Ж.-Ж. Руссо

ВСТУП

Просвітництво являлось політичною ідеологією, філософією і культурою, епохою падіння феодалізму і утвердження капіталістичного суспільства.

Представники німецької класичної філософії високо оцінювали внесок Просвітництва в розвиток революційної філософської думки. Кант пропонував розглядати Просвітництво як необхідну історичну епоху розвитку людини, сутність якого полягає в широкому використанні людського розуму для розвитку соціального прогресу. Гегель характеризував Просвітництво як раціоналістичний рух XVIII століття в області культурного і духовного життя, що ґрунтується на запереченні існуючого способу правління, державного устрою, політичної ідеології, права і судочинства, релігії, мистецтва, моралі.

Найбільшими мислителями й ідеологами цієї епохи стали Вольтер, Дідро, Гольбах, Гельвецій, Ламетрі, Руссо й ін., вони розробили нові людські і суспільні ідеали "просвітницького життя" і вплинули на розвиток прогресивної буржуазної ідеології.

У даній роботі будуть розглянуті основні положення світоглядної системи Жана-Жака Руссо і його внесок у формування нового образу суверенної людини і суспільства в цілому.

Епоха просвітництва і Руссо.

Епоху Просвітництва в Західній Європі випереджає поширюваний в XVII столітті суспільний прогрес реальних знань, необхідних для потреб матеріального виробництва, торгівлі і мореплавства. Наукова діяльність Г.Гобса, Р.Декарта, Г.В. Лейбніца, І.Ньютона, Б.Спінози знаменувала новий етап у звільненні науки від духовної влади релігії, розвитку і поширенні точних і природничих наук - фізики, математики, механіки, астрономії, становлення матеріалізму Нового часу.

Виникнувши в XVII столітті в Англії (Локк), просвітницька ідеологія одержує широке поширення у Франції XVIII століття (Монтеск'є, Гельвецій, Вольтер, Гольбах, Руссо). В другій половині XVIII століття і перших десятиліттях XIX століття антифеодальна ідеологія Просвітництва розвивається в Північній Америці (Франклін, Купер, Пейн), Німеччині (Месінг, Кант), Росії (Радіщев, Новіков, Козельский) і країнах Східної і Південно-Східної Європи (Польща, Югославія, Румунія, Угорщина). Розвиток просвітницької ідеології країн Сходу в XIX столітті – початку XX століття, незважаючи на національну своєрідність, свідчить про теоретичну єдність основних ідей Просвітництва.

Найважливіші ідеї Просвітництва - ідея знання, просвітництва і ідея здорового глузду. З культом здорового глузду, розуму пов'язане прагнення мислителів підкорити ідеальному началу суспільний лад і державні установи, яким належить піклуватися про "загальне благо". Проти феодально-абсолютистської держави була спрямована теорія суспільного договору, відповідно до якої держава являла собою інститут, що виник шляхом договору між людьми; ця теорія надавала право народу позбавити влади правителя, який порушив умови договору.

Для просвітницьких поглядів на історію найбільш характерним є наступне: виключення теології з пояснення історичного процесу, негативне відношення до середньовіччя, преклоніння перед античністю, віра в прогрес, визнання закономірного згідно з "природними законами" характеру розвитку.

В області економіки більшість мислителів вважали нормальним змагання приватних інтересів, вимагали введення свободи торгівлі, правових гарантій приватної власності від феодальних обмежень і свавілля.

Вони не тільки нещадно критикували пережитки середньовічної системи виховання, але і внесли нові принципи в педагогічну науку (Локк, Гельвецій, Дідро, Руссо й інші) - ідеї вирішального впливу середовища на виховання, природної рівності здібностей, необхідності відповідності виховання людській природі, природним здібностям дитини, висували вимоги реального утворення.

Діячі Просвітництва протиставляли християнсько-релігійній моралі з властивою їй ідеєю відмови від мирських благ ідеї емансипації особистості, індивідуалістичні теорії "розумного егоїзму", мораль, засновану на здоровому глузді. Але в цю же епоху, особливо напередодні Великої Французької революції, розвинулись і інші принципи - виникла ідея нової громадянськості, що вимагала самообмеження особистості. Благо держави, республіки ставиться вище блага окремої людини.

Філософська система Ж.-Ж. Руссо складна і багатозначна. Його альтернативна концепція про глибину людської істоти і діалектику соціального життя зіграла важливу роль у розвитку філософської думки.

Світоглядна система Ж.-Ж. Руссо представляє переплетення різних течій: дуалізму, картезіанства, сенсуалізму, нарешті, ідеалізму і фідеїзму в області релігійних світоглядів.

Питання про самопізнання для Руссо настільки ж філософське як і актуальне. Грецьку мудрість він намагається поєднати з гострими питаннями сучасності про волю і рівність.

Найважливішою перешкодою для людини є сама людина. Нинішнє прагнення до "об'єктивного" пізнання, освоєння зовнішньої предметності віддаляє людину саму від себе. Як Декарт відокремив думку від чуттєвості, щоб зробити предметом думки саму думку, так Руссо береться звільнити відчуття від інтелектуальних привнесень, щоб зосередитись на ньому самому, щоб "відчути почуття". Руссо відокремлює почуття від усякої зовнішньої предметності й орієнтує всередину для досягнення морального самопізнання.

Однієї з головних проблем, що досліджує Руссо, являється проблема людини, її справжньої сутності.

Імператив: "Чини з іншими так, як бажаєш, щоб чинили з тобою" - виявляється лише тоді, коли природна співчутливість витісняється егоїстичними нахилами, але й у цьому випадку вимоги, що спонукують до виживання природного закону, знаходять діючу силу не в розумі, а в совісті і почуттях.

По природі людина, згідно Руссо, незлобна, скоріше навіть добра, вона стає доброчесною, коли, люблячи добро, ще й здійснює його через боротьбу і подолання в собі внутрішньої боротьби поглядів.

Руссо звертає увагу на те, що відмовлення почуттям у їх спонтанному розвитку й удосконалюванні, погляд на них, як на відсталі по своїй сутності, затримка на їх первісних формах приводить до того, що ці почуття під невсипущим контролем і опікою розуму перетворюються в штучні, що суперечать їх власним первісним тенденціям.

Одним з центральних питань у проблемі волі людини і соціальних взаємин Руссо вважає питання про походження нерівності. Поява власності змушує людину втрачати волю, що по самій своїй природі, і згідно зі своїм поняттям, невідчужувана. Уся справа в тому,