Уявлення українців про душу

1. Дохристиянські часи — XVIII ст.

Д

осліджуючи уявлення українців про душу в дохристи-янські часи, І. Огієнко зазначав, що ці уявлення пос-тупово змінювалися. Спочатку наші предки вважали, що по смерті душа не розлучається з тілом, тільки людина переходить до іншого світу. З цих причин клали до могили все необхідне для життя. Зго-дом почало переважати нове розуміння душі, згідно з яким по смерті душа відокремлюється від тіла і живе окремим життям вічно, тобто є безсмертною. Поширене в ті часи порівняння душі з перли-ною дістало своє відображення і в "Слові о полку Ігоревім".

У ті часи українці виводили своє розуміння душі з порівняння сну і смерті. Сон вони пояснювали як тимчасовий відхід душі від тіла, завдяки чому душа на короткий час зустрічається з потойбічним світом. Під час цих зустрічей душа дізнається, що станеться з люди-ною. На основі таких уявлень постали віра у пророчі сни й воро-жіння снами. Коли душа відлітає від тіла назавжди, настає смерть. Але смерть — це тільки тривалий сон. Тому померлий — це тільки сплячий, і хоч цей сон дуже довгий, але колись може припинитися.

Український народ уявляв собі душу як пару, хмаринку, дихан-ня, дим, вітерець або як пташку, чи метелика, бджолу, мушку. Вва-жали, що спочатку по смерті душа відлітає від тіла й перебуває не-далеко від дому аж до закінчення похоронного обряду. Тому перші три дні по смерті на вікні чи на столі ставили посудину з водою, щоб душа могла собі легко обмиватися, а то й пити.

Про вмістище душі в тілі були різні уявлення. Найчастіше вва-жалося, що душа перебуває на шиї, в ямці під адамовим яблуком. Таке розуміння відображене в "Слові о полку Ігоревім". Втім, умістищем душі також називали й печінку, груди, живіт, а то й людську кров. Саме тому вважали кров святою і закликали її шану-вати ("людська кров не водиця, проливати не годиться").

Вивчаючи народні казки та інші джерела, І. Огієнко дійшов вис-новку, що в давнину українці також вірили у переселення душ (метампсихоз). За його гіпотезою, ці уявлення сягають глибокої дав-нини, часів Дунайсько-Чорноморської доби. Предки вважали, що душа може переселитись у тварину або рослину, тому говорили: не вбивай одиноку мушку зимою в хаті — то, може, душа померлого

близького твого родича.

Для українців, вважав І. Огієнко, з давніх часів душа була свя-тою, а тіло грішним. Ще в дохристиянський період побутувало уяв-лення про те, що сорок днів після смерті людини душа, вийшовши з тіла, блукає, а потім іде на той світ. Люди вважали, що подорож душі на той світ дуже довга й небезпечна. Згідно з одними віруван-нями, душа, покинувши тіло, стає зіркою і дивиться згори на зем-лю, тому зорі — це душі померлих. За іншими віруваннями, кожна людина одержує свою зірку, яка її охороняє впродовж життя.

Про рівень знань праукраїнців можна судити з ідей Анахарсіса Скіфського (638—559 до н.е.), чиї наукові надбання, за свідченням дослідників, належать до культурної спадщини українства. Мається на увазі його положення про предмет судження і роль у цьому знань та мислення людини. Про ці думки Анахарсіса Скіфського згадує давньогрецький мислитель Платон (427—347 до н. е.). Ідеї самого Платона, як і іншого давньогрецького філософа — Арістотеля (384— 322 до н. е.), були поширені серед українських мислителів. Зокрема про те, що душа після смерті залишає тіло і переселяється у "світ ідей" (Платон), про те, що душі притаманна цілеспрямованість, що душу слід розглядати як рушійну силу, як активне начало, яке пе-ретворює можливості у дійсність (Арістотель). Згідно з вченням Арістотеля, душа шукає і орієнтується на майбутнє, якого ще немає, і сама душа набуває контурів майбутніх подій.

Для стародавніх уявлень про душу був властивий аніматизм (від лат. апітаШк — одушевлений), тобто люди того часу переносили свої психічні властивості на природу, ставилися до природи як до живої істоти. Первісна людина вважала, що всі предмети навколо неї жи-вуть таким самим життям, як і вона, і всі вони мають бажання, по-чуття, тому до оточуючих предметів можна звертатись з проханнямиНа думку Роберта Маретта, аніматизм був попередником ані-мізму (від лат. апіта — душа) — світосприймання, що ґрунтується на вірі в існування душ та духів як першооснови всього сущого, на уявленні про природу як живу істоту. Тобто погляду на картину світу, у якій не тільки живі, а й неживі об'єкти мають душу. Англійський антрополог Е. Б. Тайлор вважав аніматизм найпрос-тішою і первинною формою релігійної свідомості, яка з'явилася у епоху первісного суспільства.

Дослідники звернули увагу на те, що аніматизм має дещо спіль-не з гілозоїзмом (від грец. Ьуіе — речовина і хбе — життя) — античним філософським ученням про всезагальну одухотвореність матерії, із ученням, яке приписує всім формам матерії чутливість і життєдіяльність, здатність відчувати і мислити.

Пізніше набула поширення ідея поєднання душі з тілом люди-ни, але вони не ототожнювалися. Вважалося, що душа користуєть-ся тілом, як житлом.

Після прийняття християнства мислителі продовжували вивчати духовне життя людини. Так, Іларіон Київський (? — бл. 1053), про-аналізувавши тогочасні християнські положення про тіло і дух, висунув своє розуміння єдності матеріального і духовного. Він підтримував ідею про рівність народів (йдучи у вічність всі народи рівні перед Богом).

Однією з перших психологічних праць в Україні була "Притча