Філософія в Києво-Могилянській академії

У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597 —1647), вперше в Україні філософію ви-кладали окремо від теології. Філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використан-ням на українському грунті західної філософії у поєд-нанні із досягненнями прогресивної наукової думки.

Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи наук, по-кликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, дослідити життя й доброчесність. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого на-зивали також творящою природою.

Професор академії І.Гізель (бл. 1600—1683), зокрема, описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів. Так, Г.Кониський вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації ані-мальних духів, яка відбувається або в результаті безпо-середньої дії об'єктів, або спричиняється субстанціональ-ними потоками. Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприй-няття.

Здобуття істини мислилося викладачами Києво-Мо-гилянської академії як результат складного процесу пі-знання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід.

Теофан Прокопович (1681 — 1736). Визнаючи важ-ливу роль чуттєвого досвіду в пізнанні істини, він нада-вав не меншого значення в її осягненні спогляданню. У його курсі філософії, на відміну від курсу І.Пзеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пі-знання Т.Прокопович вважає те загальне, що повторюєть-ся, тотожне в речах, що відтворюється в поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як віднайдення невідомого через відоме. Розробкою такого методу має займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович харак-теризує як певне, очевидне й вірогідне.

Георгій Щєрбацький (1725 — ?) визначає філософію у дусі картезіанського раціоналізму. Дослідний інтерес філософії при цьому спрямований на пізнання насам-перед навколишнього світу й людини. Він спирається на людський розум і керується єдиним методом. Спи-раючись на вчення Декарта, Г.Щєрбацький усуває тра-диційне розрізнення розуму й душі і (чуттєвого та ро-зумового)

Згідно з вченням філософів Києво-Могилянської академії про матерію і форму, в основі всього існуючого

в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесен-ню форми перетворюється у ту чи іншу річ. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану: природний рух — до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений — до цільового прагнення рушія. На зміну теорії цілісності руху, згідно з якою рух уявлявся як цілеспрямований процес, здійснюваний між двома кінцевими межами, у філософських курсах академії з'яв-ляється механістичне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл, що відбувається за встановленими Богом законами. При цьому якісна визначеність матерії і руху поступається місцем їхнім кількісним характеристикам. Обґрунто-вується ідея невіддільності простору і часу від природ-них тіл, існування порожнечі заперечується. Час роз-глядається як тривалість кожної речі.

Висловлювались оригінальні думки щодо етичних проблем. Етика поділялась ними на теоретичну й прак-тичну. Теоретична етика займалася обгрунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, сво-боди волі, міри відповідальності за свої вчинки. Прак-тична — вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу люди-ну. Сенс життя вбачався у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро. Можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєд-нання задоволення прагнень і потреб-різних частин душі, тобто тілесних і духовних. Так, на думку Т.Прокопови-ча, необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального добробуту, оскільки бідність і нестатки із щастям несумісні. Здобуття такого рівня він пов'язує з сумлінною працею, яку вважає обов'язком щодо себе, сім'ї, суспільства й держави. В основі праці, на думку вченого, лежить вигода, користь. Останню він зближує з доброчесністю і в такий спосіб дає їй позитивну мо-ральну оцінку.

Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визна-ючи свободу волі, вони надавали пріоритетного значен-ня переважно розумові. Останній, на їхню думку, здііі-

снює вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею тако-го життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя.

Вчені Києво-Могилянської академії зробили знач-ний внесок у розвиток філософії права.