Арістотель вважає, що суть буття речі — її форма. Форма — не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форму ніхто не творить і не виробляє. Форми існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. До того ж в матерію їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог. Під матерією Арістотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Арістотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити. Матерія і форма — два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Вчення Арістотеля про душу. Душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Арістотель називає душею. Арісто-тель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третій вид — метафізич-на, розумна душа.

Вчення Арістотеля про пізнання. За Арістотелем, розумна душа при-таманна людині і Богові. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у той же час споглядали і через уяву, зауважує Арістотель. А це означає, що реальне пізнання неможливе без чуттєвого пізнання. Предмет науки — загальне, те, що осягається розумом. Але загальне існує лише в одиничному, яке чуттєво сприймається, і пізнається через нього. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття пере-йшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум.

До наших днів зберігають цінність багато ідей Арістотеля з питань оціальної філософії. Полемізуючи з Платоном, Арістотель відстоював ідею приватної власності, оскільки саме вона відповідає природі людини вказує на оптимальні форми правління державою. Найвищими формами державної влади Арістотель вважав форми, за яких виключалась можливість корисливого використання влади і за яких власті служать всьому суспільству.

Філософія Арістотеля завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, справила значний вплив на європейську філософію Нового часу і сучасну філософську культуру.

Еллінізм має свою, досить довгу (кінець IV ст. до н.е. — V ст. н.е.) історію. У філософії ця історія постає як втома і розчарування; елліні-стичну філософію часто визначають як загибель античної філософії, ц деградацію. Але це насамперед філософська систематизація класичної грецької філософії і сувора школа її переусвідомлення.

В елліністсько-римський період античності найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна і неоплатонівЩ ська. Впливовою в цей період була школа Епікура (бл. 342—270 рр. дя н.е.). Він був послідовником філософії Демокріта, але підійшов до ато^В ізму Демокріта з етичних позицій. Натурфілософія Епікура спираєтся на такі універсальні принципи: по-перше, ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється; по-друге, всесвіт завжди був таким, яким він є тепер, тому що немає нічого такого, у що він міг би перетворитись; |по-третє, всесвіт складається з тіл і порожнечі, і про існування тіл свідчать відчуття, а існування порожнечі підтверджується рухом, який у ній реалізується; по-четверте, тіла або неділимі і незмінні (атоми), або складен з атомів; по-п'яте, всесвіт безмежний як за обсягом порожнього просто-ру так і за кількістю своїх складових — як атомів, так і їх поєднань. Тут Епікур фактично повторює Демокріта. Оригінальність натурфілософі] Епікура проявляється в тому, що для пояснення можливості зіткнення атомів, які рухаються у пустоті з однаковою швидкістю, він вводить по-няття спонтанного (тобто внутрішньо зумовленого) "відхилення" атомі від прямої лінії. У Демокріта атоми рухалися лише по прямій лінії. Цеі рух встановлений раз і назавжди, і світ, таким чином, за Демокрітом, ( жорстко детермінованим: у ньому панує лише необхідність. Визнанш можливим спонтанного "відхилення" руху атома від прямої лінії робиті можливою випадковість у світі і розкриває природу свободи людини. *

В теорії пізнання Епікур — сенсуаліст. Відчуття самі по собі завжди істинні, тому що виходять із об'єктивної реальності; помилки виникають внаслідок тлумачення відчуттів.

Від природи людина живе прагненням до щастя. Мета пізнання - звільнити людину від невігластва і забобонів, страху перед богами і смертю оскільки саме вони перешкоджають щастю людини. Боги у Епікура жя втручаються у справи людей. В етиці Епікур обґрунтовує розумну нассе лоду, в основі якої лежить уникнення страждань і досягнення спокійного і радісного стану духу. Найбільш розумним принципом поведінйв людини він вважав не активну діяльність, а спокій (атараксію), невтру-д чання у суспільне життя.

Новим кроком вперед у розвитку філософії є вчення Тита Лукрецій Кара (99—55 рр. до н.е.) — римського поета і філософа. Цим кроком ЗД насамперед етика Лукреція, розуміння ним людини. За Лукрецієм, людина — це дитя живої і творчої природи, згусток сил і здібностей. І

Лукрецій із захопленням ставиться до матеріалістичного вчення Епікура, яке позбавляє людство від віри у богів, що управляють світом, і вія страху