Реферат на тему:

Спілкування як царина людської моральності

Сть наведеного в попередньому розділі міркування про недостатність чисто діяльнісного світо-відношення можна підсумувати таким чином. Уявімо собі, що людина діє в якійсь смисловій порожнечі, де, крім неї, немає жодного іншого суб'єкта. Чи мати-ме в такому разі її діяльність бодай який-небудь моральний смисл?

Певна річ, що не матиме. Власного морального значення будь-яка людська дія або вчинок можуть набути тільки в контексті певних стосунків між людьми – можливими суб'єктами волевияву, ви-словлювання і дії, тобто в контексті спіл-кування. Тільки за впливом, який справ-ляє той чи той акт діяльності на людське спілкування, людські взаємини (або й ширші взаємини людини зі світом, теж побудовані на зразок спілкування), ми можемо судити про його справжню мо-ральну вагу. Як моральна свідомість, так і моральна діяльність людини по-своєму акумулюють весь світ моралі, всю повноту її смислу – і все ж реальне здійснення людська моральність знаходить не у свідомості і навіть не в діяльності як таких, а лише в царині живого спілкування. Саме тут моральна проблематика набирає довершеної форми, повною мірою реалізовує свій ду-ховний і гуманістичний потенціал.

Отже, що являє собою сфера людських стосунків як царина моральності?

Насамперед звернімо увагу на те, що відносини між людьми здатні набувати принципово різного значення з точки зору вияву в них моральної суб'єктивності людини. В будь-якому суспільстві існує чимало сфер і відносин, у яких люди ставляться одне до одного саме як до об'єктів, а не суб'єктів, вважають своїх партнерів своєрідними «мислячими речами» – закінченими, не-здатними до принципових змін і відповідальних рі-шень, такими, реакцію яких на ті або інші дії завжди можливо передбачити. К. Маркс, а слідом за ним і багато представників гуманістичної філософії XX ст. вбачали в такій об'єктивації людини прояв її відчужен-ня від власної сутності. Зрештою, так воно й є, проте в дуже багатьох випадках подібне відчуження доводиться розглядати як загалом виправдане й закономірне. На будь-якій посаді, в будь-якій соціальній ролі людині, хоча б інколи, доводиться функціонувати, тобто на-лежним чином виконувати певні заздалегідь усталені дії, взагалі поводитися й реагувати на запити, що вини-кають, як свого роду об'єкт. Усе це, повторюємо, є цілком закономірною рисою суспільного життя, без якої останнє втратило б усяку прогнозованість і ста-більність.

Загроза дегуманізації виникає там, де людина зви-кає ототожнювати себе зі своєю функцією, своєю соціальною роллю, коли, образно кажучи, епізодична маска починає правити їй за власне лице. Образ такої самовідчуженої людини-функціонера, людини-рольо-вика став, можна сказати, кошмаром технічної циві-лізації останніх століть, кошмаром, що тривожив уяву багатьох мислителів, письменників, митців, від К. Марк-са до Е. Фромма, від Ф. Кафки до Кобо Абе, Е. Іонеско чи С. Беккета. Втім, ще Й. В. Гете говорив у цьому зв'язку про «часткову людину» – людину, що пере-творилася на персоніфікацію якоїсь окремої функції, якогось часткового завдання. Людина-Око, людина-Вухо, людина-Руки, людина-Мозок та ін. – на жаль, не стільки образи сюрреалізму, скільки персонажі історії останніх століть, періоду наростаючого «поділу праці».

Цілком очевидно, що людський індивід, який вва-жає себе чимось на зразок молотка, тягача або навіть сучасної обчислювальної системи, не вельми придат-ний до повноцінного морального спілкування. Ще далі відстоїть від творчої атмосфери людського спілкування той, хто інших людей, далеких і ближніх, здатний роз-глядати лише як об'єкти, крізь призму їхніх часткових функцій і завдань. «Адміністративною мовою», мовою наказів і доган, спілкуватися по-справжньому немож-ливо.

Справжній людський сенс спілкування розкри-вається тоді, коли партнер, опонент, співбесідник постає перед нами як істота-суб'єкт, що її неможливо звести до будь-якої заготовленої заздалегідь схеми, – істота принципово нескінченна, не завершена, здатна в будь-яку мить повернутися до нас якимись новими, несподіваними своїми гранями. Так розкриваються для нас люди, коли ми зорієнтовані на них, – маємо, за словами видатного фізіолога і мислителя О. О. Ухтом-ського (1875–1942), домінанту на їхнє лице: не лише коли любимо або якось особливо шануємо їх, а й коли просто ставимося до них «по-людськи» – уважливо, намагаючися зрозуміти їх «зсередини», виходячи з їхніх власних мотивів і почуттів.

Утім, і тоді, коли цього зовсім не чекають, наш ближній, наш партнер здатний раптом «вибухнути» власною суб'єктивністю, засвідчуючи нам свої розумін-ня, любов, співчуття – або ненависть чи презирство. Оскільки в повноцінному спілкуванні людина постає саме як суб'єкт, тут завжди присутній елемент ризику, завжди актуальною лишається проблема вибору, мо-рального самовизначення партнерів один щодо одного. Залежно від цього вибору й самовизначення спілкуван-ня може виявитися для людини і найвищою, найжада-нішою «розкішшю» (А. де Сент-Екзюпері) – і справж-нім пеклом: за відомим афоризмом іншого класика французької інтелектуальної літератури XX ст., Ж. ГІ. Сартра, «пекло – це інші».

Кожному, зрештою, знайоме це відчуття несподіва-ного «пробудження» співбесідника: трапляється так, що довгі роки ви маєте справу з людиною, звикаєте дивитися на неї як на своєрідний незмінний предмет, не підозрюючи про складності її внутрішнього світу, –

аж раптом переймаєте на собі її несподіваний погляд, погляд любові чи захвату, неприязні чи холодної бай^ дужості й усвідомлюєте, що повинні якимось чином на цей погляд відповісти, наново осмислюючи своє став-лення до «не поміченої» раніше людини. Саме з цього моменту і починається справжнє спілкування – а разом з тим постають і його моральні проблеми, проб-леми обов'язку й відповідальності, совісті й сорому, ворожості й любові. Саме з цього