Філософія абсурду Альбера Камю (есе «Міф про Сізіфа»)

Зміст

Вступ

1. Розділ І. Концепція абсурду у теоретико - філософській

спадщині А.Камю: есе “ Міф про Сізіфа

2. Розділ ІІ. Абсурд у драматургії та прозі Камю

3. Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У французькій філософії середини ХХст. проблема абсурду стає чи не однією з найважливіших. Ця проблема пов’язана, в першу чергу, з філософією екзистенціалізму, а насамперед творчістю Ж. П. Сартра та А.Камю. Саме з їхньої легкої руки філософія екзистенціалізму знайшла втілення в літературі. Таке поєднання літератури і філософії є явищем унікальним, адже література Франції, як жодна інша, змогла наблизитися до філософії. Філософічність літератури – це давня традиція, яка розвивається ще з часів Середньовіччя та Відродження, а в епоху Просвітництва вона досягла значного злету, варто назвати хоча б імена Ж.-Ж. Руссо, Монтеск’є, Д. Дідро, Вольтера та ін. Саме у Франції зародився жанр есе, який функціонує на стику філософії та літератури, – а Камю був митцем – есеїстом.

Д. Наливайко зауважив, що «на відміну від Марселя і Сартра, Камю не прагнув до витворення філософських систем. Камю тяжіє до образного типу мислення, що простежується і в його есеїстиці». [21, 593]

Камю неодноразово повторював, що він не є філософом. Ще в молодому віці Камю стверджував у своїх записниках, що люди думають тільки образами. Хочеш бути філософом – пиши романи.

Проблема абсурду у Камю розкривається у його філософських працях, а також у художніх творах: драматургії та прозі. Самі лише філософські праці не дають достатнього розуміння цієї проблеми філософом. Лише розглянувши в комплексі усю творчість Камю, можна мати достатній матеріал для аналізу.

Творчість А. Камю можна поділити на кілька етапів. Еволюцію творчості Камю простежити не важко, – зміна його філософських поглядів безпосередньо пов’язана з історичними обставинами. Камю сам зробив спробу поділити власну творчість на певні етапи («Записники», 1947р.).

Перший етап своєї творчості Камю іменував етапом «Абсурду». Це твори написані під час війни і до її початку. До них належать: «Калігула», «Сторонній», «Міф про Сізіфа».

С. Великовський бачить такий поділ на етапи у формі спіралі. [5, 9] Отже, першим витком спіралі є коло «Абсурду».

Другим витком є «Бунт». Цей етап утворюють твори: «Чума», «Праведні», «Бунтуюча Людина».

Третій виток – твори написані у 50-ті роки. У записниках А. Камю він ще не має назви. Це твори: «Падіння», «Вигнання і царство». С.Великовський вважає найвідповіднішою назвою для цього заключного витка назву «Вигнання». [5, 9] Поза триптихом залишились лише ранні ліричні есе: Камю вважав їх незрілими.

Оскільки тема обмежена лише філософією абсурду, то до розгляду ми візьмемо твори першого етапу, але у контексті усієї творчості А. Камю.

Проблемою абсурду у творчості А. Камю цікавились, починаючи з часу написання його ранніх творів. По-перше, це була не тільки досить нова проблема, а й актуальна, по-друге, у Камю проблема абсурду знайшла досить цікаве й неоднозначне тлумачення. Камю підніс проблему абсурду до рівня найважливіших проблем людства. У філософський науці є уже певна кількість досліджень філософії абсурду у Камю. Багато досліджень стоять, як і сама творчість Камю, на межі філософії та літературознавства, і прагнуть охопити при аналізі усю творчість в усіх її аспектах. Серед найвідоміших дослідників слід згадати імена С. Великовського, В. Карпушина, Н. Маньковської, С. Семенової, А. Руткевича та ін.

Найбільш інтенсивно займалися цією проблемою у 70-80 роки. На сучасному етапі, а особливо в українській науці ця проблема недостатньо широко досліджується.

Дана робота складається з двох розділів: дослідження поняття абсурду у теоретичних працях Камю (зокрема у «Міфі про Сізіфа») та дослідження філософії абсурду у драматургії та прозі.

Розділ І

Концепція абсурду у теоретико-філософській спадщині

Альбера Камю: есе “Міф про Сізіфа”.

Альбера Камю разом з Сартром прийнято визначати як найвизначніших екзистенціалістів у Франції та й у всій Західній Європі. Сам Камю заперечував свою приналежність до екзистенціалізму. Насправді погляди Камю і екзистенціалістів Сартра і Хайдеггера у багатьох питаннях є швидше опозиційними. Але, як стверджує Д. Наливайко, “особливо зближує Камю -– мислителя з екзистенціалістами ідея абсурдності буття”[21, 600].

Оскільки одним з основних завдань екзистенціалізму є встановлення змісту людського існування, то природньо, що кожен з філософів-екзистенціалістів висував свою концепцію сенсу буття – релігійну, або, навпаки, атеїстичну. Серед мислителів, стверджує Камю, немає жодного, хто б заперечував сенс життя.

Камю вважає, що найважливіші істини щодо самого себе і світу людина відкриває за допомогою почуттів. Він посилається на «тривогу» Хайдеггера і «нудоту» Сартра, звертається до філософії С. К’єркегора і розкриває фундаментальні питання людського існування. Слідом за своїми попередниками Камю визначає єдине відчуття, яке характеризує буття людини, – таким відчуттям є відчуття абсурдності. Це відчуття здатне народитися раптово, варто лише людині випасти з щоденного механічного існування і увідомити своє життя, у індивіда неодмінно виникає питання, чи варте життя того, щоб його прожити? Відчуття абсурдності, захопивши свідомість людини хоч раз, може