Технократизм і його критика

у сучасній філософії

Зміст

Вступ | 3

Розділ І. Критика концепції технократизму у західноєвропейській соціально-філософській думці | 4

Розділ ІІ. Проблеми становлення інформаційного суспільства в Україні у студіях сучасних українських і російських філософів | 13

Висновки | 22

Список використаних джерел і літератури | 23

Вступ

Успішне завершення «помаранчевої» революції та проголошення новими керівниками України стратегічного курсу на «духовність і європейськість» не лише породжує події на прискорення цивілізаційного поступу, а й ставить перед кожним громадянином засадниче питання: як сприяти цьому поступу? В цьому контексті постає необхідність формування нового світогляду, обґрунтування нових цінностей, морально-етичних критеріїв та корекції попередніх цілей і пріоритетів. Виникають питання про шляхи подальшого цивілізаційного розвитку України, вибір системи нових імперативів. Все це змушує як політиків, державних службовців, так і вчених вкотре звертатися до вивчення переосмислення ідей, задумів, проектів та прогнозів відомих мислителів ХХ – початку ХХІ ст.. Адже, як слушно зауважує німецький філософ К. О. Апель: «Вперше за всю попередню історію стала наочна ситуація, за якої люди перед обличчям загальної загрози покликані до того, щоб взяти на себе моральну відповідальність, стати генераторами нових ідей» [22, с.89]

Отже, виходячи з сучасних соціокультурних і політичних реалій, ми ставимо собі завдання проаналізувати і переосмислити оригінальні думки і ідеї, плани і прогнози західноєвропейських (К. Ясперс, М. Хайдеггер, В. Шельський, Ю. Хабермас, Г. Йонас), російських (М. Бердяєв, Ю. Яковець, В. Розін, Г. Померанц, О. Панарін) і українських (Ю. Павленко, М. Попович, М. Михальченко, В. Лук’янець, В. Горбатенко) мислителів. Крізь призму власного світобачення ми спробуємо ретранслювати їх на сучасну глобальну і національну реальність, прослідкувати актуальність в епоху переходу від модерну до постмодерну, від індустріального до інформаційного суспільства. При цьому ми усвідомлюємо неповноту, фрагментарність і деяку суб’єктивність нашого дослідження.

Розділ І. Критика концепції технократизму у західноєвропейській соціально-філософській думці.

Підвалини філософії сучасного технократизму закладені працями таких відомих мислителів, як М. Бердяєв, М. Хайдеггер. К. Ясперс, хоча саме народження її повзують з працями німецьких вчених І. Беклана «Керівництво технології» (1777 рік) та Е. Каппа «Головні риси філософії техніки» (1877 рік). Серед сучасних теоретиків технократизму вирізняються постаті Д. Белла, О. Тоффлера, Г. Кана, Р. Арона, Ж. Фурастьє, З. Бжезінського. Від «технократичного детермінізму» Т. Веблена і Е. Бернштейна та К. Каутського через соціальну філософію техніки М. Бердяєва, М. Хайдеггера та К. Яс перса до сучасного постіндустріалізму Д. Белла, Дж. Гелбрейта, О. Тофлера та З Бжезінського – такий шлях подолав технократизм, доки посів гідне місце серед соціально-філософських течій ХХ – початку ХХІ сторіччя.

Головні сюжетні лінії філософії технократизму концентруються навколо ідеї про роль техніки, технічного прогресу, машин та технологій у суспільних змінах сучасної доби. Сучасний технократизм відновився від однозначного захоплення технологічним чинником, що було притаманне його попередникам. Він наполегливо, хоча й не завжди послідовно обстоює погляди на суспільство як на систему чинників, що взаємодіють – техніки та технології, соціальної структури та політики, цінностей та культури, динаміки потреб тощо.

Одним з перших серед всесвітньо відомих філософів ХХ ст. обґрунтовані міркування цього приводу виклав М. Бердяєв. Першою спробою осягнути феномен техніки стала праця М. Бердяєва «Дух і машина» (1815 рік). Автор розглядає техніку як чинник, що розкріпачує дух людини, звільняє його від «тягаря матеріальності». Російська свідомість, на думку М. Бердяєва, має відмовитися від народницької слов’янофільської утопічної ідеї й «мужньо перейти до складного розвитку й до машини».

Згодом, у 20-рр. ХХ ст., коли про вирішальну роль техніки в житті суспільства говорили майже всі освічені люди і ідеологи технократичних утопій та їхні опоненти, футуристи та пролеткультівці, художники революційного авангарду та слухачі бердяєвської «Великої академії духовної культури», М. Бердяєв несподівано переглядає свою оцінку ролі машини в житті суспільства. Він стверджує, що машина підкорила в людині не тільки сили природи, а й сому людину, машина не тільки в чомусь звільняє, а й по-новому закріплює людину.

«Ця нова страшна сила руйнує природні сили людини, - писав М. Бердяєв – вона піддає людину процесу розчеплення, розподілу, внаслідок чого людина немов би перестає бути природною істотою, якою вона була раніше».

Пізніше було надруковано статтю М. Бердеєва «Людина та машина» (Париж, 1933 рік), де техніку розглянуто як останню любов людини, як диво й водночас як засіб, а не мету людського існування. Техніка має бути підпорядкована «духові». Не може бути технічних цілей життя, можуть бути лише технічні засоби, розмірковує автор, адже цілі життя завжди містяться в іншій сфері – сфері духу. Людина, згідно з М. Бердяєвим, не може уподібнитися до машини, оскільки вона створена «за образом та подобою Бога». В людині, робить висновок філософ, завжди залишається ірраціональний первень. Техніка загрожує передусім душі людини. «Серце ледве виносить дотик холодного металу, вона не може жити в металевому середовищі», - писав М. Бердяєв. [2; с. 201-203]

Роздуми про роль техніки в житті суспільства та людини продовжують відомі філософи-екзистенціалісти М. Хайдеггер та К. Ясперс. Деякі бердяєвські тези вони сприймають та поглиблюють, інші – заперечують. Так, М. Хайдеггер, як і М. Бердяєв, пориває з традиційною (Й. Гете, О. Шпенглер) європейською захопленістю техніки й показує парадоксальні наслідки технізації життя. Німецький філософ відкидає уявлення про те, що техніка є засобом у руках людини. Навпаки, саме «людина», на думку