї-стичний світогляд. З іншого боку, у XX ст. людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі тих самих успіхів науки складно було не замислитись як над мож-ливостями історичного людського розуму, так і над засадами людської долі. Окрім того, саме у XX ст. вже не треба було нікого переконувати у тому, що на-ука - це могутня, проте - не всемогутня сила, що є багато чого у людському став-ленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий про-грес. Частково інтерес до релігійної філософії у XX ст. можна пояснити тим, що на тлі колосального прискорення соціальної динаміки все більш проблематични-ми постають як окрема людська індивідуальність, так і життєва доля окремої людини. До цього варто додати також і те, що той самий науковий прогрес до-зволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше: стало зрозумі-лим, що людину не можна звести до природного еволюційного процесу, що за певними характеристиками вона постає унікальним явищем дійсності. У зв'яз-ку з цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне ба-чення дійсності із його трансценденталізмом виводило людину за межі простого перехрестя природно-космічного процесу, дозволяло побачити її прилученою до особливих, найперших та вихідних засад буття.
Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у XX ст. постала філософсь-ка концепція неотомізму - оновленої філософії Томи Аквінського, яку в 1879 р. енциклікою Римського папи було проголошено офіційною філософською док-триною католицької церкви. Авторитету цієї філософії сприяло також її досить широке культивування у католицьких навчальних закладах, де її вивчення є обов'язковим.
Визнаними представниками, можна сказати, - корифеями неотомізму є французькі філософи Ж. Маритен (1882 -1973), Е.Жільсон (1884 -1978) та американський філософ Ю.Бохеньський (1902-1995). Всі вони вважали себе відданими вихідним ідеям філософії Св. Томи та намагалися їх далі розвивати та інтерпре-туват XX ст.
У розумінні людини неотомісти також дотримуються вихідних тез Св. Томи, тобто вони наполягають на єдності в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини з дійсністю, але ці контакти, врешті, повинні активізувати наш розум, який потенцію пізнавального акту переводить у дійсність.
Досить активними неотомісти поставали у політичній діяльності XX ст.: вони виступали із гаслами соціальних та церковних реформ, підтримували боротьбу за мир, сприяли поширенню благодійницької діяльності.
Авторитетним напрямом релігійної філософії була також протестантська теологія, яка отримала назву негативної, оскільки різко підкреслювала принципову неспівмірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога (неотомісти, йдучи за Св.Гомою, наголошували на необхід-ності орозумнення волі). Його представниками були К.Барт (1886-1968), П.Тілліх (1886-1965), Р.Бультман (1884-1976).
Серед філософських течій релігійного спрямування варто згадати також теософію (О.Блаватська, Р.Штайнер), учення «живої етики» (О.Реріх) та російську релігійну філософію (М.Бердяєв, П. Флоренський), ідеї яких мали і мають неабия-кий вплив і поширення. Представники теософії ("теос" - бог, "софія" - мудрість) ґрунтували свої твердження на тезі про те, що релігії всього світу ведуть розмови про одне й те ж - про виявлення божественного у відношенні до людини, проте розмови ці відрізняються мовами, образами, повнотою та ступенем внутрішнього зв'язку. Якщо ж відслідкувати оте єдине та належним чином його зрозуміти, ми зможемо ближче підійти до осмислення сутності божества. Із цієї тези вип-ливала також теософська пропаганда екуменізму - руху за об'єднання всіх релігій світу. /1, 56/.
Учення "Живої етики" базувалося на переважно етичних те-зах давньоіндійських філософсько-релігійних течій, називаю-чи себе різновидом йоги. Воно стверджувало матеріальність усього існуючого, щоправда, проводячи розрізняння тонкої матерії і грубої. У людському єстві жива етика нараховувала сім шарів сутностей, що ієрархічно сходили до божественної тілесності, тому життєве завдання людини вбачалося у тому, щоби пройти шляхом самовдосконалення і підпорядкувати своє життя вищому шару. Це вчення є досить поширеним в Європі, у тому числі - і в Україні. Його пропагандою займа-ються осередки "Товариства Реріха".
Російська релігійна філософія (або філософія російського ре-лігійного ренесансу) найбільш широко і потужно розгорнула свою діяльність на початку XX ст. Вона включила у поле своєї проблематики всі найважливіші проблеми світової філософії, проте підпорядкувала їх розуміння і вирішення релігійному, пов'язаному перш за все із східним православ'ям світогляду.
Поставивши людину у центр своїх розмірковувань, ця філософія виво-дила людські якості із особливого місця людини у творенні світу Богом, із основної функції людини, пов'язаної із збиранням розпорошеної в світі пер-винної енергії позитивного буттєвого творення. На засадах такого підходу до світу та людини вирішувались проблеми