Томістична концепція гармонійного співвідношення віри і розуму (fides et ratio)

В статті робиться спроба обгрунтувати, гармонійне співіснування віри і розуму. Томістична концепція, побудована на філософських сентенціях Арістотеля, дала змогу науково, довести істини Одкровення і зняти розбіжності між вірою і розумом. Також аналізуються методи за допомогою яких розв’язані суперечності між філософіяю і теологією. Проаналізовано сучасну інтерпретацію даної концепції за енциклікою Івана Павла II „Fides et ratio”.

Ключові слова: віра, розум, філософія, теологія, гармонія, схоластика, Божа ласка.

Відомий теолог Т.Аквінський намагався розгорнути філософську систему, в якій можна було б поєднати філософію Арістотеля і офіційне вчення Католицької Церкви. Опрацювання філософської спадщини Арістотеля дало змогу науково довести істини св. Письма і,таким чином, зняти розбіжності, які існували між вірою і розумом. Бажаючи осягнути істину, яка перебуває у лоні католицького віровчення, Тома вважав, що потрібно вдатись до послуг природного розуму, оскільки язичники не апелювали до авторитету св. Письма.

Актуальність даної томістичної концепції, полягає насамперед у тому, що, як і в середніх віках, так і тепер, можливо у іншій формі, людство бажає знайти істину і розкрити закони природи та ставить питання сумісності розуму і віри. Тому, коли ми звернемо увагу на дану концепцію і проаналізуємо аргументи Аквіната, то неодмінно стане зрозуміло, що між вірою і розумом не існує суперечностей, а навпаки є гармонійне співіснування і доповнення одне одного.

В сучасному глобалізованому світі з великим науково-технічним потенціалом, науковець, який є віруючою людиною, усвідомлює, що наукові відкритя, які він здійснює, повинні служити благу людини і ці відкриття повинні допомогати у досягненні спільного блага для цілого людства .

Крім Т.Аквінського дану проблему досліджували попередники, зокрема: Августин, Ансельм Кентерберійський, П’єр Абеляр, аверрроїсти, і Альберт Великий, а також послідовники (неотомісти): К.Рагнер, Г.Форгрімлєр, Е. Жільсон, К. Войтила (Папа Римський Іван Павло II).

У працях Паризького періоду А.Великого було покладено початок розділення філософії і природознавства з одного боку і теології з іншого, єдність яких не викликала сумніву з II-століття. Альберт чітко сформулював питання чи є теологія наукою, відміною від інших наукових дисциплін. Відповідь на це питання більш обгрунтоване дав учень А.Великого, Т. Аквінський [2,с.120].

Т.Аквінський вважав, що існує двоїста форма науки. Дані, які отримуються за допомогою природних пізнавальних здібностей, є підвладні розумові, а інші дані, які грунтуються на знанні, належать Богові і відкриті лише тим, хто мав одкровення (Об`явлення). І тому теологія є священною наукою, бо свої положення отримує безпосередньо від Бога. Але, попри священне походження, теологія користується філософськими знаннями, не в силу власної необхідності, а в силу доступності викладених положень. Саме в такому випадку філософія є “служницею теології” (ancilla theologiae) [2,с.120-121].

Функції філософії, як “служниці теології” полягають у тому, щоб репрезентувати та тлумачити у категоріях розуму релігійні істини(об`явлення) і заперечувати, як хибні аргументи розуму проти віри. Сама філософія не може довести надприродну істину, бо це поза і над її можливостями, але вона у рамках своїх можливостей може послабити виставленні розумом аргументи проти віри. [5,с. 170].

Внесок філософії у богослов`я є суттєвим на ділянці підготовки до розуміння віри. Філософія подає поняття і терміни за допомогою яких богослов розкриває і інтерпретує догми віри у чітко вираженій формі для сприйняття розумом .

Тома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Наукове знання – це знання про світ, і воно повинно бути об’єктивним і вірним. Тома відкидає такі уявлення, за якими дійсною вважається лише діяльність розуму. Наукове знання, пізнання, мають сенс тоді, коли вони спрямовані на об’єкт, а не на суб’єктивні форми мислення [5, с. 170].

Але, хоч і пізнання, і наукове знання об’єктивні та істинні, однак вони не можуть охопити все, тобто не можуть бути всеосяжними. Є така сфера діяльності, що не може осягатись розумовим пізнанням. Це – сфера віри, яка є поза філософським пізнанням та розумом (Трійця, воскресіння тощо), а також надприродні істини, як Божественне Одкровення, блага вість тощо. Вказані проблеми належить до сфери віри. Отже, предметом філософії є “істина розуму”, предметом теології “істина Одкровення” [5, с. 170].

Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечностей. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об’єктом теології і філософії є Бог, то не може бути принципової суперечності між Одкровенням і розумом. Водночас не всі “істини Одкровення” можна довести раціонально, та це не означає, що вони не правдиві чи суперечать розумові. Богословські істини надрозумні, але не „протирозумні”. Аргументи, які використовуються з позиції розуму проти християнської віри, безпідставні, бо суперечать вищому, Божественному розумові [5, с. 171].

Розмірковуючи у цьому напрямку, Тома виробляє чітку стратегію їх співіснування, взаємодії, а також і певної взаємної опозиції. Уперше в середньовічній філософії Аквінат робить спробу прокласти міст між світською наукою, філософією і божеською мудрістю. Найголовнішим аргументом, відносно гармонійного існування віри і розуму (fides et ratio) є Бог, як основа буття і джерело гармонії всього існуючого. Звідси і випливав висновок Томи, що “майже уся філософія націлена на пізнання Бога” (contra. gent. I. 4) [3,с.232].

Різними шляхами, як вважав Аквінат, можна безсумнівно дійти до однієї і тієї ж мети. Теолог розпочинає з Бога, стверджуючи його існування, розкриває абсолютну сутність як