Пошукова робота на тему:

Пізнання як творчість. проблема істини

Пізнавальна творчість як пізнання можливостей. Об'єктивні і суб'єктивні характеристики істини. Абсолютні й відносні характеристики істини

Пізнавальна творчість як пізнання можливостей. Пізнання є процесом ідеального освоєння реального світу. Реалізуючись у ході відображення його свідомістю, пізнавальний процес постає принципово творчим відображенням об'єктивної реальності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, “повторення” в ідеальній формі того, що є (а саме так уявлялася суть пізнання в матеріалізмі, та й багато хто з природодослідників саме так уявляють зміст пізнання). Пізнання виявляє об'єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності (того, що є) і можливості (того, що могло бути в минулому, але не здійснилося, і того, що буде і може бути в майбутньому).

Таким чином, пізнання відображає не тільки дійсно існуючі (або ті, що дійсно існували чи будуть дійсно існувати) предмети, процеси і явища, але й усі їх можливі модифікації. Інакше кажучи, пізнання відображає загальне.

Згадаймо у зв'язку з цим полеміку середньовічних номіналістів і реалістів щодо статусу існування загального. І ті, й інші мали рацію і, водночас, помилялися. Головна помилка обох сторін полягала в ототожненні поняття “існування” з існуванням у формі наявного, дійсного. Звідси прагнення реалістів ствердити існування “будинку взагалі” як однопорядкового з існуванням конкретних одиничних будинків (звичайно ж, “будинок взагалі” в такий спосіб не існує, він існує як єдність дійсного існування разом з усіма можливими). Номіналісти ж, цілком справедливо заперечуючи існування “будинку взагалі” лише як дійсного існування, помилково заперечували на цій підставі, що загальне (будинок взагалі) не існує як таке (адже можливе теж існує).

Ідея тотожності дійсного (“чуттєвого”) існування з існуванням взагалі міцно трималася у свідомості філософів і природодослідників аж до недавнього часу. Так, відомий природодослідник англієць Томас Генрі Гекслі (1825— 1895) наприкінці минулого століття робить агностичний висновок відносно пізнаваності матерії — “не знаємо і не

445

можемо знати” — лише на тій підставі, що матерія як така не існує в статусі дійсного існування. “Що нам, в кінцевому рахунку, відомо,— розпачливо запитує Гекслі,— про цю жахливу “матерію”, крім того, що це назва невідомої гіпотетичної причини станів нашої свідомості?” 1

Для відображення, яке фіксує лише дійсне (“чуттєве”) існування (а саме до такого, “дзеркального” відображення і зводив свідомість старий матеріалізм), загальне просто недосяжне. Не випадково природні форми відображення і не фіксують загальне. Лише свідомість, яка завдяки практичному своєму походженню орієнтується на відображення “конструктивної схеми” реальності, виявляє здатність відобразити специфічне існування загального. “Конструктивна схема” тієї чи іншої речі (ми вже розкривали її зміст на прикладі аналізу поняття трикутника), по суті, вказує на ту множину можливостей, яку здатен реалізувати певний спосіб діяння, тому, відображаючи “конструктивну схему” речей, свідомість відображає можливості.

Отже, пізнавальний процес відображає не саму реальність як таку, а “конструктивні схеми” речей і процесів, що складають її, і тому відображає не тільки “здійснені” варіанти цих “схем” (дійсність, наявний стан речей), але й одночасно і всю сукупність нездійснених варіантів, тобто — можливості.

Як можуть відображуватися можливості? Адже щоб реалізуватися в практиці, вони повинні бути зафіксовані в усьому своєму розмаїтті, проаналізовані з точки зору їх відповідності інтересам людини, щоб на цій основі зробити вибір саме тих можливостей, які цим інтересам відповідають, і після цього — запропоновані практиці (як мета, що визначає спосіб діяння). Таке відображення, як уже говорилося, реалізується завдяки мові. Саме в ній можливості набувають статусу своєрідного “чуттєвого” (у субстраті звуків усної чи знаків письмової мови) існування.

Водночас таке їх “чуттєве” існування не є їх справжнім перетворенням у дійсність (зазначене перетворення принципово неможливе — і не тільки тому, що таких можливостей дуже багато, але головним чином через те, що реалізація однієї можливості робить принципово неможливим, заперечує реалізацію цілої групи інших), оскільки їх існування в мові є ідеальним існуванням у матеріальній “оболонці” слова. Адже, як вже неодноразово наголошувалося, “мова є безпосередня дійсність думки”, підкреслимо, “безпосередня дійсність” саме думки, а не речі чи явища.

1 Huxley Т. Collected Essays. New York, 1898. Vol. 1. P. 160.

446

Здійснюючись постійно в “чуттєвій” мовній оболонці, пізнання, так би мовити, “відчутно” фіксує свої результати, залишаючись водночас ідеальним процесом. Завдяки “перевдяганню” можливостей у мовну оболонку вони стають цілком доступними для аналізу й вибору, зберігаючи разом з тим свій “можливісний” статус існування. І пізнаючий суб'єкт (учений, мислитель тощо) безпосередньо має справу саме зі специфічним “світом” людських значень процесів і явищ навколишнього світу, а не з самим цим світом.

Говорячи про минуле (про те, чого вже немає в дійсності) або про майбутнє (про те, чого ще немає), ми фактично безпосередньо маємо справу зі знанням про минуле чи майбутнє, яке відчутно існує для нас у вигляді “мовної реальності”. Та й про теперішнє ми говоримо, значною мірою маючи на увазі не стільки дійсні, скільки можливісні його аспекти. Як уже зазначалося, цю реальну обставину помітив і влучно використав проти натуралістичного тлумачення пізнання матеріалізмом (Дж. Локком) англійський філософ Дж. Берклі ще в XVIII ст.

Про це ж фактично говорили вже в XIX ст. представники марбурзької школи неокантіанства, твердячи, що наукові проблеми виникають із неузгодженості в наявній системі знань, а їх розв'язання вчені шукають не в дослідженні самої дійсності (як вони самі про це думають), а в такій “перебудові”