Особливу роль представники цієї філософії відводили так званій "софійності" світу, виводячи божественну премудрість, втілену в творінні та у діяннях Христа, майже на рівень особливої божествен-ної іпостасі. Значна частина філософів цього напряму була відправ-лена за межі радянської держави та продовжила свою діяльність за кордоном (у Чехії, Югославії, Франції), а частина загинула під час сталінських репресій.

Наш перегляд найбільш авторитетних напрямів та течій філо-софії XX ст. досить яскраво засвідчує колосальну багато-манітність цієї філософії, її особливу оригінальність, широту її про-блематики. Своєрідної цілісності, завершеності їй надає також той факт, що наприкінці XX ст. відбулося ніби певне повернен-ня до її початкової проблематики: якщо філософія XX ст. почи-нала із відкидання абсолютів, заперечення значення метафізич-них роздумів, вважаючи, що вона покінчить з ними назавжди, то наприкінці століття ці теми знову стали актуальними.

Виявилося, що не зник інтерес до абсолютів, що рішуче відкидання метафізики може привести до суттєвого спрощення філософської рефлексії та, навіть, до втрати філософією своєї специфіки.

Кінець століття ознаменувався не простим поверненням до названих тем, а виникненням різних, інколи -- протилежних тенденцій в їх інтерпретації. З одного боку, збільшився інте-рес до тих філософських напрямів, які традиційно пов'язува-ли філософію із метафізичними дослідженнями; йдеться про неотомізм, філософію М.Хайдеггера, М.Гартмана, протестан-тську теологію, філософську онтологію, традиції кантіанства, гегелівської філософії таїн.

У цілому тенденція повернення до метафізичних міркувань та обсолю-тів отримала назву неоконсерватизму. З іншого боку, розпочинаючи із кін-ця 60-х років, розгорнулася справжня хвиля радикалізації тенденцій некласичної філософії, пов'язана із заклика-ми покінчити із раціональністю, логі-кою, усякими нормуваннями інтелек-туальної діяльності з метою виходу на нові горизонти творчості. Зазначена традиції розпочалася з так званих "нових лівих" під час вибуху молодіжних бунтарських рухів у Франції у травні 1968 року, коли сту-дентська молодь рішуче постала проти засилля бюрократизму, "тенденцій західного суспільства до втрати своєї мобільності, до занурення у розкіш та комфорт. З боку ідеологів "нових лівих" (Б.А.Леві, А.Глюксман, Ж.М.Бену, А.К.Жамбе, М.Клавель та ін.) посилились нападки на владу, ідеологію, державу та науку. Ці ідеологи стверджували, що союз влади та науки веде до нового рівня людського поневолення, що в сучасному суспільстві люди-на все більше перетворюється на просту суспільну функцію, постаючи су-мою суспільних ролей та структур. Звідси випливала теза про те, що індус-тріальне суспільство являє собою нову форму варварства та внутрішньо-го збіднення людини.

Представники цієї "нової філософської хвилі" (така назва утвердилась у дослідницькій літературі) вважали, що попередня філософська традиція при-вела до того культу раціональності - розуму та ефективності, - який запану-вав в Європі. Розрив із традицією виправдовувався також необхідністю по-вернення до найперших "джерел" людськості, до стану "до-логосу", де не існує альтернативи теорії та практики і де людина розмовляла голосом сер-ця та щирого почуття.

Свої ідеї вони розглядали як "вступ до усілякої філософії майбутнього". Ці ідеї і справді увійшли у міркування так званого "філософського постмодерну", який їх певною мірою змінив, а певною мірою радикалізував. Філо-софський постмодерн включив у свій зміст певні перегукування із різного роду філософськими течіями та традиціями, і це тому, що він проголосив тезу про остаточне окультурювання людини та усіх її дій і прагнень. За великим рахунком, на думку постмодерністів, майже про все можливе у людському житті та у людських виявленнях вже щось сказане, у тому числі - і філосо-фією. Тому ґрунтом для сьогоднішніх філософствувань постає світ куль-тури, а не якихось первинних, до- або позалюдських реалій. Філософству-вати сьогодні - це значить не відкривати щось таке, чого ще ніхто не відкрив, а вести відкритий, невимушений діалог із культурними нашаруваннями усіх часів та народів, прочитуючи їх так, як тільки можливо, бо останнє і буде свідченням того, як виглядає людське розуміння сьогодні. Зрозумілим стає те, чому постмодерн взяв на озброєння методологічні розробки філософсь-кої герменевтики (мистецтво прочитування текстів) та структуралізму, перш за все у варіанті Ж.Дарриди: йдеться саме про діяльність у межах вже існуючих текстів та культурно-семантичних полів.

Основними представниками постмодерну кінця XX ст. вва-жають французьких філософів Ж.Дарриду та Ж.Дельоза, швейцарського філософа Слотердайка, американця Р. Рорті (у ранній період його діяльності). Як ідеї, так і саму діяльність філософських постмодерністів оцінюють по-різному, проте, переважно, - досить критично, але в цілому не можна не виз-нати, що йдеться не стільки про епатаж, тобто про бажання сказати щось "гірше", аби - інше, скільки про намагання здійснити розвідки у тих шарах людської екзистенції, які, так би мовити, перебувають на межі найперших утворень чогось визначеного; це є спроба черпати енергію творення із того моменту, де світло тільки ще має стати (якщо використовува-ти біблійну символіку творення світу). Для представників по-стмодерну принципово важливого значення набувають не ре-зультати інтелектуальних дій, а самі ці дії або акти, які єдино здатні засвідчити те, якою може і здатна бути людина, з од-ного боку, а також самий факт її участі в інтелектуальному самозасвідченні, - з другого боку.

У нове тисячоліття філософія входить, безумовно, збага-ченою досвідом XX ст., вона тепер постає більш внутрі-шньо вільною, проте - і більш мудрою, більш терпимою до незвичних ідей та позицій, більш виваженою.

У XXI ст. філософія також залишиться надзвичайно стро-катою та різноманітною, здатною надавати нового дихан-ня усім історичним формам свого виявлення. У той же час не