Реферат

На тему:

„Германевтика як метод дослідження”

Для літературознавства XX ст. характерні дві провідні тенденції- інтерпретаційна та наукова. Літературознавча інтерпретація скерована не на точність наукового пізнання, а на поглиблення смислу твору за допомогою інших смислів, тому інтерпретаційне літературознавство активно залучає piзнi контексти — філософський, психологічний, соціолопчний тощо.

Натомість авангард не літературознавство, що виникло на початку XX ст., прагне розбудувати літературну теорію на зразок точних наук, заперечуючи інтерпретацію через и творчий, ненауковий характер.

Методологічною основою традиційного інтерпретаційного лігературознавства XIX—XX ст. стала герменев-тика (грец. hermeneutike — мистецтво тлумачення), тобто теорія тлумачення, а структуралізм — провідною методологічною основою авангардного наукового лігера-турознавства XX ст. Однак завдяки психоаналізу, який критикував герменевтику i став антитрадиційною методологією тлумачення, відбулася також модернізація інтерпретаційного літературознавства. Модернізацію здійснювали двома шляхами: через психоаналітичне вивчення життя i творчості письменника.

Традиційна біографічна (позитивістська) школа, що виникла в другій половит XIX ст., збирала i докумен-тально перевіряла біограф1чний матеріал, а літературний твip витлумачувала через обставини життя автора. Однак психологічна школа виявила раціональні обмеження цього методу: творчість письменника часто була не відтворенням реальної біографії, а відштовхуванням від неї — компенсацією того, що не здійснилося у реальному житті.

Психоанал1з проігнорував позитивізм (довіру до реальних, очевидних фактів) бюграфічного методу та духовну цілеспрямованість герменевтичної школи. Він зосередився не на очевидному в біографії письменника, а на випадковому та прихованому, на незначних з погляду 6iографічного та психологічного методу, але дуже вагомих для психоаналітичного тлумачення подіях.

Основу психоаналітичного літературознавства ста-нов л ять:

1) психоаналітичне тлумачення біографії письменни-ка, так званий психобіограф1чний метод. Сформульований він у працях Фройда «Достоєвський i батьковбивство», «Леонардо да Biнчi i його спогад про дитинство»;

2) психоаналітичне тлумачення тексту. Методика його розроблена в аналізі сновидінь, фантазувань та дотепу, здійсненому Фройдом у працях «Тлумачення сновидінь», «Галюцинації і сни у „Градіві”Єнсена», «Поет i фантазування», «Дотеп i його відношення до неусвідомленого».

Отже, відносини між герменевтикою та психоаналізом як методологіями інтерпретаційного літературознавства постають як відносини між традиційною та модерністською інтерпретаціями. Погляд на мистецтво знизу, заглиблення в його неусвідомлене підпілля озна-чав методологічний переворот. Адже психоаналіз здійснює зсув iз центрального об'екта герменевтики (мистец-тво як «форми самопізнання духу») на периферійний тілесний низ духовного творця. Це стало 1мпульсом для становлення у другій половит XX ст. філософії жаргінальності (лат. margo — край, межа, тобто аналіз стану особистості на межі).

Герменевтична філософська традиція бере початок від Ф. Шлейермахера до Г-Г. Гадамера. Видатний німецький філософ, філолог i богослов, автор концепції утверсальної герменевтики Фрідріх-Ернст-Даніель Шлейермахер (1768—1834), заснувавши богословсько-філософську школу, велику увагу приділяв i роботі з текстом. На основі екзегези (грец. exegesis — пояснения), тобто тлу-мачення бiблiйниx текстів, Biн обгрунтував метод розуміння. Будучи противником раціоналізму, вважав Бога непізнаваним, філософію релігії — вченням не про Бога, а про релігйне почуття, а розуміння — не теоретичним пізнанням, а духовним переживанням.

Німецький філософ, засновник сучасної філософської герменевтики, Ганс-Георг Гадамер (нар. 1900 р.) брав до у ваги і сторичний характер розуміння, що передбачає тлумачення тексту відповідно до ситуації, в якій перебуває iнтepnpeтaтop. Завдяки рухливості icторичного людського буття герменевтика приходить до визнання плюральності (лат. pluralis — множинний) інтерпретацій. У дyci новітньої німецької філософії він залучив у філософський дискурс мистецтво, що як «форма самопізнання духу» не су перечить філософії. Тому поетику він вважав внутрішньо притаманною гер-меневтиці, а розуміння художнього твору — глибинним осягненням сенсу, злиттям його з духовним досвідом інтерпретатора. Герменевтика, за словами Гадамера, «бу-дує мicт у npocтopi, що icнyє мiж одним духом та іншим i зменшує відчуженість чужого духу»1.

На становления літературної герменевтики (методо-логи тлумачення художнтх текстів) впливають герме-невтика теологічна (екзегеза релігйних текст1в), філософська, яка опрацьовує загальнотеоретичні проблеми „розуміння» та «інтерпретації», й лінгвістична, яка взаемодіє з семантикою —розділом мовознавства, що вивчає значения слів та виразів i їx зміни.

Загалом класична методологія тлумачення має спра-ву, на думку Рікера, з «екзегезою тексту свідомості, тобто грунтуєеться на розумінні духовного феномену, духовного смислу, що прагне виявитись у тексті. Такий підхід зумовлює довіру до тексту, прагнення порозумітися з ним. Психоаналітична герменевтика протилежна герменевтичній традиції, оскільки шукає в тексті приховані «нижчі” смисли. «Психоаналітична інтерпретація, — вказував Гадамер, — не намагається зрозуміти, що хоче сказати інший, а, навпаки, намагається зрозуміти, що він не хоче сказати, або навіть не припускає того, що він може сказати».

Отже, між традиційною герменев-тикою i психоаналізом виникає конфлікт інтерпретацій: психоаналіз, акцентуючи на зміщеннях, зсувах прихованих смислів у явних значеннях, спрямовується на підрив високих духовних смислів, виявляючи за ними семанти-ку латентних «низьких» бажань.

Психоаналітична методика, яка дає змогу виявити приховані бажання не лише у снах i невротичних сим-птомах, а й у мистецтві, культуротворчості загалом, була охарактеризована як «герменевтика підозріння», що постала всупереч «герменевтиці прагнення». Психоаналіз витлумачується або як супротивний герменевтиці метод (Гадамер), або з позиції постмо-дерної неконфліктності протилежностей як один з герменевтичних методів, спрямованих на розуміння єди-ної проблеми — всебічного пізнання людини .

Подібно до герменевтики психоаналіз мir стати методологіеєю гуманітарних наук. Роль психоаналізу для літературознавста аналогічна ролі, яку, на думку Piкepa, він виконує для філсофії: психоаналіз є якщо не філсофською дисципліною, то дисципліною для філософії.

Для фундаментальної онтологи (грец. ontos — суще; вчення про буття) він поставив дві вагомі проблеми:

У зв'язку